Культура 2018-03-24 11:06 Анастасія Головненко

Театральна критика: вид, що зникає

Експерти про те, як працює в Україні інститут театральної критики

Таке сьогодні рідкісне явище, як професійна театральна критика, опинилося на межі зникнення. Інфоприводів для такого висновку багато не треба, а тому роздержавлення (читай закриття) єдиного українського професійного журналу «Український театр» після 100 років його існування — подія особливо непересічна й така, що потребує ґрунтовних рефлексій. До цієї інформації також додамо ймовірне закриття театрального порталу Teatre.ua та невідворотний шлях «роздержавлення» журналу «Театрально-концертний Київ». То хто ж залишиться?


Історично склалося, що театральна критика — це наймобільніша частина театрознавства, до якого також входять такі фундаментальні дисципліни, як історія театру та його теорія. Критика — невід’ємна від журналістики сфера діяльності (жанри ті самі), яка передбачає оперативну рефлексію на сучасний театральний процес. Цінність такої діяльності передусім у тому, що критик є носієм і знавцем сучасного культурного процесу. Він живе й думає в той самий час, коли відбувається та чи інша театральна подія. А тому жоден відеозапис вистави чи оригінальна режисерська інсценівка ніколи не зможе передати виставу так точно (але водночас суб’єктивно), як її відобразить у гіперконтекстуальному огляді майстерний театральний критик.

 

Обережно, критик!


Старше покоління театралів застало ті часи розквіту критики, яка була професією престижною та добре оплачуваною (ну, можливо, не так, як професія актора). Але, як зазначають історики, майже два з половиною тисячоліття театр чудово обходився взагалі без неї. Розвиваючись поступово, одночасно з театральним мистецтвом, критика зазнала свого розквіту разом із мистецтвом режисерського театру — наприкінці ХIX — на початку ХХ століття.

 

Читайте також: Децентралізація і культура


Марков, Рудніцкій, Смєлянскій — найвідоміші театральні критики нашого геополітичного простору, яких досі цитують в українських театрах. Усі вони представники радянської доби, коли критика виступала не тільки засобом пропаганди, а й інструментом цензури. Себто історичні умови, які складалися на наших теренах від Віссаріона Бєлінского й до Анатолія Смєлянского, передбачали необхідність функціонування такого культурного інституту, як театральна критика. Нині умови змінилися, культура відійшла від ідеологічної константи й перестала цікавити політику, вже не виступає з нею єдиним фронтом. Так само зникла необхідність театральних критиків ставати на захист діячів мистецтв, які протистоять політиці: політичний театр та акціонізм в Україні поступово поширюються, і жодному політикові до того зась.


Разом із тим розмилося й поняття «художність», яким відзначали високу та низьку мистецьку цінність, відповідність події чи продукту державній «планці якості». На щастя, у текстах вже не натрапиш на вислови «актор подужав роль» чи «актрисі пасувала сукня героїні». Нині рецензії театральних критиків не посягають на оціночність і категоричність, як помилково розказує Вікіпедія. Критик намагається вписати продукт мистецтва в сучасний світ крізь призму свого світогляду й професійного та особистісного досвіду, проаналізувати його актуальність, самобутність, пояснити, власне, що хотіли сказати своїм твором його автори. І перше, чого він прагне позбутися, то це висловлювань на кшталт «вистава сподобалася/не сподобалася».


Ще одна зміна, яку принесла із собою культурна революція, котру Україна переживає вже третє десятиліття, полягає в переосмисленні товарно-грошових відносин. Театр, як і будь-яке інше мистецтво, поступово перетворився на товар, придбання чи непридбання якого держава вже майже не регулює. Маю на увазі, що зникли обов’язкові закупівлі квитків на вистави та мистецьких видань державними установами й підприємствами. Тепер людина сама вирішує, витратити частину свого доходу на споживання мистецтва чи ні, хоча держава (примусово, бо з податків) усе ще частково утримує чималу кількість закладів культури та мистецтва.

 

До розумних чи до красивих?


Однією з вічних проблем критики завжди було її спірне орієнтування на потенційного читача — професійного й просто допитливого. Думки професіоналів розходяться. Одні ведуть діалог у своїх текстах із потенційними авторами вистави: режисером, художником, акторами, звертаючись до них з аналізом побаченого й пропонуючи способи виправлення ймовірних помилок чи згладжування кутів. Такі автори цілком розчиняються в професійній дискусії, не переймаючись «враженнями» випадкових читачів. Швидше за все, цим критичним текстам знайшлося б місце у вузькопрофесійній періодиці або в профільних дискусіях (якби такі велися), а не в суспільно-політичних виданнях, аудиторією яких є ми з вами.

 

Читайте також: Зенон Коваль: «Культура є одним із козирів у руках кожного дипломата, який поважає себе та шанує країну»


Інші критики й автори текстів про театр звертаються зі своїми інтенціями до глядача, транслюючи йому теми й мотиви театральних творів, перекладаючи їхні сюжети на сьогодення. Тут автор одночасно виступає і «народним рефері» — представником громади, що має перевіряти якість театрального продукту, якого вимагає й на який заслуговує шановна публіка. Разом із тим театр — мистецтво професійне, і саме критикові довірено виявляти його стан, якість, тенденції, а в широкому сенсі формувати смаки аудиторії, ознайомлювати її з незвичними, новими проявами в мистецтві, пропагуючи розвиток, а не консервування естетики загалом. Обидва формати існування театральної критики потребують відповідного внутрішнього налаштування й рівня підготовки мовця. Бо ще невідомо, який із них виявляється доступнішим у виконанні: чи з фахівцем «на пальцях» виставу розбирати, чи з незнайомим тобі читачем вести діалог.


Викладач і театральний критик Ганна Липківська переконана, що критика в ідеалі має бути скерована як усередину (на театр), так і назовні (на глядача). За її словами, окрім того, що вона має прагнути комунікувати з усіма, то ще й не забувати лишати по собі адекватну картину поточного процесу для історії. Втім, звертаючись до власної практики, Липківська розповідає менш оптимістичні факти. «Характерний приклад: один ресурс, що невдовзі запускається, запропонував писати відгуки на вистави, щоб було зрозуміло глядачам. Просто, бешкетно, розкуто. Написали з кількома молодшими (акцентую!) колегами максимально «на пальцях». Там сказали: абсолютно неформат. Надіслали текст-референс — якісь житейські спостереження за чимось з однією фразою всередині власне про виставу: «Суперова гра непрофесійних актрис, дуже переконливо!». Кажуть: ось що їм треба. Тобто реального майданчика для критики немає, і це не турбує нікого, крім нас самих», — зізнається Липківська.

 

Рецензія чи пост у Facebook


Як наголошують театральні практики, щоб написати рецензію на виставу, переглянути її необхідно тричі. Інші спеціалісти запевняють, що критика на виставу можна запрошувати не раніше, ніж на сьомий показ. Але і перше, і друге правило в наш час застосувати майже неможливо. З одного боку, критик, який не має достатнього часу для рефлексії, не може дозволити собі багатократне відвідування тих самих вистав. З другого — театр, зацікавлений у якомога швидшій публікації (яка окрім професійної рефлексії є і піаром), не чекатиме, доки критик подивиться виставу тричі, а тим більше не чекатиме сьомого показу. У деяких випадках рецензії на вистави виходили б за півроку чи рік після прем’єри й уже не мали б і дрібки того скромного резонансу, який у них є зараз. Але водночас, коли ми живемо в кліповому вимірі мислення, саме такі «повільні» тексти потроху починають відвойовувати свою територію. Як наслідок появи slow art з’явилася й естетська slow-критика. Як відповідь усьому тимчасовому й пластиковому деякі автори публікують «справжні», виважені тексти лише тоді, коли сенси в них складаються у відповідні, такі, що задовольняють автора, ланцюжки висновків.

 

Читайте також: Спроможність неспроможних


Рівень естетства серед української арт-критики все ще помірний, тому популярними жанрами є відгук, рецензія, інтерв’ю. Дедалі більшої популярності набуває анонс: він витісняє інші жанри завдяки своїй оперативності та рекламності. Редактори інтернет-порталів, наприклад, давно звернули увагу на те, що первинну новину аудиторія завжди читає краще, ніж ґрунтовне дослідження чи професійне інтерв’ю з того самого приводу (яке, до речі, обходиться редакції значно дорожче). У критиці все так, як у журналістиці, тільки скромніше: поряд із професійною думкою, з розвитком технологій з’явилася й «публічна» думка. Пости в соціальних мережах, позбавлені професійного аналізу твору мистецтва, часто стають популярнішими, ніж енергозатратна публікація в ЗМІ. Тому кажуть, що ми живемо радше в час думок, аніж професійних суджень. А думка з приводу об’єкта мистецтва може бути в будь-кого, і той, хто збере більше лайків, ніби як має рацію.

 

«Загальна тенденція — зменшення кількості аналітичних матеріалів і, навпаки, збільшення анонсів, прихованої реклами та політично ангажованих текстів. Як шагренева шкіра, з катастрофічною швидкістю зменшується або взагалі зникає рубрика «Культура» в різних виданнях. Тому що на неї немає попиту серед читачів. Хоча ця неувага до згаданої рубрики — явище загальносвітове й навіть логічне. Якщо за статистикою лише 10% активних громадян відвідує театри, виставки, концерти тощо, то читачів «Культури» — 3–5% загальної аудиторії видання», — констатує Ірина Чужинова.

 

Авторка нині закритого журналу «Український театр» Єлизавета Олійник також звертає увагу на маргінальний стан театральних публікацій у масових періодичних виданнях. Поряд із цим вона наголошує на герметизації театральної критики «серед своїх». Як позитивний приклад наводить німецьку періодику, де про театр пишуть і говорять майже всі медіа. «Саме театральні критики, драматурги є своєрідними медіаторами між публікою (необов’язково глядачами театрів) і театральною спільнотою, розширюючи поле взаємодії театру, політики, філософії, соціуму. У багатьох німецьких театрах проводяться відкриті дискусії для знаходження точок вразливості, можливості діалогу, горизонтальної демократичної взаємодії всередині соціуму». Олійник переконана, що театральна критика не повинна обмежуватися рецензіями, і пропонує розширювати поле роботи й на суспільно-політичні явища, яке арт-критики можуть досліджувати, оперуючи знаннями з театральної теорії й драматургії.

 

Із перших вуст


Одне з провокаційних запитань, яке ми поставили фахівцям, звучало так: «Чи працює в Україні театральна критика як інститут?». Провокаційне, бо відповідь була відома наперед: ні. Втім, думки професіоналів розійшлися, ще раз довівши, що на тисячу монахів — тисяча релігій. Та почати варто з того, на що звертає нашу увагу театрознавець і театральний менеджер Ірина Чужинова, — це відсутність театральної критики в переліку професій, а отже, і в переліку спеціальностей профільних вишів. «Скажімо, я театрознавець за освітою, але для мене журналістика є лиш одним зі способів рефлексії та вивчення сучасного театрального процесу, не більше. Це не діяльність, яка дає кошти на існування і яка визначає вектор мого професіонального розвитку», — акцентує
Чужинова.

 

Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент

 

Колишній редактор журналу «Український театр» Анастасія Гайшенець також наголошує, що немає нічого ефемернішого, ніж професія «театральний критик». Театрознавець і менеджер звертає увагу на те, що із закриттям профільних платформ Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, який щороку випускає театрознавців, перетворюється на «фабрику безробітних». А отже, більшість фахівців у галузі невідворотно мають шукати додаткові джерела для існування, залишаючи критику волонтерством або хобі, депрофесіоналізуючи її таким чином і знецінюючи.

 

«Критика стає найбільш уразливою в системі координат театрального процесу. Чому це погано? Тому що призводить до знищення експертного середовища, яке, може, і повинно впливати на формування та поступ театральної галузі. Ми ніколи не виберемося з примітивного постколоніального дискурсу, де нерозбірливий глядач «голосує копієчкою», якщо не буде політичної волі на підтримку та формування фундаментальних інституцій, які займаються театральною аналітикою, історією та всебічною критикою поточного процесу. Без інституту театру та фахових медіа-платформ ця професія мертва», — підсумовує Гайшенець.

 

Загалом думку театральних критиків щодо процесу цілком лаконічно висловила Ганна Липківська. За її словами, замість того щоб працювати як інститут, театральна критика перетворилася на «додатковий неприбутковий вид діяльності для фахівців, котрі мають інші основні заняття». Але найприкріше те, що запит на критику здебільшого є в самих критиків, які розуміють її значення і для процесу, і для історії. «А театри за великим рахунком ладні цілковито вдовольнитися рекламою та компліментами. Попиту з боку медіа теж немає», — зазначила Липківська.

 

Інститут без інституту


«У широкому сенсі критика не виконує своїх функцій, але є хороші критики, здатні відрефлексувати процес, — переконаний журналіст, викладач і театральний критик Сергій Васильєв. — І хоча ми відчуваємо помітний крен у бік піару в текстах про театр загалом, є люди, які в міру своєї суб’єктивності все ще залишаються чесними у власних оцінках, судженнях та рефлексіях». Хоча впливу, зазначає він, критика на театральний процес не має, збереглася тільки звичка щось писати про театр. «Я не бачу такого явища, як критика. Вона існує паралельно, у вигляді різних спонтанних висловлювань, ніяк не впливаючи на театр», — підсумовує Васильєв.


А от театральний критик Христина Хоменко, навпаки, переконана, що проблема передусім полягає не в критиці, а в критиках. Авторка зізнається, що професійна спільнота просто не помічає тих потужних процесів, які відбуваються нині в українському театрі. «Критика відстала від реального театрального процесу. Творці вистав зараз на крок попереду журналістів. Режисери говорять про нагальні соціальні теми майже в кожній прем’єрі. А журналісти й театрознавці шукають проблеми в постановках. Ніби їхнє основне завдання — знайти, де прорахунки режисера, а де драматурга». Хоменко переконана, що в українського театру справи йдуть добре, але «наше упереджене ставлення до самих себе має змінитися».

 

Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки


Цікаво, що «критика театральної критики» — явище актуальне й нагальне. Чимало театрознавців уже давно говорить про те, що категоріальний апарат, яким послуговуються їхні колеги із західних країн, набагато прогресивніший, у той час як українське театрознавство послуговується пострадянським. І все було б нічого, якби в нашому театрі поступово не з’являлися нова драма, документальні постановки, постдраматичні роботи й перформативні експерименти, до яких інструментарій розгляду умовно «психологічного» театру ефективно не застосуєш. Щодо цього можемо процитувати відверте зізнання театрознавця Олени Мигашко про відмінність рецензування вистав, що функціонують у межах чітко окреслених театральних правил, і тих, які ці правила навмисне порушують. «Коли ти описуєш імерсивний театр чи мовчазні тілесні практики, розкидані по різних павільйонах, що тобі залишається робити? Ти рецензуєш власний досвід», — пояснює авторка.


Через це режисери дедалі частіше вступають у полеміку з критиками після виходу їхніх текстів, не прагнучи професійної дискусії, а засуджуючи їх за непрофесійність і неадекватність суджень сучасному театральному процесу. Нещодавно відомий російський драматург і режисер Іван Вирипаєв у своєму інтерв’ю категорично заявив, що він проти того, аби критик на його виставах був експертом, до того ж безплатно займати місце в залі. «Театральна режисура має коли-небудь уже виступити проти й заявити, що це велика неповага до художника. Тим більше що, на жаль, сучасні критики зазвичай узагалі не помічають процесів, що відбуваються у світі, який нас оточує», — сказав Вирипаєв.


Утім, розглядати такі пропозиції серйозно можна лише в тому разі, коли існування такого явища, як «критика» чи «режисура», буде доведеним. Поки що маємо окремих режисерів та окремих критиків, а тому, як переконані митці в Україні, критика всім нам ще потрібна. Режисер незалежного театру-студії Splash Олександра Бадаламенті вкотре наголошує на тому, що критика необхідна й вона має бути відвертою, щирою, не скомпрометованою особистими стосунками оглядача з авторами вистави чи інерцією. А от художній керівник театру «Золоті ворота» Стас Жирков узагалі переконаний, що у зв’язку із закриттям потужних професійних видань про театр українським режисерам лишається тільки молитися про те, щоб критики взагалі були. А всі сварки й непорозуміння, що часом стаються між ними, — це не що інше, як гра, метою якої є показати, що в українському театрі бодай щось відбувається.

 

Буде чи не буде?


Наразі важко відповісти, яке майбутнє чекає на театральну критику загалом і як складеться ситуація в Україні зокрема. Ірина Чужинова, наприклад, переконана, що театральна журналістика в перспективі матиме всі ті самі «хвороби», що й журналістика. «Якщо говорити про перспективи театральної критики як театральної аналітики, результатом якої не обов’язково є публікація в ЗМІ (а, скажімо, це може бути аналітичний огляд чи порівняльно-аналітична стаття, виконані на замовлення Мінкульту, НСТДУ або Департаменту культури), то вони пов’язані виключно з появою цікавості до неї ось у цих потенційних замовників. Поки що цікавості немає». Авторка переконана, що причини кризи театральної критики як частини кризи загального театрального процесу значно глибші, ніж здається на перший погляд. Щоб розібратися в них і спробувати щось змінити, потрібно вивчати це питання. І робити це на всіх рівнях.

 

Читайте також: 2017-ий у культурі: дерадянізація, розквіт кіно та нові літературні імена


«Якщо світ, у якому ми живемо, залишатиметься тим самим, критика теж мало зміниться, — міркує Сергій Васильєв. — Вона або рухатиметься в бік обслуговування театру, або, як це відбувається в західному світі (на який ми так чи інакше орієнтовані), спостерігатиметься жорстка диференціація між людьми, які займаються історією театру, теоретизують та описують його у вигляді анонсів чи піару». Він звертає увагу на те, що в такому функціонуванні театральної критики теж немає нічого негожого, адже в такий спосіб критик перетворюється на модератора, парламентаря, людину, яка перекладає формули театру на мову глядача. А цю функцію також повинен хтось виконувати, погодьтеся. Як філософ і викладач, Васильєв констатує, що з великим захопленням ставиться до тих, хто сьогодні ризикує, намагається шукати свою мову, теми. Але також зазначає, що шкодує, коли ці самі молоді «кусають» старших колег, які насправді, на його думку, просто перебувають у більш усередненій ситуації. Зокрема, тому, що їхня робота також знаходить чималий відгук у публіки, збираючи повні зали, «незважаючи на наші суб’єктивні смаки й думки». «І це важливий момент, адже ми (критики) завжди чесні суб’єктивно. Хтось із нас опиняється ближче до якоїсь істини про цей час — вона також неоднакова. Вони займають вигідну позицію: цей час обслуговують. А хороші критики й мислителі стараються передбачати. По-перше, про «серцевину» явища розповідають, а по-друге, як я завжди кажу, найкращий той стрілець, що стріляє по мішенях, які не видно. І це не залежить від того, артист він, режисер, художник, композитор чи критик», — підсумовує Васильєв.

 

Проте вчорашні випускники кафедри театрознавства (згаданої вище як «фабрики безробітних»), до яких певною мірою належить і авторка цієї статті, все ще налаштовані оптимістично. 25-річні театрознавці переконані, що в найближчому майбутньому театральна критика має дістатися своєї межі варварства — стати простою й доступною, як жувальна гумка: обсяг текстів зменшиться, аналітика поступиться місцем персоніфікованим і частково розважальним блогам, а місце колишніх фотозвітів посядуть меми про найцікавіші події з театрального життя. Це якщо грубо. Наскільки грубо, переконаємося, здається, вже найближчим часом. Бо те, як розпочався для театральної критики 2018 рік, навряд чи означає, що світ, у якому ми живемо, лишатиметься тим самим.

схожі публiкацii

Культура

Театр?

2018-07-08 10:59

Новини RedTram

Loading...