Політика 2018-03-29 09:35 Козлюк Станіслав

Не створювати кумирів

Будь-яке суспільство схильне до створення кумирів, які вирішать всі проблеми, наведуть лад у політиці, економіці, розберуться з корупціонерами й розбудують сильну, потужну та незалежну державу.

Україна тут не виняток. Як стверджують соціологічні дослідження, від початку війни на Донбасі патерналістські настрої не надто пішли на спад, віра в «доброго батька» досі сильна. Щоправда, якщо раніше «батьків» шукали серед політиків чи активістів, то тепер додалася ще одна категорія — ветерани війни з Росією.


«От прийдуть хлопці з фронту, стануть під Радою!» Або: «Коли наші хлопці прийдуть зі зброєю до Києва!». Або: «Повернуться наші хлопці з фронту й нарешті наведуть лад у країні!». У тому чи іншому формулюванні ці фрази доводиться чути мало не щотижня. Часто на такі тези можна натрапити в соціальних мережах, трохи рідше під час мітингів та різних протестних акцій. Це й не дивно: за останні роки довіра суспільства до армії зросла і, попри ті чи інші скандали, пов’язані з військовими, людина у формі стала великим моральним авторитетом. А слідом за авторитетом прийшло й очікування від нього змін. Мовляв, коли військові демобілізуються і побачать проблеми країни, то, засукавши рукави, візьмуться наводити лад у мирному житті, боротися з політиками-зрадниками, поганими суддями чи поліцейськими, корупцією. Здається, мало хто задумується, що всі ці проблеми залежать від військових опосередковано. А розбиратися з ними має передусім саме громадянське суспільство, про яке багато говорять від 2013-го. І аж ніяк не якась окрема його група. Однак віра в непорушний авторитет часто переважає здоровий глузд, змушуючи ветеранів бронзовіти, подеколи навіть без їхнього на те бажання. Крім того, такий потяг до створення живих пам’ятників уміло використовує політика.

 

Віра суспільтва в непорушний авторитет часто переважає здоровий глузд, змушуючи ветеранів бронзовіти, подеколи навіть без їхнього на те бажання. потяг до створення живих пам’ятників уміло використовує політика


По приклади далеко ходити не треба. Можна згадати неспокійний 2014-й: анексія Криму, початок російської агресії на Сході, перші великі втрати, поява добровольчих батальйонів. Власне, останні стали чимось на зразок рятівної палички, зупиняючи просування сепаратистів. А довіра до комбатів цих добровольчих формувань сягнула значних висот. До їхніх слів прислухалися, їхнім заявам вірили більше, ніж офіційним повідомленням Генштабу, Ради нацбезпеки чи Банкової. Очікувано, що цим скористалися й політики. Адже не залучити на свій бік таку потужну суспільну довіру було б марнотратством. Тож під парламентські вибори у списках різних партій з’явилися командири батальйонів: Семен Семенченко, Андрій Тетерук, Юрій Береза, Сергій Мельничук. Більшість із них, щоправда, надалі запам’яталася або скандалами, або сумнівними мітингами за участю людей у камуфляжі.

 

Читайте також: День імені Надії Савченко. Як Рада дозволила арешт депутата


Не оминули увагою політики й кадрових військових. Наприклад, до списків Блоку Петра Порошенка потрапив відомий через події в Криму льотчик Юлій Мамчур. А чого варта агітаційна кампанія-2014 від «Батьківщини»? Нагадаємо, саме тоді в полон до сепаратистів, а згодом до Росії потрапила українка Надія Савченко. І за доволі короткий час вона стала справжнім символом боротьби країни за визволення своїх політичних в’язнів, яких на той момент налічувалося 11 (нині, 2018-го, їх 66). В українському парламенті стали трендом футболки з її зображенням, портретами Надії ряснів інтернет, акції на її підтримку відбувалися мало не щотижня. На міжнародному рівні вітчизняні дипломати й політики намагалися
визволити Савченко з російського полону. Вона стала першим номером у виборчому списку «Батьківщини». Остання, до речі, заклеїла чи не всю Україну білбордами з портретом Надії. Певно, це таки не в останню чергу позначилося на результатах виборів. Хоча за її визволення партія боролася й після волевиявлення. Однак щойно Савченко повернули в Україну, вона доволі швидко пройшла шлях від «народного героя № 1» до «терориста № 1» (останнє ще має довести чи спростувати суд). У суспільства було багато сподівань на неї, мовляв, «от вона зараз їм усім там покаже». І показала. Їй почали закидати поїздки на неконтрольований Україною Донбас, теплі взаємини із сепаратистами, співпрацю з колишніми регіоналами. «Батьківщина» відмовилася від такого партійця. А після висунутих Генпрокуратурою обвинувачень та оприлюднення відеозаписів за участю Савченко додалися ще й закиди стосовно планування вбивства 400 тис. людей, терористичних актів у Києві, репресій тощо. Громадськість масово обурилася. Савченко особливо ті обвинувачення не заперечувала й потрапила за ґрати. Суспільство заходилося зносити з постаменту бронзового кумира, якого саме туди два роки тому й поставило.

 

Читайте також: Безкомпромісна Рада та «Той, чиє ім’я не можна називати»


Та бувають і менш помітні, але трагічніші приклади. Як-от історія Владислава Волошина з Миколаївщини, що останніми тижнями не полишає інформ­простір. Цього разу, щоправда, вкривати бронзою звичайну людину взялася місцева влада. Військовий льотчик, герой України, який вийшов із ворожої території, не потрапивши в полон, обійняв посаду заступника директора Миколаївського аеропорту, хоча дуже мріяв і далі літати. Як розповідають місцеві мешканці, керівництво області представляло Волошина на широкий загал із помпою. Можна припустити, що робилося це з уже озвучених вище причин: використання іміджу народного героя у своїх інтересах. Але ця історія має дуже сумний фінал. Після кількох місяців роботи Волошина переводять на посаду тимчасового виконувача обов’язків директора (оскільки поперед­нього нібито спіймали на хабарі). Відбувається скандальний тендер, у результаті якого порушується закон і з’являються корупційні ризики. За словами деяких місцевих журналістів, торги відбулися за активного тиску представників обласної державної адміністрації. Волошин нібито намагається вирішити проблему, але не знаходить виходу. У березні він гине. Усі версії, які розглядає слідство, зводяться до самогубства. Активна громадськість Миколаєва не довіряє слідству й наполягає на тому, що до самогубства його довели проблеми на посаді директора аеропорту та тиск керівництва ОДА. Обласна поліція це всіляко заперечує й переконує в тому, що у Волошина був посттравматичний синдром, який міг стати причиною самогубства. Щоправда, є велика ймовірність, що ці версії взаємопов’язані та є частиною цілого.

 

Читайте також: Фабрика законодавчого спаму


Власне, таких історій у майбутньому ставатиме більше. Тому що бажання створювати пам’ятники з живих людей у суспільства не зникне, як і бажання та вміння політиків використовувати цей потяг. Однак варто пам’ятати: у військових та ветеранів і без того вистачає проблем. І не лише психологічних. А участь у бойових діях не є гарантією, що людина буде хорошим політиком, менеджером чи економістом. Терба усвідомити: військові вже взяли на себе значну відповідальність, коли пішли на фронт, не чекаючи на «доброго батька» з бронзи.

Новини RedTram

Loading...