Приватна урбаністика 2018-03-21 16:19 Віталіна Макарик

Володимир-Волинський. Пафос історії, напівсон сучасності

Я завжди пам’ятаю, скільки років моєму місту, – воно рівно на тисячу літ старше за мене. 988 рік став першою історичною датою, яку вдалося міцно запам’ятати, і досі вона для мене значить не рік хрещення Русі, а зафіксований у літописах факт заснування Володимира.

Усе дитинство я однаково сильно і пишалася ним, і мріяла з нього вибратися: княже місто з архітектурними перлинами, зображення яких друкували у шкільних підручниках з історії, не надихало на те, щоб прожити у ньому життя. Щоб знову його полюбити, довелося навчитися дивитись на нього свіжим поглядом, помічати, де крізь сірі ряди радянської забудови прозирають риси давнього, довоєнного Володимира, віднаходити свої місця сили.

 

Із цим у княжого міста є певні проблеми. Затишних куточків, де більш-менш цілісно збереглася довоєнна архітектура, дуже мало. Зате один із них можна знайти у самісінькому центрі. Якщо обернутися спиною до сірої, як військовий плац, площі Героїв, а обличчям до скверика, де застигли фігури двох княжичів, – Данила, який потім стане першим українським королем, і його брата Василька, – то можна уявити, яким Володимир був у довоєнні чи навіть дореволюційні часи: праворуч – коротенька вуличка зі щільно притуленими одне до одного двоповерховими особняками і рестораном, що діяв навіть у період німецької окупації; ліворуч – мальовані чорним, червоним і білим довгасті будівлі з вежею колишнього монастиря домініканців.

 

 

Цей комплекс, як на мене, – одна з найбільш недооцінених пам’яток Володимира. Будувати його почали ще в XV столітті для ордену домініканців. Дорогу до цього монастиря, вочевидь, добре знали не лише тодішні ченці-інтелектуали, а також подорожні й любителі перехилити чарчину. Саме при ньому було відкрито два, без сумніву, важливих центри тяжіння для містян –  перша у місті бібліотека, що налічувала кілька тисяч томів, і перший шинок. Здається, десь у XVI столітті це місце було справді культовим. Про розкішне убранство монастирського костелу, який не зберігся до наших часів, ходили легенди. Кажуть, усе ці скарби монахи поспішно евакуювали до Польщі, коли дізналися, що до Володимира прямує Богдан Хмельницький зі своїм військом.

 

Читайте також: Чернігів: між гОродом, горОдом і городищем

 

Коли місто перейшло під владу Російської імперії, там розташувалося казенне відомство. В період Першої світової – австрійська комендатура, у Другу світову під стінами монастиря складали тіла убитих повстанців. Отже, стіни ці бачили багато різного – і молитви, і гулянки, і владу, і вченість, і жорстокість, і кров.

 

У скверику між рестораном та екс-монастирем теж було різне – від цвинтаря радянських героїв до пам’ятника «вождю пролетаріату». Але відколи у ньому оселилися фігури володимирських княжичів Данила і Василька, цей простір наповнився душевністю й теплом. Відома скульпторка Теодозія Бриж зобразила співправителів Волинсько-Галицького князівства зовсім юними хлопчиками. У руках вони тримають сідло – символ княжого престолу, який синам князя Романа Мстиславовича  довелося відвойовувати у важкій боротьбі. Ці тендітні юнацькі постаті, які так впевнено і міцно, а головне – разом  тримають батьківський спадок, можуть набагато більше розповісти про історію братерства і єдності двох княжичів, аніж десятки сторінок з підручників. На фоні усіх цих кривавих міжусобиць і братовбивств, якими прославилися давньоруські князі, їхня історія справді надихає.

 

 

Проте, якщо спробувати роздивитися через скельце історії топографію міста, то майже всюди бачитимеш могили. Затишний сквер біля музею імені Омеляна Дверницького, де у середині 2000-х тусувалися володимирські рокери, – колишній цвинтар монастиря капуцинів. Парк Гагаріна, де в радянські часи була дискотека, розважальний майданчик і кінотеатр «Космос», – колишнє єврейське кладовище. У кільці оборонних валів, які височіють у центрі міста і в якійсь далекій перспективі, реконструйовані й оновлені, мають стати «туристичною родзинкою» Володимира – масове поховання жертв двох тоталітарних режимів. Та що там казати: на самісінькій центральній (і єдиній!) міській площі – братська могила з височезним чорним обеліском, який підпирає небо.

 

Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе

 

Іноді здається, вічний сон, яким зовсім поряд зі стежками, якими ми ходимо, сплять наші попередники, навіює і на нас якийсь анабіоз. «Княже місто, сонне містечко» – найчастіше саме так ми пишемо про свій Володимир. Не те щоб тут не було енергійних, креативних, дієвих людей. Просто іноді їх теж долає цей сонний настрій.

 

 

По джерело сили й позитивної енергії я зазвичай іду до Слов’янського парку – це єдине місце відпочинку, де ніхто не похований, принаймні, офіційно. Все тому, що раніше тут переважно було болото. Закладати рекреаційну зону почали лише за два роки до тисячолітнього ювілею міста, у 1986-му, а офіційно відкрили в 1988, у рік мого народження. Не маю уявлення, як він виглядав спочатку, але ще встигла застати і веселі коники-каруселі, які не пережили буремні 90-ті, і алею кам’яних князів, яких теж добряче пошарпало на зорі нашої Незалежності. Князів згодом відреставрували – приліпили відбиті руки й носи, підрихтували надщерблені мечі – і перенесли (від гріха подалі) під стіни Успенського собору, який, до речі, теж пам’ятає княжі часи.

 

У дитинстві, не надто багатому на атракціони, я, як і більшість моїх однолітків, любила на цих скульптурах бавитися. А ще – гойдатися на підвісному мосту через річку Лугу і уявляти, як нею колись ходили великі торгові кораблі. Заморські купці і справді запливали до Володимира, який належав до сфери впливу знаменитого Шляху з варягів у греки, але переважно навесні або восени, коли рівень води у ріці піднімався. Тим не менше, свою роль у торгівельних відносинах Середньовічної Європи Володимир таки відігравав.

 

Читайте також: Ромни. Доміки мрій

 

Зараз Лугою якщо і ходить якийсь транспорт, то хіба каяки. Але це не значить, що місто опинилося поза потоками товарообмінів – просто вони, ці потоки, перемістилися з води на сушу. Поряд із парком – паркувальний майданчик, де  майже щодня вигрівають боки сірі пузаті, схожі на бегемотів, автобуси з назвами польських міст. Вони майже напевне  не їдуть туди, куди вказує маршрут, але точно перетинають західний кордон країни  і перевозять легальні й не зовсім товари, сховані у торбах і під одягом пасажирів. Так, купці уже не ті, але дрібна міжнародна торгівля досі процвітає.

 

А парк Слов’янський лишається моїм місцем сили. Про його особливу атмосферу часто говорять мої колежанки, які приїздять у гості з Києва чи Львова. У різний час мені довелося водити парком двох відомих українських письменників. Один вмивався у цілющих джерелах і казав, що після цього відчуває себе збадьореним і оновленим. Другий помітив на одній з князівських скульптур, які збереглися в парку, нашкрябаний білим коректором напис «Шукаю свою суджену! Подзвони»  – і взявся набирати номер телефону, довго реготав і переконував ошелешеного хлопака по той бік сигналу, що ось він я, твоя суджена! Коротше, веселився як міг.

 

 

Коли я згадую ці два епізоди, мені здається, що якраз десь між ними й пролягає та лінія, на якій я і багато моїх земляків балансують у своєму ставленні до рідного міста: щось середнє між легким пафосом (ну бо як втриматися і не пишатися тисячолітньою історією?) і доброзичливим стьобом. Можна любити Володимир за його минуле і берегти те краще, що від нього лишилося. А можна й стібатися з усього того сірого, совкового і застарілого, як-от нікому не потрібна приставка «-Волинський» у назві міста. А на межі між стьобом і любов’ю і виростає щось третє – саме те, що допомагає розбуркати сон княжого містечка.

Новини RedTram

Loading...