Суспільство 2018-04-19 12:38 Вербицький Іван

Тренування ностальгії

Наскільки сильним є радянський і російський сентимент в українському спорті

Від метастазів колоніальної традиції Україна позбувається понині. Важко, з потугами, але все ж таки доволі впевнено. Особливо після перемоги Революції гідності, коли з великим запізненням було запущено процес декомунізації. Декомунізації зовнішньої. А з голів ця пухлина зникне, напевне, ще нескоро. Особливо коли йдеться про український спорт.

 

Спадок


У совєцькі часи Україна за спортивним потенціалом поступалася лише РРФСР. І перевага ця була зумовлена виключно більшою територією та адмінресурсом, можливістю згуртовувати найкращі сили довкола Москви завдяки розмаїтим преференціям найперше військових відомств. Проте показово, що головні олімпійські мультимедалісти СРСР гімнасти Лариса Латиніна і Борис Шахлін представляли саме Україну. У збірній Союзу з волейболу, яка взяла золото на Іграх-1968, українців було семеро з дванадцяти. Завдяки Іванові Богдану та Олександрові Колчинському довгий час протрималася наша гегемонія у найважчій категорії в греко-римській боротьбі. Львів’янин Валерій Борзов у 1972-му став першою білою людиною, яка виграла Олімпіаду в легкоатлетичному спринті.


Жіночий гандбольний клуб «Спартак» (Київ) під керівництвом Ігоря Турчина у 1970–1980-ті роки 13 разів поспіль вигравав Кубок європейських чемпіонів. Футбольне київське «Динамо» Валерія Лобановського першим поміж совєцьких клубів почало здобувати єврокубки, двічі отримало Кубок кубків, а також Суперкубок УЄФА-1975. Дійшло до того, що на чемпіонаті Європи-1988, на якому збірна СРСР здобула срібло, у заявці з 20 осіб було 13 українських футболістів на чолі з тренером Лобановським. То тоді в середовищі вболівальників зародилася приказка про десятьох динамівців, ослаблених воротарем Дасаєвим, яка дуже злила Москву.

 

Читайте також: Український спорт: вправи і результат


Два роки тому їздив до Франції на попереднє футбольне Євро, на якому наша збірна виступила відверто провально. Вранці напередодні стартового матчу українців проти Німеччини прогулювався ботанічним садом міста Лілль. На мені був реглан із котом Томом із відомого мультика, який тримає український стяг у руках, і підписом «Все буде Україна». Несподівано для себе привернув увагу чоловіка років 40, який займався спортивною ходьбою. «Юкрайнія?!» — повернувшись і зупинившись, запитав він. — «Так». — «О, це ж прекрасно! У вас народився мій найбільший кумир — дворазовий олімпійський чемпіон Володимир Голубничий (причому саме Volodymyr, на український манір. — Авт.). Дивовижний спортсмен. Я багато років займаюся спортивною ходьбою і виділив би у своєму виді три величини: Голубничого, поляка Роберта Корженьовського та еквадорця Джефферсона Переса. Але Голубничий — то фантастика!». Потім Фреді так само емоційно пояснював своїм друзям, що я з України, Батьківщини самого Голубничого, який здобував медалі на чотирьох Олімпіадах. Звичайно, було незвично опинитися в центрі уваги за таких обставин. Бо про видатного ходока із Сумщини в його 82 в Україні згадують одиниці.

покоління спортсменів, яке представляє нашу країну нині, формувалося у 1990-ті. Формувалося на тлі зневіри тренерів  із важко приховуваною зневагою до молодої країни,яка порівняно із совєцькими часами не робила для розвитку спорту майже нічого


Власне, після розпаду СРСР незалежній Україні залишився потужний спортивний спадок. Найперше когорта спеціалістів найвищого ґатунку, з якими досягало успіхів не одне покоління спортсменів і завдяки яким наша країна здивувала спортивний світ, посівши дев’яте місце в медальному заліку ще на Олімпіаді-1996 в Атланті.

Небажання адаптуватися до нових реалій.


Але в тому й річ, що підґрунтям українського спорту були тренери та функціонери старої формації, які не звикли мислити креативно й думати про те, що гроші для розвитку спорту треба заробляти. У цьому контексті згадується розмова з першим президентом Національного олімпійського комітету України Валерієм Борзовим. Ми говорили про погіршення результатів українських атлетів. Ключовою фразою у відповідях пана Борзова було «система працює». На думку видатного спортсмена, усі досягнення атлетів є результатом діяльності системи. І при цьому додав: «Система працює завжди. Питання як».


Дивуватися тут нічому. Борзов виріс і сформувався в епоху, коли спорт був частиною зовсім не спортивної системи. Це був один із її гвинтиків, починаючи від так званих норм ГТО й закінчуючи вершиною айсберга — перемогами совєцьких начебто атлетів-любителів над професіоналами з капіталістичних країн. Спорт — це один із основних засобів пропаганди за часів холодної війни, демонстрація моці совєцьких системи та людини. А якщо так, то жодних ресурсів для досягнення кінцевої мети ніхто не шкодував. Починаючи з дитячого віку школярів мало не силоміць затягували в різні спортивні секції, не вельми рахуючись із їхніми смаками. Звісно, ті, хто займатися не хотів чи не міг, із часом відсіювалися, але жодна дитина із задатками повз тренерське око не проходила. Найобдарованіших пересмикували спеціалісти з різних видів спорту, і таким чином вихованці могли порівнювати й обирати.

 

Читайте також: Гріє, але не пече


Ті, хто залишався в спорті, проходили багатоступеневу систему відбору, починаючи від чемпіонатів шкіл, міст, районів, областей, республік, спортивних відомств і закінчуючи чемпіонатами СРСР, які в деяких видах спорту за рівнем не поступалися чемпіонатам Європи. Ті, хто долав усі ці щаблі й потрапляв до національної збірної, був готовим топовим спортсменом.   


У такого підходу були свої плюси й мінуси. Можливо, плюсів навіть більше. Однак працювати ця система могла лише в умовах тоталітаризму. Адаптувати її до реалій вільного світу якщо й можна, то лише частково. Проте спортовці старої формації переадаптовуватися не могли чи не хотіли. Вони звикли до того, що держава має фінансувати спорт від початку й до кінця, від аматорського рівня до найвищого професійного. Добре, що на перших для України Олімпіадах суттєвою була допомога діаспори. Але стосувалася вона, ясна річ, лише вершків, національних збірних. Цей чинник був одним із ключових у досягненнях високих результатів у 1990-ті роки.


Однак на низовому рівні спорт занепадав. Часто й без того допотопні тренувальні об’єкти морально застарівали. Особливо на тлі закордонних аналогів, адже саме в той період спортивна індустрія у світі зробила стрімкий ривок угору. Натомість українські керманичі лише безпомічно розводили руками. Нарікаючи на бездіяльність влади, вони з ностальгією поверталися в спогадах до золотих совєцьких часів. А тренери не знаходили нічого кращого, як переїздити на роботу за кордон.

 

Спотворене виховання


Найліпше в нових реаліях влаштувалися представники бойових мистецтв. Перші організовані злочинні угруповання в Україні виникли ще в 1980-ті роки. 1990-ті саме тому й названі буремними, бо вони були розквітом бандитизму всіх рівнів. Сотні боксерів, борців, дзюдоїстів, які не мали особливих успіхів у спорті, знаходили себе в ОЗУ, вправляючи за допомогою рук, ніг і биток мізки не надто податливим приватним підприємцям. А найперспективніших атлетів так звані авторитетні люди опікали. Приміром, кар’єра братів Кличків могла б скластися інакше, якби на зорі їхньої кар’єри їм не допомагав відомий меценат Віктор «Рибка» Рибалко. Вільною та греко-римською боротьбою в 1990-ті опікувався Борис Савлохов. Завдяки його зусиллям до України перебралася ціла когорта перспективних кавказьких борців на чолі з майбутніми олімпійськими призерами Ельбрусом Тедеєвим і Зазою Зозіровим.

 

Читайте також: Допінг: нульова толерантність


Власне, те покоління спортсменів, яке представляє нашу країну нині, у 1990-ті й формувалося. Формувалося на тлі зневіри тренерів із важко приховуваною зневагою до молодої країни, яка порівняно із совєцькими часами не робила для розвитку спорту майже нічого. Зрозуміло, що вплив тренера чи вчителя на несформовану психіку дітей часто визначальний. Особливо коли дитина не із Заходу України й позиція педагога найчастіше збігається з тим, про що розмовляють удома батьки. Не треба також забувати, що загальноосвітні школи в ті роки патріотичному вихованню уваги не приділяли взагалі, а телебачення або було російським, або активно крутило розмаїтий постсовєцький непотріб укупі з новими фільмами про російських ментів, спецпризначенців та героїв Чеченської війни. Інакше кажучи, молоде покоління найчастіше не мало іншого вибору, як прийняти та підтримувати думку про «один народ».

 

Нав’язування теорії сильного господарника


А в 2000-му до влади в Росії прийшов Путін із його потворними ідеями відродження СРСР. Сумлінний учень, він не видумував нічого нового й узяв за основу ті методи, які йому прищеплювали впродовж майже 30 років служби в КГБ. Спортивним перемогам, звісно, приділялася основна увага.


Спостерігаючи за тим, як у Росії відроджується совок, українські спортивні функціонери нарешті вийшли з тривалого напівкоматозного стану й злилися в пориві істеричного екстазу. «Ось, мовляв, подивіться, як треба любити спорт! Не те що в нас!» Паралельно приклад із названого в майбутньому нецензурним словом кремлівського карлика взяв «бацька» Лукашенко, й об’єктів мрій у втомлених від тривалої бездіяльності українських спортивних керівників стало вже два. Особливо щедро розсипали похвали для останніх європейських диктаторів наші хокеїсти. Найсмішніше, що більшість представників національної збірної України зразка початку 2000-х встигли пройти серйозну школу північноамериканського хокею. Всі вони визнають, що США й Канада дають безліч можливостей реалізувати себе, що завдяки спорту за океаном можна здобути освіту і в разі, якщо не реалізуєш себе серед професіоналів, про майбутнє можна не хвилюватися.


Однак у тому й біда, що, не пробившись у клуби Національної хокейної ліги, більшість українців повернулися до Європи. Найталановитіші стали виступати в найгрошовитішій із ліг — російській. Там їхні мізки й затьмарилися. Визнаючи переваги американської системи, через кілька речень умовні Климентьєв, Завальнюк чи Карпенко вже співали оди керівникам сусідніх держав, які, на відміну від наших, грошей для спорту не шкодують.

 

Читайте також: Паралімпійська ширма


Не дивно, що Янукович, якого Росія бачила своїм ставлеником на посаді президента України ще у 2004-му, для більшості українських спортсменів був блакитною мрією. Очоливши за два роки до виборів Національний олімпійський комітет, Віктор Федорович, який також був головою уряду, почав вкидати на потреби членів олімпійської збірної вражаючі, як для всіх попередніх років, суми. Не дивно, що головними агітаторами Хама під час президентської кампанії стали саме новоспечені олімпіоніки Яна Клочкова, Ельбрус Тедеєв, Юрій Білоног. Пізніше, під час Помаранчевої революції, спортсмени писали колективні листи, щиро обурюючись, що крадуть їхній вибір.  


Совок, який, можливо, сприяв би збільшенню кількості олімпійських медалей, в Україну так і не прийшов. Інтере­си активної частини нашого народу не збігалися з меркантильними мріями жменьки спортсменів. Їм це не подобалося, але довелося змиритися. Вони виступали. Інша річ, що Віктор Ющенко за часів свого президентства не зробив нічого, щоб здобути прихильність атлетів і змусити їх любити Україну більше, ніж до того. Колекціонуючи трипільські горщики й дбаючи про власне духовне збагачення, Вік­тор Андрійович довірив керівництво спортом популістові Юрієві Павленку, якого спортивний істеблішмент так і не сприйняв всерйоз.


Власне, не дивно, що з приходом до влади у 2010 році Януковича вся спортивна когорта радо вітала нового царя. Щоправда, вже не щенячою відданістю, як попереднє покоління. Бо ж не скажеш, що, приміром, у боксерів Олександра Усика, Василя Ломаченка, Дениса Беринчика немає почуттів до України. Якби їх не було, не вистригали б ці хлопці чубів, не співали б українського гімну. А мова ж про людей, які народилися в Криму, на Одещині та Луганщині. Вочевидь, то було їхнє внутрішнє, глибинне, можливо, трохи поверхове ставлення до держави, у якій народилися і за яку виступають. Щоб ті почуття стали глибшими, варто було попрацювати. А цього ніхто не робив. Зате працювали вороги. Тому не дивно, що через місяць після перемог на Олімпіаді-2012 бійці, якими захоплювалася Україна, вже сиділи у виборчому штабі Партії регіонів. «Сильний господарник» працював перевіреними методами.

 

Точка неповернення


У 2004-му Андрій Шевченко присвятив кандидатові в президенти Вікторові Януковичу перемогу над збірною Туреччини. «Андрію, ти змусив плакати свою країну», — прокоментувала одна з італійських газет вчинок футболіста, який тоді виступав за «Мілан». Усі ці роки люди обурювалися відданістю Тедеєва, політичною безхребетністю більшості інших атлетів. Але все те було до зими 2014-го.


Під час розстрілів на Майдані саме тривала Олімпіада в Сочі. Жалобу за загиблими українські спортсмени збиралися проявити, почепивши на одязі чорні стрічки. Але Міжнародний олімпійський комітет заборонив це зробити. З наших атлетів пішла далі лише одна спортсменка. Гірськолижниця Богдана Мацьоцька відмовилася продовжувати виступ на Олімпіаді на знак протесту. Інші промовчали.


Невдовзі після завершення Ігор у Сочі РФ анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Відтоді все, що стосується Росії, адекватні українці стали сприймати особливо прискіпливо. Зокрема, поїздку на тренувальні збори до Тюмені біатлонної збірної. Коли спортсмени повернулися, журналісти безпосередньо в аеропорту запитали, наскільки це етично. «Нє задрачівайтє», — відповіла олімпійська чемпіонка Сочі Віта Семеренко.

 

Читайте також: Між жадібністю та безвихіддю


Пізніше крилатою стала фраза Усика «Крым — это Крым». Українські спортсмени і далі живуть у якомусь своєму, не пов’язаному з реальним світі. Поки одні кладуть за цілісність держави життя, інші щиро обурюються, чому їм забороняють виступати на території країни-агресора. Протилежні приклади є, але їх украй мало. Приміром, тенісист Сергій Стаховський від 2014 року принципово не відповідає на запитання російських журналістів навіть на прес-конференціях. Також він, як і чимало українських футболістів, допомагає нашій армії.


Однак останні події показують, що таких, як Сергій, меншість. Лакмусовим папірцем стала заборона міністром спорту Ігорем Ждановим виступів і тренувань наших атлетів на території РФ. У відповідь спортивне середовище здійняло справжній ґвалт. Особливо бунтівними виявилися біатлоністи на чолі з уродженцем Івано-Франківщини Володимиром Бринзаком. Попри рекомендацію не їхати до Росії, незадовго до цілковитої заборони вони попрямували на другорядні змагання до Ханти-Мансійська. Власне, після того було накладено табу на участь у заключному етапі Кубка світу в Тюмені. Бо ж дивно виходило: США, Чехія, Канада, швед Самуельссон, словенець Бауер змагання демонстративно ігнорують, а країна, на яку Росія напала, на її територію їде.


Бідкається, що не зможе виступити в травні на чемпіонаті Європи в Каспійську, чемпіон світу з греко-римської боротьби Жан Беленюк. Хотіла поїхати на «Московську шаблю» фехтувальниця Ольга Харлан. І лише чемпіон світу та Європи 2017 року з боксу Олександр Хижняк сказав, що не бачить проблеми в тому, що не братиме участі в чемпіонаті світу-2019 у Росії. «Так, там розігруватимуться олімпійські ліцензії. Але ж будуть інші ліцензійні турніри. Виграю деінде», — сказав боєць. Варто також нагадати, що кілька місяців тому Олександр до Росії таки їздив. Щоб отримати в Сочі приз найкращого боксера світу у 2017 році. Тоді 22-річний хлопець із Полтави здивував тим, що звернувся до присутніх на нагородженні українською.


Шкода лишень, що таких, як Хижняк, мало. А ті, що є, часто приховують свою позицію, немов боячись порушити усталений шаблон «спорту внє політікі». В ідеалі, можливо, так і має бути. Інша річ, що тими, хто справді так вважає, легше маніпулювати. Хоч як дивно, голосом совісті нашого спорту є 15-річна тенісистка Марта Костюк. То вона, мабуть, першою нещодавно сказала прямо й недвозначно: «Поки Росія веде з нами війну, їздити на змагання, які там відбуваються, я не буду».

 

Новини RedTram

Loading...