Суспільство 2018-04-16 12:15 Вербицький Іван

Дмитро Підручний: «Вважаю, що з країною, яка на нас напала, потрібно припинити будь-які відносини»

Капітан української чоловічої збірної з біатлону про спорт під час війни

Біатлон — найпопулярніший і найрозвиненіший вид спорту в Україні після футболу. Біатлоністи отримують найбільшу з-поміж решти державну допомогу й можуть похизуватися пристойною спонсорською підтримкою. Провідні спортсмени постійно на слуху, їхні висловлювання цитуються й мають резонанс. Щоправда, після 2014 року, коли загал почав прискіпливо ставитися не лише до спортивної, а й до ідеологічної складової, слова й вчинки головних представників цього виду спорту на чолі з президентом Федерації біатлону України Володимиром Бринзаком викликали неоднозначну реакцію. Поки спортсменки давали інтерв’ю російським пропагандистам, їхній керманич регулярно натуралізовує атлетів із держави-агресора, а попервах навіть возив команду на тренувальні збори до Тюмені.

 

Зрештою, наш нинішній співрозмовник не прихильник практики подвійних стандартів. У капітана чоловічої збірної з біатлону Дмитра Підручного є чітка позиція щодо відносин України та Росії. Крім того, спортсмен, який цьогоріч став чемпіоном Європи, розповів, як вибрався в лідери свого виду спорту з тернопільської глибинки, як ставиться до слів міністра молоді та спорту Ігоря Жданова про «незимову країну» та чому в жіночому біатлоні перемог в України більше.     

 

Ви входите до когорти топових біатлоністів світу. Коли приїздите до рідного міста, вас упізнають?

 

— Не сказав би, що в Тернополі мене дуже впізнають. Іноді впізнають близькі до спорту люди. Взагалі надмірна увага мені не надто й подобається. Мені подобається бути таким, як решта. Іноді, звичайно, доходить до комізму. Зустрічаю на вулиці знайомого, а той хоче похизуватися перед другом. «Знаєш, хто такий Підручний?» — запитує перед тим, як зі мною познайомити. «Ні», — каже той. Мабуть, за кордоном я впізнаваніший, ніж удома. Під час етапів Кубка світу роздаю автографи, фотографуюся з вболівальниками різних країн. Це свідчить про те, що в нашій державі спорт і здоровий спосіб життя пропагуються недостатньо. Добре, що біатлону чималу увагу приділяє «UA:Перший». Але цього, очевидно, мало. Хотілося б вірити, що щось змінюється на краще, але реалії такі, що спортивних об’єктів стає щоразу менше.

 

Читайте також: Між жадібністю та безвихіддю

 

Приміром, у нас у Підгородньому, що під Тернополем, є тренувальна база. Там виросло чимало сильних біатлоністів, зокрема олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна, призерка чемпіонату світу Анастасія Меркушина, я. Замість того щоб поліпшити майже допотопні умови, Віктор Мацикур (начальник Управління фізичної культури та спорту Тернопільської облдержадміністрації. — Авт.), здається, хоче цю базу просто втопити. На словах чуємо підтримку, але справи говорять про протилежне. Що вдієш, якщо людина далека від спорту?

 

То ж чемпіон світу з бодібілдингу.

 

— За однією з багатьох версій. То неолімпійський вид. Пан Мацикур гадки не має, що таке циклічні види спорту, наскільки вони важкі. Для занять бодібілдингом потрібно менше і часу, і ресурсів. Розумієте, я знаю, які люди посадили його в той кабінет. Для того пана Мацикура й привели на посаду, щоб із його допомогою «віджати» базу, роздерибанити її. Зрозуміти, як працює цей чиновник, неважко. У Тернополі є КБ «Промінь», завод Укроборонпрому. Люди, які просовували Мацикура, робили все, щоб знищити КБ. Тепер є інша мета — біатлонна база.

 

Людина просто займається саботажем, усе, що стосується біатлону, ігнорує. Дійшло до того, що мені перестали повертати кошти, які я витрачаю на дорогу, добираючись до лав збірної. Хоча раніше з цим проблем не було.

 

Читайте також: Паралімпійська ширма

 

Умови на базі в Підгородньому справді майже спартанські. На вашу думку, завдяки чому на цьому об’єкті виростає стільки сильних спортсменів? Це результат роботи тренерів чи обдарованості й бажання їхніх учнів?

 

— Для мене це теж загадка. Не знаю, можливо, у ті часи, коли тут тренувалася одна з найкращих біатлоністок світу 1990-х років Олена Зубрилова, умови були трохи ліпшими. Але зараз авторолерки немає, стрільбище криве, установки закриваються через одну, набої летять у різні боки, оскільки їм більше років, ніж мені. Стволи теж іще з 1980-х. Не знаю, як можна вимагати медалей навіть від дітей і юніорів, якщо ніде і ні з чим тренуватися. А порівнювати наші умови з тими, у яких готуються представники провідних країн, просто смішно. Скажімо, у Фінляндії, Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччині прокладають траси між містами навіть для звичайних людей. Про що казати, якщо ідеальні умови для праці навіть у сусідній Білорусі. Приїжджаємо туди на збори і вражаємося. А в нас у Підгородньому взимку, коли випаде сніг, з трасами нічого не роблять узагалі.

 

У чому секрет? Можливо, у тому, що, приміром, у мене, Меркушиної, перспективного Віталія Труша батьки пов’язані зі спортом. Вони витрачали на нас чимало часу й грошей, власним коштом купували інвентар, відправляли на збори.

 

Ви народилися в селі Острів, де спортивними секціями і не пахне.

 

Річ у тім, що мої тато й мама — майстри спорту з лижних перегонів. То вони мене привели на лижну базу, на якій колись тренувалися й самі. База теж тривалий час не функціонувала, але з 2003-го, коли мені було 11, там почав працювати мій перший тренер нині покійний Микола Опанасюк. Років два тренувався радше у своє задоволення. Бігали по лісі, любили пострибати на лижах із саморобних трамплінів. Іноді виїздили на змагання, і там мене помітив тренер із біатлону Олег Бунт. Запропонували тренуватися в Підгородньому, там тренувався в Ігоря Починка.

 

Читайте також: Гріє, але не пече

 

Снігу не бракувало?

 

— Ні. Та й до Тисовця регулярно виїжджали.

 

Питаю, бо наш спортивний міністр Ігор Жданов нещодавно сказав, що Україна — це не зимова країна.

 

— Із цими словами погодитися неможливо. Точніше, то неправда. У Карпатах сніг є постійно. А нинішня зима була сніжною взагалі всюди. Крім того, досягнень у зимових видах у нас не бракувало. Приміром, лижниця Валентина Шевченко вигравала Кубок світу. Зрозуміло, що розвивати всі види й одразу складно, але на пріоритетних зосередитися можна і треба.

 

Біатлон і є пріоритетним видом. Тому й у збірну України важко потрапити. Але коли знаходишся в обоймі, чимало проблем зникає само по собі.

 

— Впродовж перших двох років перебування в національній команді найбільше побоювався випасти звідти. Бо розумів, що поза збірною затримаюся в спорті максимум на рік і доведеться закінчувати кар’єру. Таких прикладів чимало. Хлопці, з якими тренувався змалечку та які мені не поступалися нічим, дійшовши до дорослого рівня, змушені були завершити виступи, бо не бачили подальших перспектив. Коли немає мотивації, ентузіазм швидко згасає. Людям треба за щось жити. Без грошей займатися спортом неможливо. Мені пощастило трохи більше: маю змогу тренуватися в людських умовах, отримую зарплату від міністерства. Принаймні не хвилююся, за що купити дитині одяг.

 

Якщо не виходить удома, є ще варіант із переїздом до іншої країни.

 

— У мене таких думок точно не було. Хотілося виступати лише за Україну. Та й куди переїздити? Країни, які в біатлоні не слабші за нас, мають достатню кількість своїх спортсменів. А йти у якусь слабку збірну зі спортивного погляду сенсу немає.

 

Читайте також: Допінг: нульова толерантність

 

Справді, українські біатлоністи якщо кудись і переходили, то в країни на кшталт Болгарії чи Молдови. Лише Зубрилова свого часу переїхала до Білорусі, але в неї були особливі обставини. Ви можете зрозуміти представників інших видів спорту, які змінюють громадянство?

 

— Ми ж вільні люди. То їхній вибір. Якщо не виходить тут, а виступати хочеться, то логіка в переході є. Ми ж не засуджуємо емігрантів. Не думаю, що таких людей треба вважати зрадниками. Приміром, у біатлоні кількість місць у збірній України обмежена. Якщо хтось знайде прийнятний варіант за кордоном, то засуджувати його язик не повернеться.

 

У моєму випадку не виключено, що виступатиму в майбутньому за іншу область. Бо з нинішнім ставленням триматися за рідне Тернопілля важко. Гадаю, області, які ставитимуться до моїх результатів з більшою увагою, знайдуться. Тим більше що ми не футболісти, мільйонів не заробляємо. Кожна тисяча гривень на рахунку. 

 

Біатлоном у нашій країні займається багато молоді, але президент Федерації Володимир Бринзак мало не щороку примудряється привозити легіонерів із Росії. Іноземці справді сильніші?

 

— Людей, може, і багато, але конкуренція в національних командах усіх вікових груп не надто висока. Усунути цей недолік пан Бринзак намагався, запрошуючи готових спортсменів. Можливо, ситуативно рівень команди піднявся. Але негатив теж помітний. Наслідком такої політики стала відсутність в обоймі молодих спортсменів більш-менш топового рівня. Росіяни допомогли, але ті хлопці, які могли створити конкуренцію в довготривалій перспективі, не мали змоги тренуватися на високому рівні й набиратися досвіду, виступаючи на етапах Кубка світу.

 

Як чужинців приймала команда?

 

— Упродовж перших кількох зборів, звісно, притиралися одне до одного. Але загалом хлопці виявилися адекватними, без тих речей, за які українці не люблять росіян. Вони ставилися по-людськи до нас, а ми відповідали взаємністю.

 

Революція гідності, анексія Криму та війна на Сході нашої країни стосунків не псували?

 

— Приблизно в той час, коли всі ці жахіття прийшли на нашу землю, нові люди й з’явилися. Тому приглядався до новачків, слухав, що вони кажуть. Але кривих слів на адресу України чи якоїсь проросійської пропаганди не чув ніколи. 

 

Після Олімпіади в Пхьончхані чимало балачок точиться навколо будівництва нової біатлонної бази в Буковелі. Мовляв, там створять умови, достатні для проведення міжнародних змагань. Чи не вийде так, що змагання відбудуться, а достатньої уваги до них, як то часто бувало у випадку з іншими видами спорту, не буде?

 

— Чомусь не сумніваюся, що, навіть коли проводитиметься Кубок IBU, людей збереться чимало. Такий висновок роблю на основі власних спостережень, бачу, скільки людей їздить підтримувати нас на етапи Кубка світу. А виїхати на зимовий курорт за кордон і прожити там майже тиждень — задоволення не з дешевих. Також пригадую, як у 2007-му в Тисовці проводився чемпіонат Європи з літнього біатлону. Ті змагання я відвідував ще як глядач. Не сказав би, що вболівальників тоді зібралося аж надто багато, але кількість була доволі пристойна. І це враховуючи, що чемпіонат кросовий, літній, а біатлон у ті роки в Україні переживав певний спад і про наш вид спорту мало говорили в пресі й на телебаченні. Нині ситуація інша. До того ж на курорті Буковель людей багато в принципі. Володимир Бринзак запевнив нас, що вже влітку ми проведемо там збір.

 

Як ви поставилися до рішення міністра спорту про заборону українським спортсменам виступати й проводити тренувальні збори на території Росії?

 

— Дивлячись із якого боку поглянути. Враховуючи, що Росія веде з нами війну, звичайно, їхати не треба. Вважаю, що з країною, яка на нас напала, потрібно припинити будь-які відносини. Водночас спорт називають послом миру. Можливо, варто було поїхати туди й довести, що ми сильніші, ніж вони? Але це припущення. Загалом вважаю, що рішення не їхати до Тюмені було правильним.

 

Безпосередньо в Росії ви теж бували. Починаючи від Олімпіади в Сочі, з якою збіглися в часі найтрагічніші події Революції гідності.

 

— Не виключаю, що росіяни тоді свідомо обмежували доступ до новин з України. Бо про справжні масштаби подій на Майдані дізналися вже після повернення додому. Так, знали, що люди гинуть, але не відали, що розстріли чинилися так цинічно й відкрито.

 

Гірськолижниця Богдана Мацьоцька тоді єдина з української команди вирішила на знак протесту припинити виступи. Пізніше вона висловлювала подив, що її починання більше ніхто не підтримав.

 

— Важко сказати, що правильніше. Знялися б тоді наші біатлоністки — не було б першого в історії нашого виду спорту золота. Мабуть, важливо, що виграли наші дівчата на їхній території, обійшовши на фініші саме російську збірну. Українки довели, що сильніші.

 

Читайте також: Український спорт: життя в борг

 

Олена Підгрушна ще тоді, перебуваючи в Сочі, казала, що чула на свою адресу чимало образливих вигуків.

 

— Мене не чіпав ніхто. А після Олімпіади я був у Росії лише раз. То коли ми наприкінці того самого 2014 року виїжджали до Тюмені на перший сніг. Після того пропускав російські етапи двічі поспіль. Один раз захворів, другий розгубив форму. Виходило ніби випадково, але бачилося немов «Збіг? Не думаю».

 

Деякі дрібні інциденти траплялися в інших країнах. Скажімо, у 2015 році під час чемпіонату світу у фінському Контіолахті, де російських уболівальників зазвичай дуже багато, ще на передстартовому тренуванні деякі особи кричали в спину «кримнаш» і подібне. Але таке буває вкрай рідко. 

 

Як ставитеся до слів «спорт поза політикою»?

 

— Неоднозначно. В ідеалі, мабуть, так і має бути. Однак відносини між країнами переплетені, спорт пов’язаний з іншими сферами життя. Навіть у мирний час. А наша країна перебуває у стані війни. Тому хочемо ми того чи ні, а абстрагуватися від політичної ситуації неможливо.

Новини RedTram

Loading...