Політика 2018-03-26 10:54 Крамар Олександр

Головні виклики. Покладатися на себе

Ось уже третє десятиліття українці ніяк не можуть позбутися постколоніального синдрому й уперто шукають ключ до вирішення власних проблем за межами країни.

Позиція того чи іншого світового центру впливу, зміна керівництва в Москві, Вашингтоні, Брюсселі чи Берліні, схвалення чи засудження там тих чи інших українських починань цікавлять вітчизняні еліти значно більше, ніж їхня відповідність нашим національним інтересам. Навіть більше: самі ці інтереси, як і раніше, часто намагаються селекціонувати залежно від того, як вони можуть бути сприйняті зовні. І навіть вирішення питання самого існування та розвитку України також пов’язується зі сприятливістю чи несприятливістю зовнішніх факторів. Переоберуть чи не переоберуть Путіна, розпадеться чи не розпадеться Росія, задушать її санкціями чи ні, приймуть Україну до ЄС та НАТО чи не приймуть, схвалять той чи інший закон або, навпаки, не схвалять, продовжать чи ні програму кредитування від МВФ або інших фінансових організацій, надішлють до нас корпус миротворців або, що ще краще, кілька американських або німецьких дивізій для стримування російської агресії чи ні?


Природно, позиції провідних світових гравців і розвиток ситуації там позначаються на поступі України, однак значення зовнішніх факторів небезпечно переоцінювати й уже точно неприпустимо абсолютизувати. Аж ніяк не вони є визначальними з погляду перспектив її розвитку чи й просто продовження існування. Сподіватися на переміни ззовні, намагатися гадати, як та чи інша пертурбація в якійсь країні чи світі вплине на зміну розвитку України, це лише спроби перекласти на когось відповідальність за власну долю, які за визначенням не можуть сприяти ні успіху, ні вирішенню наболілих проблем. Ключ до їх розв’язання, принаймні позитивного, усе одно міститься в самій країні, а не за її межами. Навіть найсприятливіші зовнішні обставини не компенсують і не замінять внутрішні зміни, так само як зовнішні шоки цілком можуть мінімізуватися завдяки кращій внутрішній самоорганізації та розблокуванню потенціалу для розвитку.

 

Марні сподівання


Хоч би як швидко впав путінський режим у Росії, немає жодних підстав розраховувати на те, що на його місце на скільки-небудь тривалий час зможе прийти справді безпечніша та сприятливіша щодо України альтернатива. Не варто тішити себе ілюзіями, адже не сучасна Росія є породженням Путіна чи Жиріновского, а зовсім навпаки: вони лише результат задоволення потужного запиту в суспільстві сусідньої країни. Розпад РФ також може бути сприятливим фактором лише за умови, що Україна зможе ним скористатися. Адже в іншому разі від зникнення зовнішньої загрози може виявитися більше шкоди, завданої консолідації національної ідентичності чи реформуванню країни, ніж від її, цієї загрози, збереження.

 

Читайте також: Побачити невидимих виборців


До того ж досвід останніх років залишає дедалі менше сумнівів, що євробюрократія не здатна змусити наші олігархічні корумповані еліти докорінно реформувати країну. Після Януковича вони, звісно, розуміють усю вразливість відкритої конфронтації з ЄС, а тому орієнтуються на саботаж. Проте під прикриттям позірного виконання численних вимог роблять і далі робитимуть свою руйнівну для держави справу. Тиск євробюрократів викликатиме лише імітацію з більшою чи меншою кількістю поверхових формальних кроків, які системно не виконуватимуться, а отже, і не забезпечать потрібного результату. Не можна змусити змінювати країну тих, хто не хоче та відчуває для себе загрозу від цього. Під більшим чи меншим впливом стара система завжди демонструватиме лише імітацію реформ, фрагментарних і недовговічних. Ухвалені, проте належним чином не втілені в життя перетворення ніколи не зможуть справити позитивний вплив, а побічні ефекти від їх несистемного впровадження здатні заподіяти чимало шкоди й навіть дати зворотний результат.


Щоб вирішити проблему, потрібні внутрішня воля та організація суспільства всередині країни. Євробюрократія їх не замінить і не компенсує, а в окремих випадках, імовірно, стане навіть перешкодою та гальмом змін через розрив у часі між сучасними європейськими підходами до розв’язання певних проблем і тими, які були застосовувані свого часу в самій Європі для вирішення завдань, подібних до тих, що зараз стоять перед Україною. Змінити одну систему здатна лише інша. Для цього суспільство має бути структурованим, організованим та адекватним, а не розлюченим натовпом, який вимагає жертовних цапів, чудес, альтруїзму та месіанства.

 

Економічний аспект


Перспективи розвитку економіки України та зростання добробуту — це теж насамперед завдання для домашньої роботи. Навіть повноцінне членство в ЄС (попри його малоймовірність у середньостроковій перспективі) не здатне автоматично перенести Київщину, Кіровоградщину чи Волинь десь у Баварію, Бенілюкс чи Ломбардію. Європа й сьогодні надзвичайно різна. Розрив між окремими регіонами Євросоюзу в низці випадків сягає п’яти-семи разів. Той самий ВВП за паритетом купівельної спроможності (який ураховує різницю вартості життя в окремих регіонах) у Верхній Баварії, Іль-де-Франс чи Північній Голландії абсолютно незіставний із північним заходом Болгарії, сусіднім з Україною північним сходом Румунії чи прилеглими до наших кордонів районами Угорщини або Польщі.

 

Читайте також: Війна, злидні, популізм. Які виклики вважають головними на Банковій


Первинний наздоганяючий ефект від євроінтеграції для нових учасників ЄС швидко вичерпується й далі все залежить від конкретної країни. Низка їх стала суттєво відставати від розвинених давніших членів ЄС. Зокрема, за даними Євростату, у 2017 році ВВП у Латвії був лише на 5,2% вищим, ніж у 2008-му, в Угорщині — на 8,7%, Литві — на 9,6%, Болгарії — на 11,3%. Тоді як у Німеччині — на 10,4%, Великій Британії — на 11,8%. І лише Польща та Словаччина за цей час суттєво зменшили розрив із давніми державами ЄС, досягнувши збільшення ВВП відповідно на 32,4% та 19,2%.


Досвід тієї самої Туреччини доводить, що успішне зростання можливе й без формального членства в ЄС, хоча й з орієнтацією на реальну модель розвитку західних країн, яка свого часу привела їх до успіху. І те, що економічне зростання не стало в Україні пріоритетом державної політики, лише погіршило наші позиції за останнє десятиліття. Потрібно позбутися безпідставних ілюзій і зосередитися на розвитку з дна, на якому ми опинилися. Життя не за можливостями лише підриває економіку та її перспективи. А це означає, що треба зробити основою порядку денного нарощування національного доходу, ефективне зростання зайнятості та продуктивності праці. Орієнтуючись на явно завищені, не адекватні нинішнім показникам економічного розвитку очікування щодо рівня доходів, можна загнати країну ще далі в трясовину популізму, засиллям якого позначене життя найменш динамічних економік третього світу.

 

Безпековий аспект

 

Якщо більше ніж два десятиліття після здобуття Україною незалежності в ній аж надто нехтували важливістю інтеграції до системи колективної безпеки НАТО, то останнім часом намітилася протилежна тенденція — до абсолютизації ролі наших партнерів у здатності країни захищати свій суверенітет. Проглядається спокуса важливими, переважно з міркувань символізму, питаннями надання тих чи інших видів зброї, введення миротворчого контингенту на Донбас чи позицією США підмінити, і навіть замістити, значення мобілізації ресурсів країни та концентрації на розвитку власного оборонно-промислового комплексу. Мантра про 5% ВВП на безпеку затушовує факт недостатнього фінансування оборони через включення до цього показника дуже опосередковано пов’язаних із нею статей видатків на правоохоронні органи.

 

Читайте також: Головний біль політтехнологів


Замість реальної роботи з вибудовування системи дво- та багатосторонніх військових альянсів чи реального нарощення військової взаємодії з тими-таки США, відбуваються запізнілі й переважно ритуальні танці довкола теми членства в НАТО. Дивно було б сперечатися, що якби Україна вже була членом Альянсу, то інтервенція Росії в Криму наразилася б на автоматичну воєнну відповідь союзників. Основна складова проблеми — це ставлення самих країн НАТО до перспективи членства України. Вона не має відмовлятися від інструментарію та можливостей, які дає інтеграція до ЄС і Альянсу. Однак мусимо бути свідомими, що її дуже тривалий час може блокувати Росія.


Тому, щоб реально гарантувати свою безпеку, Україні не можна обмежуватися сподіванням на досі формально не закріплену й переважно дипломатичну підтримку інших держав. Для нас не залишається альтернативи, як відмовитися від ролі пасивного об’єкта й прохача в геополітичних змаганнях інших держав. Щоб Україну почали сприймати серйозно, вона має стати активнішою у своїй зовнішній та оборонній політиці. Попри уявлення про недостатній для самостійного протистояння куди більшому й сильнішому супротивникові потенціал, світовий досвід має чимало успішних прикладів.


Так, є випадки тривалих протистоянь держав із різними економічними, військовими та демографічними потенціалами. Зокрема, найбільш схожою на російсько-українську модель конфлікту країн із різними ваговими категоріями може бути індо-пакистанська. Індія та Пакистан, колись частини однієї країни — Британської Індії під владою британців, після її поділу в 1947-му перебувають у стані перманентного протистояння. До того ж, як і у випадку України та Росії, що постали на руїнах радянської імперії, Пакистан за низкою параметрів значно поступається Індії. Так, населення останньої є численнішим за пакистанське в 6,6 раза. Тоді як в України (навіть без окупованих Росією територій Криму й ОРДіЛО) воно лише в 3,9 раза менше, ніж у РФ. Валовий внутрішній продукт за паритетом купівельної спроможності (ВВП за ПКС) Індії перевищує відповідний показник Пакистану у 8,7 раза. Російський ВВП за ПКС у 10 разів більший, ніж український.
Досвід індо-пакистанського протистояння, що триває вже 67 років, навіть за гірших співвідношень потенціалів, ніж в України та Росії, свідчить, що менша країна здатна витримувати його довго. Однак це вимагає від неї куди вищого рівня
мобілізації людських та економічних ресурсів на військові потреби, ніж у супротивника. Наприклад, за вказаної різниці демографічного та економічного потенціалу військові видатки в Ісламабада лише в 4,6 раза менші, ніж у Делі, а кількість особового складу збройних сил узагалі тільки вдвічі. Наразі українські війська за кількістю особового складу поступаються російським учетверо, а за видатками на оборону в десятки разів.

 

Читайте також: Золота акція виборів. Принципова невизначеність

 

Ставка в протистоянні значно потужнішому ворогові не лише на власні сили, а й на активну підтримку потужних союзників успішно працює й в іншому випадку — арабо-ізраїльському конфлікті, який триває вже понад 70 років. І хоча, на відміну від України, Ізраїль має куди більшу вагу в лобістських колах США й інших провідних держав світу, а Арабський світ — це не ядерна Росія, досвід і цього конфлікту може бути дуже корисним для нашої країни. Насамперед тому, що зовнішня підтримка в цьому протистоянні вторинна, попри всю її потужність і значущість. Вона не постійна та не абсолютна, а в західному світі монолітної проізраїльської позиції немає, так само як є чимале прагнення низки держав Заходу до співпраці з Арабським світом насамперед з економічних мотивів. Тобто тут дуже багато спільного із ситуацією в Україні, особливо щодо недостатньої активності Заходу в нашій підтримці. Проте очевидна й ключова відмінність: Ізраїль розраховує та робить усе, щоб використовувати підтримку Заходу для захисту власної безпеки, однак покладається передусім на власні сили та спроможність максимально мобілізувати внутрішні ресурси з цією метою. Координація та «різношвидкісна інтеграція» в реалізації його безпекових інтересів із державами Заходу відбувається вибірково, залежно від готовності та здатності тієї чи іншої країни підтримувати його позицію.

 

Нарешті, попри орієнтацію на підтримку сильніших союзників, але тих, яким Росія менше загрожує, не можна забувати й про інший аспект покладання на власні сили в гарантуванні національної безпеки — гуртування довкола себе союзників із числа тих країн, які безпосередньо на першій лінії агресії з боку Росії. Незважаючи на значно менші потенціали, вони мають набагато більшу зацікавленість у координації та об’єднанні зусиль з Україною та іншими країнами регіону в захисті від російської агресії. Тому створення єдиного фронту якомога більшої кількості країн Балто-Чорноморського регіону, які відчувають реальну або потенційну загрозу, так само важлива складова гарантування української безпеки, як і пошук підтримки від сильніших, але далеких, союзників, надійність і постійність яких може бути менш певною.

Новини RedTram

Loading...