Суспільство 2018-03-22 10:08 Крапивенко Дмитро

Війна як порядок денний

До 2014-го слово «війна» без жодних деталізацій викликало в українців чітку асоціацію з Другою світовою: давалися взнаки і радянська пропаганда, і просто усні перекази від старших поколінь.

 «Це ще до війни, а то в повоєнні роки…», — казали люди, що жили в 1940-х роках. Для тих, хто молодше, то все видавалося історією, хай не геть якою давньою. Тепер ми теж ділимо на «до» і «нині», себто під час війни, виокремлюємо гарячу фазу 2014–2015-го та наступні роки дуже відносного затишшя. Бо, власне, якщо рахувати від захоплення Криму, то триває вже п’ятий рік немирного життя, а це в часовому вимірі навіть більше ніж те, що радянська історіографія називала Великою Вітчизняною.


Візьмімо інші, сучасніші приклади: війна між Сербією та Хорватією тривала чотири роки, збройне протистояння в Боснії — три. На пострадянському просторі, де від 80-х років минулого століття вибухали міжетнічні конфлікти й траплялася російська агресія, лише дві війни були довшими, ніж нинішня російсько-українська: громадянська війна в Таджикистані (1992–1997) і Друга чеченська (за офіційною російською версією, тривалість цієї «контртерористичної операції» 10 років (1999–2009). Ці порівняння дають можливість усвідомити справжній масштаб подій, учасниками яких є лише частина суспільства, для іншої — віддаленої географічно чи через власну громадянську позицію (або її брак) — вони навіть назви не мають. «Коли ЦЕ вже зрештою закінчиться? Треба вже ЩОСЬ із ЦИМ робити», — кажуть ті, хто віртуально втомився від війни. На жаль, такий настрій не назвеш малопоширеним чи навіяним ворожими інформаційними впливами. Патерналістські тенденції в суспільстві залишаються сильними, тож і надії на те, що всі наші проблеми вирішить хтось за нас, залишаються невмирущими. Підтвердження тому — остання соціологія, де непогані рейтинги мають «маги» та «чародії». Наприклад, Олег Ляшко, який балотувався в президенти 2014-го під недвозначним гаслом «Я поверну Крим Україні», залишається в топі електоральних симпатій.

 

Потрібні навчання для всіх структур, кожен «номер» повинен знати своє місце на випадок повномасштабної війни. Це і є головною передумовою для проведення реформ і боротьби з корупцією. І для поліпшення інвестиційного клімату також


Резони відсунути війну на другий план в інформаційному й політичному просторах завжди знаходяться. Комусь видається, що немає теми важливішої, як боротьба з корупцією, і НАБУ пророк її, комусь зручніше спекулювати на темі тарифів і соціальних виплат, хтось шукає кон’юнктури на Заході та зміщує акцент на правозахисті різного штибу меншин. Владі дещо складніше ігнорувати війну, але й там примудряються часом демонструвати забудькуватість і варту мирних та безтурботних років неквапливість. Закон про деокупацію набув чинності, але його реального впровадження на Донбасі наразі очікують (див. с. 8), закон про національну безпеку ще не пройшов випробування Радою. При цьому кордон із Росією досі не закритий, товарообіг із РФ демонструє дивні темпи зростання, проросійські ЗМІ завуальовано, але безкарно працюють і далі, хіба що деякі медіа-менеджери, як-от Ігор Гужва, воліють керувати ними із затишного віденського екзилу. Схоже, що уроки 2014-го засвоєні вибірково: це тоді диванні експерти лякали танковими ударами по Києву з чернігівського напрямку, а уряд у відповідь анонсував зведення колосальної стіни, але цей намір так і залишився інтернетівським мемом.

 

Ми значно еволюціонували від радянського суспільства, де могли вирішити «очистити» вулиці великих міст від великої кількості інвалідів війни, щоб «не заважали». Український чиновник тричі подумає, перед тим як сказати фразу в стилі «я вас в Афганістан не посилав». Армія залишається однією з найшанованіших інституцій у країні. Але ця еволюція все-таки часткова, і маємо власних демонів, як-от водії маршруток, чимало заробітчан у Підмосков’ї та інших регіонах Росії, загальне нерозуміння абревіатури ПТСР та розгубленість щодо того, як жити з цим, і ще тисячі дрібніших проблем. А окрім власне військових є ще близько півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб, більшість яких сяк-так зуміли облаштувати свій побут на мирній території, але досі не почуваються повноправними громадянами: якщо брати участь у загальнонаціональних виборах вони можуть безперешкодно, то можливості голосувати на місцевих перегонах позбавлені донині, і Рада не квапиться з тим, щоб задовольнити цей запит на справедливість.

 

Читайте також: Добровольці про себе. Пряма мова

 

Війна — це важка хвороба, яка роз’їдає весь суспільний організм. Недбале ставлення до недуги часто має трагічні наслідки, і боротися із симптомами, вживати знеболювальне не означає лікуватися. Український порядок денний сконструйований хибним чином. Політики (усіх таборів) і вагома частина медіа запевняють, що першим пунктом стоять реформи. Зручне слово для різного роду маніпуляцій. Хіба уряд часів Януковича цурався цього слова? Аж ніяк! Там, якщо не заглиблюватися в зміст, а подивитися суто на декларації, був реформатор на реформаторі. Українські демагоги, що називають себе адептами боротьби за оновлення країни, люблять казати: «Якщо війна, то не треба боротися з корупцією? Не змінювати роботу медицини, освіти, ЖКГ, не створювати сприятливий інвестиційний клімат? То за що ж тоді триває війна, як не за реформи?». Війна нині триває передовсім за виживання, порятунок країни, нації. Усе решта вторинне.

 

Читайте також: Олександр Косинський: «Сучасна армія може ефективно існувати лише в професійному форматі»

 

Що означає поставити війну першим пунктом у порядок денний? Це коли політика починається із запитань: а чи готові ми до того, що ворог наважиться на повноцінний наступ; а якщо кількість внутрішньо переміщених осіб раптом зросте ще на кількасот тисяч; а чи добре зачищені наші тили від ворожої агентури («сюрреалізм» у виконанні Юрія Луценка та Надії Савченко не надто переконує в тому, що на цьому напрямку все гаразд); а чи готові ми до нових кібератак і чи достатньо в нас м’язів, щоб тримати інформаційний фронт; чи готова наша дипломатія в разі загострення на Донбасі організувати потужну кампанію підтримки? Так, ці запитання надходять не від закордонних партнерів, уповноважених МВФ, а їх диктує здоровий глузд, інстинкт самозбереження, якщо завгодно. Без відповідей на них від кожного уповноваженого органу (немає сфер, які не зачіпає війна) не можна спокійно казати про реформи та досягнення. Збройні Сили проводять регулярні навчання, дбають про резерви. Але цього не досить. Територіальна оборона має стати не аматорським проектом, а прототипом потужної партизанської армії, коли в такій стане потреба. Потрібні навчання для всіх структур, кожен «номер» повинен знати своє місце на випадок повномасштабної війни. Це і є головною передумовою для проведення реформ і боротьби з корупцією. І для поліпшення інвестиційного клімату також: у незахищену державу гроші ніхто вкладати не стане.

 

Сподіватися, що мине, не випадає. Є досвід Ізраїлю та численних заморожених конфліктів, де порох тримають сухим не одне десятиліття, і саме тому гаряча фаза війни там не відновлюється. Легкі рішення тільки на папері, у програмах популістів.

Новини RedTram

Loading...