Економіка 2018-04-16 16:44 Шавалюк Любомир

Суворий український клімат

Про умови ведення бізнесу в Україні

Що таке інвестиційний клімат? Поняття досить аморфне, а для багатьох і незрозуміле. Як природний клімат визначає, наскільки в конкретній місцевості середовище сприятливе для існування та розвитку живих організмів, так інвестиційний клімат показує, чи хороші умови в країні для існування та розвитку підприємництва. Однак природний клімат відносно легко описати, бо його визначає низка зрозумілих, легко вимірюваних величин, як-от температура, вологість, кількість опадів чи сонячних днів. Натомість інвестиційний клімат формують значно абстрактніші фактори. Деякі з них легше визначити, як-от кількість необхідних документів для відкриття юридичної особи. Інші дуже комплексні та аморфні, як-от тиск силових структур на бізнес чи рівень захисту прав власності.


Абстрактність визначників інвестиційного клімату зумов­лює об’єктивну складність його оцінювання. І тому це комплексне явище окутане серпанком загадковості, міфічності та політичних маніпуляцій. За таких обставин дуже важко розібратися, які головні перешкоди для розвитку підприємництва в Україні, встановити правильний діагноз. А без цього неможливо вивести країну на траєкторію сталого, швидкого, довготривалого економічного розвитку.

 

Індекси та рейтинги


Щоб оцінити інвестиційний клімат у країні, намагаються якось виміряти всю різноманітність факторів, які його формують. Одні обчислюють безпосередньо, інші — з використанням певних наближень, експертних оцінок і рейтингів. Відтак сумують та усереднюють усі показники, отримуючи певне число для кожної країни. Так формуються різні індекси. Наприклад, Індекс глобальної конкурентоспроможності, який розраховує Світовий економічний форум. Їхні значення порівнюють між собою та складають рейтинги країн на кшталт «Легкості ведення бізнесу» від Світового банку.

 

Читайте також: Успіх у балансі


Рейтинги та індекси — єдиний доступний вимірник інвестиційного клімату. Без них ми не мали б жодного уявлення про це комплексне явище. Тому вони такі популярні й часто цитовані. Рух угору такими рейтингами вважається досягненням у всьому світі. Україна не виняток. Торік у рейтингу «Легкість ведення бізнесу» наша країна піднялася на чотири позиції вгору (див. «Сумнівні успіхи»), про що Порошенко поспішив відрапортувати за день до офіційної публікації. Але чи справді в нас покращився інвестиційний клімат?

Рейдерство є дуже вагомим фактором інвестиційного клімату, який, імовірно, проходить повз світові індекси й рейтинги. Але це наші реалії, які виникли давно та які ніхто не бажає змінювати, принаймні не палає бажанням це робити


Докладний аналіз індексів і рейтингів свідчить про те, що не все так однозначно. Безумовно, вони показують багато, бо складаються з великої кількості показників, які загалом охоплюють якісні процеси в економіці та інвестиційному
кліматі. Але при цьому регулярно дають чималу похибку, іноді здатну нівелювати навіть помітне зростання значення індексу. Вона випливає з двох принципових моментів.

 

Закон мінімуму Лібіха


Перший випливає з методології. Усі показники, які входять до індексів, сумують та усереднюють. Оця «середня температура по палаті» часто вводить в оману, адже економіка та інвестиційний клімат функціонують не за принципом середнього, а радше за принципом обмежувальних факторів, за законом мінімуму Лібіха. Тобто як у так званій бочці Добенека (Лібіха), складеній із дощечок різної довжини, вода витікає через найкоротшу, так само динаміку економічних процесів визначають найдепресивніші фактори.


Для прикладу візьмімо Україну. Хоч би як легко тут було створити підприємство (за останні роки цей показник тільки покращувався), нашу інвестиційну привабливість надалі визначають рівень захисту прав власності та ефективність судочинства. Бо можна докласти зусиль до створення підприємства, звикнути до корупції в розумних межах, але коли є перманентний ризик втратити бізнес через рейдерство або працювати збитково через нескінченні несправедливі судові процеси, то інвестор вирішить, що краще з країною не зв’язуватися взагалі. І його рішення буде абсолютно логічним, хоча може й не відповідати її динаміці в індексах та рейтингах.

 

Читайте також: Економічний націоналізм. Вага суверенітету


Торік за Індексом глобальної конкурентоспроможності ми піднялися на чотири позиції вгору й посіли 81-ше місце зі 137 країн. На перший погляд, ніби непогано. Але при цьому за рівнем дотримання прав власності ми 128-мі, за ступенем незалежності судової системи — 129-ті, тобто плентаємося у хвості рейтингу. А саме ці фактори визначають наш інвестиційний клімат, перекреслюючи весь прогрес в інших складових, усю роботу, виконану з метою їх покращення. Результат очевидний: торік прямі іноземні інвестиції в Україну ледь перевищили $2 млрд і становили менш як третину рівня до кризи. За таких умов масового напливу інвесторів немає та не може бути. Ситуація цілком відповідає закону мінімуму Лібіха: кілька депресивних факторів визначають інвестиційний клімат, перекреслюючи прогрес в індексах та рейтингах.

 

Національна специфіка


Другий принциповий момент — явища, фактори інвестиційного клімату, що притаманні лише окремим країнам чи групам країн і тому не охоплені глобальними рейтингами. Візь­мімо рейдерство. У розвинених державах цього явища не існує, бо там судова система справляється зі своїми функціями. У нерозвинених його немає, бо там слабкість судової системи часто компенсує авторитарність влади, що підтримує порядок, і ніхто не має сміливості поставити під сумнів такий стан справ. А от Україна — феномен. Демократія в політиці разом із цілковитою сваволею в судочинстві — ось благодатний ґрунт для рейдерства. Чи входить це явище до глобальних індексів та рейтингів? Ні. Чи впливає воно на інвестиційні рішення? Так, безумовно. Для інвесторів це темне середньовіччя, у яке ніхто не хоче повертатися.

 


Специфічні фактори є величезною проблемою. Бо коли поглянути на індекси та рейтинги, ми десь усередині, але якщо придивитися до того, що відбувається в Україні, то в іноземця може скластися враження, що це концтабір негідників, шахраїв, злодіїв і розбишак, у який краще не потикатися зі своїм капіталом. Навіть коли взяти локальний рейтинг Європейської Бізнес Асоціації (EBA), який складають тільки для України, то й у ньому, імовірно, приділяється недостатньо уваги рейдерству як системному фактору інвестиційного клімату, бо більшість її членів, на опитуванні яких будують рейтинг, — це великі компанії, котрим так зване недружнє поглинання (рейдерство) не загрожує. У результаті Індекс інвестиційної привабливості України зростає з десяток кварталів поспіль (див. «Сумнівні успіхи»), але це ніяк не заважає рейдерам нарощувати масштаби діяльності.

 

Лакмусовий Ryanair

 

Обмежувальні фактори та внутрішня специфіка суттєво викривляють інвестиційний клімат в Україні. Якби їх належно враховували, значення індексів для нашої країни значно зменшилися б, а місце країни в рейтингах було б куди ближчим до кінця. Торік в Україні спалахнуло кілька гучних скандалів, які зайвий раз це доводять.


Першою хронологічно була спроба найбільшого європейського оператора дешевих авіаперевезень Ryanair зайти в Україну, що закінчилася гучним провалом через конфлікт лоукостера з керівництвом державного аеропорту «Бориспіль».
Парадоксальність ситуації полягає ось у чому. По-перше, прихід Ryanair з огляду на масштаби перевізника та євроінтеграцію України є подією національного значення. Вона кардинально змінила б ринок пасажирських авіаперевезень у країні. Власне, тому провал і набув такого великого резонансу в ЗМІ. По-друге, до початку переговорів з аеропортом Ryanair підписав із міністром інфраструктури протокол про наміри. Тобто в міністерстві хотіли приходу лоукостера, про що не раз заявляв Володимир Омелян.

 

Читайте також: Важкий шлях до свободи

 

Але керівництво «Борисполя», формально підпорядкованого Мінінфраструктури, забезпечило протилежний бажаному результат. То хто кому начальник і хто ким керує? По-третє, виявляється, прем’єр про це не знав, інакше не відреагував би тільки тоді, коли конфлікт між Ryanair та аеропортом уже проминув найгострішу стадію. Тобто процеси національного значення в Україні можуть відбуватися без відома очільника уряду.
Звісно, краще пізно, ніж ніколи. Після конфлікту влада взялася вирішувати проблему. Зараз уже відомо, що Ryanair цього року таки почне літати в Україну. Але від того суть справи не змінилася: якийсь продажний чиновник відкинув країну в розвитку на один рік і не відповів за це. Ситуація показова. Вона чітко демонструє, що в нас немає вертикалі виконавчої влади, бо не тільки голова не знає, що робить рука, а й палець не слухається зап’ястя. Цілковите свавілля чиновників, які можуть робити все, що їм заманеться. І роблять те, за що їм добре платять на стороні, безкарно ставлячи вигоду одного олігарха вище за потреби держави та мільйонів людей. За зраду економічних інтересів країни ніхто не сидить, не перебуває під слідством, навіть не був оштрафований чи звільнений.


Чи це сприятливо для інвестиційного клімату? Ні. Адже практично всі світові інформаційні агенції відрапортували про провал Ryanair в Україні. Це завдало добрячого удару по нашому міжнародному іміджу. Чому так повинно бути?
Ми часто звинувачуємо олігархів у таких ситуаціях. Але в цьому управлінському болоті, яким є система виконавчої влади в Україні, олігархи просто беруть те, що погано лежить, використовують наявні можливості для збагачення. Вони не розвалювали систему виконавчої влади й не заважають її відновленню. Так, олігархи спокушають, але піддаються спокусі не вони. За розумного підходу цілком можна зробити так, щоб їхні спокуси не діяли на чиновників. Та ніхто не робить.


Ця проблема нагадує середньовіччя. Тоді був суверен, який майже безвиїзно сидів у столиці, і купа князьків на місцях. Кожен жив своїм життям, і суверен впливав на феодалів тільки під час війни, коли вони надходили в його розпорядження. У нас гірше, бо маємо війну, а центр не може дати раду чиновникам не те що на місцях, а безпосередньо в передмісті столиці. Такий собі вироджений феодалізм. Для іноземних інвесторів це сигнал «стоп», бо якщо доля багатомільйонних інвестицій залежить від сваволі якогось чиновника, то виникають високі ризики, з якими ніхто не хоче мати справу. Мабуть, є дуже мало країн, у яких можна знайти щось подібне, не кажучи про те, щоб виміряти та включити до індексів інвестиційного клімату.

 

Маски-шоу

 

Ще одна низка однорідних подій — регулярні «маски-шоу», які влаштовують силові структури. Донедавна влада поводилася так, ніби проблеми не існує.


«Маски-шоу» в Україні мають довгу історію. Сам термін існує років 20, тож і явище, яке він позначає, не набагато молодше. За часів Януковича воно стало системним, набуло розквіту, бо так звана вертикаль влади цілеспрямовано використовувала силові структури та суди, зокрема «маски-шоу», щоб перебирати контроль над бізнесом українських підприємців. Подібних випадків було дуже багато: такий спосіб дій тоді поставили на потік. При цьому Україна стрімко рухалася вгору в рейтингу «Легкість ведення бізнесу» (на 56 позицій протягом 2011–2014-го).

 

Читайте також: Банківський сектор. Між "вчора" і "завтра"


Зараз тодішньої «вертикалі влади» не існує, але силовий ресурс залишився й далі працює на тих, хто спритніший, і на самого себе. Знову не уникнути порівнянь із середньовіччям. Тоді існували лицарі. Казки розповідають, що вони були людьми честі, які опанували військову справу, захищали знедолених і завойовували серця прекрасних дам. Але в найгірших своїх проявах це були бандити, нероби, які заробляли собі на життя розбоєм та грабунком і спокійно розгулювали Європою, маючи таку собі індульгенцію від суверенів, здобуту в обмін на лояльність та зобов’язання вступати до війська у випадку війни. Виходить, що силовики в Україні — це середньовічні лицарі в найгірших проявах. Такий стан справ склався дуже давно. Але, щоб його помітити, президентові знадобилося понад три роки на посаді, а прем’єрові — майже півтора.


Торік Порошенко та Гройсман провели спеціальну зустріч із представниками бізнесу та силових структур. Ідентифікувавши нарешті проблему (силовики, звісно, заперечували її наявність), влада лише спромоглася ухвалити закон, названий у народі «маски-шоу стоп». Він запровадив обов’язкову аудіо- та відеофіксацію обшуків і судових процесів, заборонив вилучати техніку та документи, визнав недійсними докази, виявлені під час обшуку, якщо не був присутній адвокат сторони захисту, і запровадив ще кілька норм. Чергова спроба провести косметичний ремонт у будинку, який розвалюється на очах. Нічого, окрім розчарування,
зок­рема й серед інвесторів, такий закон не міг викликати.

 

справа «Нової Пошти»


Підтвердження безглуздості закону не забарилося. Кілька тижнів тому Генеральна прокуратура прийшла з абсолютно невмотивованими обшуками до «Нової Пошти». Розгорівся масштабний скандал із величезним суспільним резонансом. Тут варто звернути увагу на кілька моментів. По-перше, речниця ГПУ повідомила, що обшук проводили без масок, тож інвестиційному клімату не завдано жодних збитків. Вони такі тупі чи просто знущаються?! По-друге, Луценко
виступив із заявою щодо «Нової Пошти» лише через кілька днів після обшуків: складалося враження, що він виправдовує своїх підопічних. Невже генпрокурор не знав про підготовку чогось такого, що має всі шанси перетворитися на скандал національного масштабу, який викличе резонанс у міжнародної інвестиційної спільноти? Невже він також не контролює дії прокурорів і навіть у межах однієї структури — ГПУ — маємо середньовічний феодалізм? Нарешті, хто важливіший для суспільства: «Нова Пошта», яка за досить короткий час без жодної державної підтримки створила тисячі робочих місць та щороку платить до бюджету мільярди гривень податків, чи Луценко зі своїми «органами», що тільки й уміють руйнувати та наганяти страху? Хто відповість за величезну шкоду, завдану інвестиційному клімату та іміджу України жменькою прокурорів, які звикли до крайньої безкарності? І чи робитимуть президент і прем’єр щось суттєве, а не косметичне, щоб таких випадків більше не трапилося? Днями Гройсман висловився за те, щоб посилити закон «маски-шоу стоп», чим непрямо визнав, що цей документ не вирішує проблеми. Прагнення прем’єра щось удіяти гідне похвали, але ж проблема глибока, тому потребує концептуального, продуманого рішення, а не такого закону.

 

Читайте також: Креативна (недо)революція

 

Дивитися в корінь


Очевидно, що «маски-шоу» далеко не єдиний спосіб системного тиску силовиків на бізнес. Є безліч альтернатив (погрози, «пропозиції, від яких не можна відмовитися», безпричинні кримінальні справи тощо), левову частку котрих аудіо- та відеозапис не зафіксує. Тож форми тиску після ухвалення закону «маски-шоу стоп», ймовірно, зміняться, але сам він не зникне.


Свавілля силовиків — це проблема не форми, а суті, у цьому випадку кількості силових структур та чисельності їхніх працівників. Ми дістали у спадок від Радянського Союзу надмірну кількість «органів». Вона була необхідна тодішній державі, бо повсюдним терором забезпечували суспільний порядок і єдність територій. У Росії такий підхід досі зберігається, але в Україні народ інший, і держава повинна йому відповідати. У нас немає потреби в поліцейській державі та надмірній кількості силовиків, яка мало змінилася від радянських часів.


Силовики також хочуть жити добре, але продукту не створюють. Тому претендують на частину продукту тих, хто його створює. Як вони це роблять, немає значення. Голов­не — принцип: спочатку подбати про те, щоб у підприємців виникли проблеми, а потім взяти гроші за їх вирішення. Варіації можуть бути різні, тому силовики не гребують ні прямим «кришуванням» і рекетом, ні платною роботою на боці сторін корпоративних конфліктів, зокрема рейдерів, ні подіб­ними «способами заробити». Непоодинокими є випадки, коли вони стають на бік противників реформ, звісно, за винагороду. Проти голови Нафтогазу Андрія Коболєва (його команда вивела компанію на прибуткову діяльність і створила умови для відмови України від російського газу) порушено дві кримінальні справи, на Укргазвидобування та його менеджерів (вони припинили схеми з розкрадання державних коштів у компанії на мільярди гривень) постійно чиниться тиск, зокрема й із застосуванням «маски-шоу» в самій компанії. Таких прикладів багато.


Силові структури, ймовірно, неможливо реформувати зсередини, принаймні в нинішніх умовах. Та це й не потрібно робити: достатньо змінити баланс сил так, щоб силовики втратили вплив як на рівні законодавства, так і на рівні людського ресурсу. Єдиний спосіб позбутися їхнього свавілля — зменшити чисельність до рівня розвинених країн та законодавчо позбавити їх права будь-яким чином взаємодіяти з бізнесом. Найфілігранніший крок — створити Службу фінансових розслідувань (Національне бюро фінансової безпеки — варіант президента) та делегувати тільки їй усі повноваження, що стосуються бізнесу та економічних злочинів. Але чогось цей процес, м’яко кажучи, буксує, натомість президент і прем’єр плодять нікому не потрібні законодавчі акти на кшталт закону «маски-шоу стоп».

 

Читайте також: Олександр Данилюк: «Економіка не зможе розвиватися, доки ми не змінимо роль силових структур»


Годі й казати, що «маски-шоу» дуже негативно впливають на інвестиційний клімат, хоча різні рейтинги та індекси цього явища, мабуть, не охоплюють. Такі наші реалії: у ХХІ столітті в досить демократичній країні живуть ординці з феодальним устроєм у голові та інтелектом неандертальців, які заважають жити та розвиватися іншим. Вони немов п’ята влада в країні: політики приходять і йдуть, а силовики залишаються (колишніх не буває) і постійно уривають свою частину економічного пирога. Особливе загострення перед виборами: доки політики займаються передвиборчою кампанією, а після її закінчення коаліціадою та передачею повноважень, силовики відриваються на бізнесі на повну котушку, бо, поки нова влада розбереться, що до чого, про їхні огріхи вже ніхто й не згадає. З такими явищами важко боротися, бо вони комплексні й задавнені, але проблема в тому, що не видно особливого прагнення влади щось робити за суттю, а не за формою.

 

Рейдерство


Про проблему недружнього поглинання дуже багато сказано, бо вона існує ще з 1990-х років. У її основі лежить відсутність в Україні справедливого суду. Різноманітність форм рейдерства обмежує лише масштаб уяви рейдерів. За різними даними, торік тільки в агробізнесі зафіксовано від сотні до кількох тисяч фактів рейдерських захоплень. І, як свідчать джерела, їх кількість зросла вдвічі-втричі. Ускладнює ситуацію те, що зазвичай силовики виступають на боці тих, хто захоплює, а не тих, хто потерпає від рейдерства.


Як відповідає на цей виклик влада? Вона сприяє створенню в регіонах оперативних штабів із боротьби зі спробами рейдерських захоплень земель та зібраного врожаю. Це краще, ніж нічого. Але чому не провести нормальну судову реформу включно зі створенням Антикорупційного суду? Чому вона викликає стільки непотрібних дискусій, якщо нинішній стан справ призводить до розквіту свавілля чиновників, силовиків, організованих бандитів?


Рейдерство є дуже вагомим фактором інвестиційного клімату, який, імовірно, проходить повз світові індекси й рейтинги. Але це наші реалії, які виникли давно та які ніхто не бажає змінювати, принаймні не палає бажанням це робити.
От і виходить, що ситуація з інвестиційним кліматом в Україні нагадує радянські практики звітування: для ревізорів у нас усе прекрасно (значення індексів бізнес-клімату відносно високі, у рейтингах ми рухаємося вгору), а для своїх як завжди. Шила в мішку не втаїш: Україна занадто велика й відкрита країна, аби нерезиденти не знали, що тут відбувається та з якими ризиками їм доведеться мати справу, якщо вони вирішать вкласти сюди гроші. У світовий інформаційний простір потрапляють здебільшого негативні економічні новини про Україну. Вони зайвий раз підтверджують, що реальний стан інвестиційного клімату в нас не такий хороший, як його показують індекси та рейтинги. Інвестори розуміють це й ухвалюють відповідні рішення, на що вказує вкрай незадовільна статистика. А українська влада замість того, щоб виявляти корінь проблеми й реагувати, плодить порожні закони та непотрібні органи на кшталт Офісу із залучення та підтримки інвестицій при Кабміні чи Національної інвестиційної ради при президентові. І при цьому заграє з електоратом, хвалячись поступом у рейтингах та індексах.

Новини RedTram

Loading...