Суспільство 2018-03-22 13:00 Вербицький Іван

Паралімпійська ширма

Чому перемоги українців з обмеженими можливостями мають тішити, але не позбавляти розуму

Україна з тріумфом повертається з XII Зимових Паралімпійських ігор у корейському Пхьончхані. Сім золотих, сім срібних і вісім бронзових нагород — із таким доробком наша команда посіла шосте місце в підсумковому медальному заліку. За кількістю золота українські паралімпійці повторили національний рекорд, установлений на Іграх-2006 у Турині. Успіх неабиякий, хоча й перед відбуттям до Кореї очільник Національного паралімпійського комітету Валерій Сушкевич декларував бажання боротися за перше командне місце. І при цьому дозволив собі зробити закид на адресу спортсменів, які нещодавно змагалися в Пхьончхані на Олімпіаді: «Нехай не ображаються на нас олімпійці, але ми їдемо не просто брати участь, а перемагати».

 

Відсутність змін


Амбітності пана Сушкевича треба віддати належне. Його зусиллями паралімпійський спорт нашої держави вже понад десятиріччя посідає чільні позиції у світі. Власне, на корейській Паралімпіаді українці справді могли б боротися за перемогу в медальному заліку. Якби перед самим відльотом не випали з обойми через хворобу чотириразова паралімпійська чемпіонка Ванкувера-2010 і Сочі-2016 Олександра Кононова й талановитий львів’янин Василь Кравчук та якби вже в самому Пхьончхані хвороби не підкосили деяких інших титулованих вітчизняних параатлетів.
Втім, з усією серйозністю обговорюючи медальні здобутки й втрати людей із фізичними вадами, поволі переймаємо максималістську риторику самого пана Сушкевича. Урочисту, честолюбну, але навряд чи доречну. Звичайно, це прекрасно, що в медальному заліку Паралімпіади Україна стоїть поряд із такими розвиненими державами, як Канада, Франція та Німеччина. Однак чи означає це, що люди з фізичними вадами почуваються в нас такими самими повноцінними членами суспільства, як у тих країнах?


Згадую літо 2016-го. Тоді серед ночі поїхав в аеропорт «Бориспіль» зустрічати паралімпійську команду, яка на Іграх у Ріо-де-Жанейро здобула рекордних 117 медалей (41 золоту) й посіла в медальному заліку третє місце. Поміж інших ставив тоді Валерієві Сушкевичу, спортивному міністрові Ігореві Жданову, його заступникові Романові Вірастюку одне запитання: «Перемоги — це добре. Але коли люди на візках чи з вадами зору в одній із найсильніших у паралімпійському спорті країн почуватимуться комфортно?».

Загалом медалі в Пхьончхані здобули 11 наших спортсменів із 21 представника команди і 6 із 10 гайдів

 

Чиновники погодилися, що проблема актуальна і її треба вирішувати. Однак відтоді минуло майже два роки. Чи з’явилося в українських містах більше пандусів, адаптованих для людей з особливими потребами, ліфтів, чи мають ці люди змогу нарівні з рештою користуватися громадським транспортом? Про що мова, якщо навіть так званий пандус у підземному переході на Центральному залізничному вокзалі Києва досі не перероблений? На ньому легше вчинити самогубство, ніж з’їхати. Крутий нахил, слизька поверхня і встановлений за три метри від місця спуску МАФ — у таких умовах радше можна готувати гірськолижників чи санкарів, аніж пересуватися людям в інвалідних візках.

 

Спортсмени та інші


Безперечно, за два роки, які розділяють літню Паралімпіаду із зимовою, Ігор Жданов зробив для спортсменів із фізичними вадами чимало. Замість тимчасово втраченої бази підготовки паралімпійців у Євпаторії в Яворівському районі на Львівщині постав Західний реабілітаційно-спортивний центр, де, зокрема, проходять відновлення постраждалі в російсько-українській війні бійці. Важливо, що було відремонтовано всі прилеглі до цього центру автошляхи.

 

Читайте також: Українські паралімпійці лідирують на чемпіонаті світу з лижних гонок та біатлону


Крім того, у проекті державного бюджету 2018 року Міністерству спорту вдалося відстояти для переможців і призерів паралімпіад суми преміальних, співмірні з олімпійськими. Це трапилося вперше в історії. Чемпіони Пхьончхана-2018 отримають по $125 тис. у гривневому еквіваленті, срібні призери — $80 тис., бронзові — $55 тис. Суми серйозні, особливо для тих спортсменів, які виграли в Кореї не одну нагороду. Скажімо, харків’янка Оксана Шишкова повертається додому з шістьма медалями: двома золотими, трьома срібними та бронзовою. Від держави вона має отримати $545 тис. Як і всім спортсменам з вадами зору, Оксані допомагав пересуватися на трасі гайд Віталій Казаков. Сума преміальних для гайдів співмірна із сумою, яку отримують ті, кому вони допомагають.


Загалом медалі в Пхьончхані здобули 11 наших спортсменів із 21 представника команди і 6 із 10 гайдів. Також отримають преміальні тренери атлетів. Ціла група українців заслужено поліпшила своє матеріальне становище, і цьому можна тільки потішитися. Але скільки тих людей? За інформацією, яку торік 28 листопада озвучив віце-прем’єр Павло Розенко, внаслідок війни кількість осіб з інвалідністю в Україні зросла до 2,6 млн. І то тільки станом на початок 2017 року. Що зроблено для того, щоб ці люди не почувалися тягарем для рідних і могли жити повноцінним життям?

 

Сходи щастя


У цьому контексті згадується історія трирічної давності, коли українських солдатів, які втратили під час війни кінцівки, відвідала американська паралімпійка українського походження Оксана Мастерс, що здобула в Пхьончхані дві золотих, дві срібних і бронзову нагороди. Щойно увійшовши до одного з корпусів Київського військового госпіталю, дівчина була здивована. Вона не має обох ніг, пересувається на протезах. Не без труднощів долаючи «фірмові» для наших лікарень сходи, не могла второпати, навіщо поміщати людей, які втратили кінцівки, на другому поверсі медзакладу без ліфта. Потім, спілкуючись із хлопцями, Оксана показала, наскільки легко їй жити з протезами: зняла штучні кінцівки, вдягла їх назад. Зарядила чоловіків оптимізмом і збентежила «дрібничкою»: один її протез, якого вистачає приблизно на чотири роки, коштує до $30 тис.
Історія Оксани Мастерс — це ніби ілюстрація незахищеності людини. Вона народилася в липні 1989-го ще в радянському місті Хмельницькому. Мала помітні фізичні вади: ноги різної довжини, зрощені пальці та одну нирку. Лікарі сказали, що це наслідок аварії на ЧАЕС. Батьки злякалися й відмовилися від дитини. Дівчинку відправили в дитбудинок. У Хмельницькому він нічим не відрізнявся від схожих закладів совкового штибу: жорстокі вихователі, брак їжі, постійні побиття. Ще не досягнувши шкільного віку, Оксана жахалася дорослих чоловіків. І це все тому, що працівники притулку її ґвалтували.


Долю такої дитини, якщо вона вижила, а не померла від хвороб і постійного недоїдання, як найближча подруга по дитбудинку Олена, передбачити неважко. Але Оксані пощастило. Її фото майже випадково потрапило до рук американського лікаря-педіатра Ґей Мастерс, яка задумувалася над усиновленням. У ті часи американці часто шукали дітей у притулках саме на теренах колишнього СРСР. Проте коли жінка приїхала до Хмельницького, у дитбудинку її відфутболили, сказавши, що торгівлю людьми забороняє українське законодавство і їй ліпше податися до Росії. Мовляв, там ці питання вирішити легше. Але американка виявилася впертою. Після двох років судової тяганини вона нарешті забрала восьмирічну Оксану в Штати.

 

Читайте також: Українські паралімпійці стали лідерами на Кубку світу-2017 з лижних перегонів та біатлону


Дитя було в жахливому стані, важило лише 10 кг. І боялося плакати, бо в дитбудинку за це били. Втім, випещена любов’ю та увагою, дівчинка швидко набрала оптимальну для неї вагу й почала радіти життю. Проте в цей момент нагадали про себе фізичні вади, хворі ноги. Попри всі намагання, їх довелося ампутувати. На тлі всіх цих бід спорт для Оксани став справжньою знахідкою. У свої 28 вона призерка літньої Паралімпіади-2012 з академічного веслування, здобула дві нагороди в біатлоні у Сочі й одразу п’ять у Пхьончхані. При цьому Мастерс не тримає зла ні на країну, з якої вона походить, ні навіть на батьків, які відмовилися від неї. Якось вона вже навіть казала, що хотіла б зустрітися з жінкою, яка її народила.


Сумлінні патріоти й демагоги


Таких Оксан та Олен у нашій країні тисячі. З неблагополучних сімей, тих, кого ламають дитбудинки, хто через фізичні вади рано втрачає кінцівки і потім не має за що лікуватися, залишаючись фактично в’язнем у своїх чотирьох стінах. І добре, якщо ті стіни ще є і від бідолах не відрікаються найближчі люди.


У цьому контексті Тарасові Радю з Тернополя, який у свої 18 був наймолодшим у складі української паралімпійської команди, можна сказати, пощастило. Саме любов і турбота батьків стали визначальними у найважчий час, коли в 14 років начебто здоровий і фізично розвинений хлопчина втратив ногу. Неправильне лікування призвело до зараження крові й ампутації кінцівки. І добре, що мама з татом змогли переконати дитину, що життя триває. І Тарас знайшов відраду в центрі «Інваспорт». Заняття біатлоном і лижними перегонами так захопили хлопця, що вже через чотири роки він поїхав на Паралімпіаду й здобув золото.

 

Читайте також: Українським спортсменам заборонили брати участь у змаганнях на території Росії


Але повторюся, що таких, як Тарас та інші паралімпійці, лише кілька сотень. Медалі здобуває кілька десятків. А решті людей із фізичними вадами не позаздриш. Коли підготовка паралімпійської збірної України входила в завершальну фазу й команда готувалася відбувати до Кореї, у соцмережах з’явилося повідомлення від Української біржі благодійності.


«Його праву руку щосекунди пронизує нестерпний біль — від плеча і до кінчиків пальців. Вона розпухає, перетворюючи життя 33-річного Олександра Репецького на суцільне пекло, бо тримається лише на м’язах і сухожиллі: плечовий суглоб геть стерся. Для молодого чоловіка, прикутого до інвалідного візка внаслідок страшної аварії, це дно відчаю — без правиці паралімпієць не може не тільки займатися улюбленим спортом, а й узагалі пересуватися».


Нижче в повідомленні йдеться про те, що чоловікові треба встановлювати штучний суглоб. Вартість операції — 96 250 грн. Гроші досі збирають, уже понад місяць. На сайті ubb.org.ua є лічильник, і станом на 19 березня до потрібної суми бракувало 45 888 грн. І мова ж справді не про простого українця з інвалідністю, а про члена паралімпійської команди з настільного тенісу зразка Ріо-2016. І це на тлі тих сум, які виділило Міністерство на призові переможцям Паралімпіади-2018.


Перемоги людей з особливими можливостями останнім часом викликають неабиякий ажіотаж. Не лише тому, що бракує перемог в олімпійському спорті. А ще й через те, що паралімпійці не живуть у своєму відірваному від реалій світі спорту «внєполітікі». Як біатлоністи чи борець Беленюк, котрі не можуть приховати невдоволення міністерським табу на змагання в Росії.

 

Читайте також: Зарплати спортсменів і тренерів у 2017 році зростуть майже вдвічі – Жданов


Під час Паралімпіади в Сочі чотири роки тому українці запам’яталися не так перемогами, як громадянською позицією. Як відомо, у той час чобіт окупанта вже ступив на кримську землю. На знак протесту наші спортсмени відмовилися виходити на церемонію відкриття. З українським стягом Олімпійським стадіоном проїхався лише біатлоніст Михайло Ткаченко. На п’єдесталі українські паралімпійці під час нагородження на знак протесту затуляли здобуті медалі рукою. На церемонію закриття Людмила Павленко вдягнула віночок зі стрічками, на яких було написано «мир» і «peace». Організатори намагалися зірвати вбрання і лише після втручання атлетів з інших країн припинили свої спроби. Це жести, які викликають захоплення. Як і той факт, що 15-разова паралімпійська призерка Олена Акопян із Єнакієвого Донецької області вивчила українську спеціально для того, щоб коментувати події Ігор-2018 на телеканалі «UA:Перший» державною мовою. Оксана Шишкова ще до відльоту в Пхьончхан сказала, що всі свої перемоги присвячує бійцям, які боронять наші східні кордони.


Мабуть, щоб зрозуміти, як важко даються цим людям досягнення, треба відчути те, що відчувають вони. Але водночас вони вміють бути вдячними. Державі й тим, хто допоміг їм піднятися так високо. Інша річ, що держава та деякі її представники не повинні приховувати за ширмою паралімпійських перемог величезні проблеми в українському спорті й забезпеченні повноцінних умов життя людям із фізичними вадами.

Новини RedTram

Loading...