Суспільство 2018-04-17 13:21 Голуб Андрій

Український спорт: вправи і результат

Масовий та великий спорт в Україні існує фактично в паралельних реальностях, замість того щоб доповнювати один одного

Двоє чоловіків у жовтих спортивних куртках із задоволенням позують перед об’єктивами телекамер серед юрби.  «Україна переможе!» — вигукує один із товаришів. Це голова Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький. Поруч із ним народний депутат із фракції БПП і голова Комітету з питань бюджету Верховної Ради Андрій Павелко.

 

 Трохи далі можна розгледіти ще кількох народних обранців. Це відео записано у вересні 2017 року напередодні матчу національних збірних України та Туреччини з футболу. Віднедавна Павелко та Холодницький — колеги. Перший очолює ФФУ, другий фактично його підлеглий — віце-президент тієї самої федерації.

 

Мода серед політиків та можновладців на високі посади в спортивних федераціях з’явилася давно. Ту саму ФФУ в 1990-х роках очолював Валерій Пустовойтенко, який за сумісництвом був прем’єр-міністром. Дехто пробує себе в ролі функціонера, а хтось обзавівся й власним спортивним клубом, бажано з найвищої ліги. Пояснення таких дій зазвичай просте: людина просто любить футбол/баскетбол/бокс/боротьбу (потрібне підкреслити). Для багатьох це стало атрибутом іміджу, як і мати свій медійний актив. Власне, така традиція не суто українська. Вона поширена в багатьох країнах, де спорт високих досягнень не перетворився на бізнес та не приносить прибутку. Знову ж таки доречне порівняння з ринком ЗМІ, який так і не постав в Україні за 27 років незалежності.

 

Читайте також: Гріє, але не пече


Інші представники української еліти просто демонструють своє зацікавлення спортом, відвідуючи великі спортивні заходи. Свого часу за правило було виїздити на боксерські поєдинки за участю братів Кличків. Колишній мер столиці Олександр Омельченко навіть дозволяв собі вийти на ринг після завершення бою, щоб привітати з перемогою та обійнятися з боксером. Навряд чи він міг тоді припустити, що обіймає свого наступника. У червні 2016-го своєрідна любов народних депутатів до спорту обернулася скандалом. Тоді щонайменше півсотні депутатів вирушило до Франції підтримати українську футбольну команду під час матчу Євро-2016 проти Північної Ірландії. Заради цього вони пожертвували роботою, і засідання парламенту не відбулося через відсутність кворуму. До речі, підтримка не допомогла: Україна ганебно програла й вилетіла з турніру.


Насправді таке зацікавлення політиків, олігархів і посадовців спортом не викликало б великих заперечень. Зрештою, усі спортивні федерації, по суті, є громадськими організаціями, а розбудова громадянського суспільства, принаймні формально, — це один із пріоритетів держави. Інша річ, що підтримка та поєднання різних посад не позначаються на розвитку. І стосується це не тільки спорту високих досягнень, а й масового, без якого перший неможливий.
Кількість людей, що займаються різними спортивними дисциплінами в закладах, які обліковує Мінмолодьспорту, повільно зменшується. Якщо станом на 1 січня 2015-го їх було понад 1 млн осіб, то через рік стало 978 тис. Найсвіжіша статистика оцінює кількість спортсменів у 941 255 осіб.

 

Читайте також: Допінг: нульова толерантність


Стверджувати, що по всій Україні лише близько 1 млн осіб займається спортом, також не зовсім коректно. У наведеній статистиці йдеться про членів ДЮСШ (дитячо-юнацьких спортивних шкіл), ЦОП (центрів олімпійської підготовки), профільних навчальних закладів, спортклубів тощо. Про те, що ця статистика не повністю відображає зацікавленість спортом у суспільстві, свідчать показники популярності окремих видів.
Очікувано лідером уподобань став футбол. Ним займається кожен п’ятий спортсмен (близько 200 тис. осіб), далі йдуть волейбол (72 тис.), легка атлетика (53 тис.), баскетбол (45 тис.), плавання (41 тис.), бокс (30 тис.), фітнес (21 тис.) і футзал (19 тис.).

масовий та великий спорт в Україні існує фактично в паралельних реальностях, замість того щоб доповнювати один одного. Тим часом кожна четверта молода людина за останні 12 місяців жодного разу не займалася спортом або руховою активністю у вільний час


Водночас можна поглянути на результати загальнонаціонального опитування молоді, проведеного на замовлення того самого Мінмолодьспорту та ООН у 2015 році. Одним із запитань було таке: «Яким саме спортом ви займалися протягом останніх 12 місяців?». Виявилося, що найпопулярнішими стали фітнес або фізичні вправи (45%), біг (30%), і лише на третьому місці опинився футбол (25%). Далі йдуть плавання (23%) та велосипедний спорт (21%), якого взагалі немає серед наймасовіших видів у щорічному звіті міністерства. Потім волейбол (11%), йога та баскетбол (по 6%). Секрет цієї розбіжності в статистиці полягає в тому, що саме слід розуміти під спортом і відповідно його популярністю серед громадян. Згідно з профільним Законом «Про фізичну культуру і спорт» масовий спорт або спорт для всіх — це «діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на забезпечення рухової активності людей під час їх дозвілля для зміцнення здоров’я». Разом із тим спорт, відповідно до закону, передбачає ще один важливий момент — змагальність процесу.

 

Читайте також: Паралімпійська ширма


Водночас людина, яка каже, що протягом останнього року займалася велоспортом, могла й не брати участі в жодних змаганнях, а також зовсім не обов’язково регулярно тренувалася. Вона може покататися на велосипеді з друзями в парку на вихідних або використовувати його як транспорт, коли їде на роботу. Популярність того самого бігу серед молоді свідчить радше про бажання підтримувати своє здоров’я та спортивну форму, а не про те, що всі ці люди збираються стати майстрами спорту в цій дисципліні.


Водночас і змагальний спорт, і спорт для здоров’я все ж таки нерозривно взаємопов’язані. Популярність фізичної активності в суспільстві загалом стає базою для спорту високих досягнень. По приклад далеко ходити не треба. На нещодавній зимовій Олімпіаді в Пхьончхані збірна Нідерландів завоювала 20 медалей і посіла п’яте місце в неофіційному командному заліку. 14 нагород із 20 команда здобула в ковзанярському спорті. Такий успіх частково пояснюється тим, що здавна ковзанярство було для Нідерландів не так видом спорту, як зручним та швидким способом пересування застиглими річками та каналами взимку. Це те, що можна назвати національним видом спорту. Фінансова підтримка тут потрібна, однак базу не слід створювати з нуля.

 


Тут можна повернутися до олігархічної моделі українського спорту. Зацікавленість політиків, можновладців та бізнесменів у спорті часто зникає тоді, коли справа доходить до побудови інфраструктури, яка й створює зв’язок між просто активністю задля здоров’я та спортом високих досягнень. Це потребує куди більшого фінансування, ніж утримання команди з 20–25 професійних футболістів. Варто визнати, що в наших умовах це пов’язано й із куди більшим ризиком, адже творці української правової системи довіряють їй точно не більше, ніж прості громадяни. Гарантій, що ваші капіталовкладення завтра не перетворяться на чужу власність, немає. З цієї причини, наприклад, в українському футболі й склалася ситуація, коли кілька клубів Прем’єр-ліги ніяк не пов’язані з містами, які вони нібито представляють, та й узагалі не мають нічого, крім емблеми і професійних гравців на контракті. Скільки клубів за всю історію України створювалося з нічого, а потім зникало, взагалі не злічити.

 

Читайте також: Між жадібністю та безвихіддю


Таким чином, масовий та великий спорт в Україні існує фактично в паралельних реальностях, замість того щоб доповнювати один одного. Тим часом, як свідчить опитування Мінмолодьспорту та ООН, кожна четверта молода людина за останні 12 місяців жодного разу не займалася спортом або руховою активністю у вільний час. Водночас серед причин, котрі, за їхніми словами, заважають займатися спортом, брак необхідної інфраструктури (недостатня кількість спортивних клубів, фітнес-центрів, відсутність таких неподалік дому або місця навчання/роботи) аж ніяк не головна. Так відповіло тільки 10% опитаних. Ще 8% послалися на незадовільний благоустрій наявних спортивних споруд. Більшість (40%) каже про брак вільного часу, 30% — про дефіцит фінансів, ще 14% чесно зізналися в невмінні організувати себе та свої заняття спортом і недостатній силі волі. Кожен четвертий зазначив, що йому нічого не заважає.


Чи відрізняється українське суспільство у своєму ставленні до спорту від сусідів? Соціологи кажуть, що несуттєво. Німецький Фонд Фрідріха Еберта майже 10 років займається дослідженням молоді в країнах Південно-Східної Європи та Центральної Азії. У 2017-му таке дослідження провів і в Україні. 33% молоді віком 14–29 років займаються спортом у вільний час часто та дуже часто, 18% не роблять цього ніколи, а 46% рідко або інколи. Опитування засвідчило, що чоловіки віддають перевагу регулярним заняттям частіше за жінок: 41% проти 25%. Регулярність занять знижується з віком — від 48% серед підлітків до 25% у 25–29 років. Найвищий рівень постійної спортивної активності в Києві (40%), а найнижчий на Півдні (28%).

 

Читайте також: Дмитро Підручний: «Вважаю, що з країною, яка на нас напала, потрібно припинити будь-які відносини»


Показники популярності спорту в Україні майже збігаються із цифрами в сусідів. Згідно з результатами дослідження заняття спортом та фізична активність серед мас майже не залежать від розвитку країни. У Хорватії часто та дуже часто займаються спортом 36% молодих людей, невизнаному Косові — 31%, Казахстані — 26%, Грузії — лише 21%. Виняток тут Словенія, де активної спортивної молоді аж 45%. А загалом можна стверджувати, що в українському суспільстві є стійкий запит на спорт. Гірші справи зі стимулюванням. Якщо «тренером», який надає такий стимул, хоче стати держава, то настав час зрозуміти, що спортивна галузь потребує справжньої роботи, а не за сумісництвом.

Новини RedTram

Loading...