Суспільство 2018-05-06 13:36 Сітніков Арсеній

Екзамен зі справжньої історії

Як показати молоді, що наука — це далеко не завжди прісно й архаїчно? Дуже просто бути не нудним, а креативним, молодим і харизматичним викладачем

Бо саме так кажуть студенти про свого викладача Антона Лягушу, слідом за яким багато з них з окупованого Донецька в 2014 році поїхали за сотні кілометрів відроджувати альма-матер.

 

Поряд із типовими, як сказали б у музеї, зразками науковців минулого століття, що нині комфортно почуваються в сучасних вітчизняних аудиторіях, з’являються й зовсім інші: прогресивні, мобільні, наскільки це можливо, а від того й вільні. Це справжні сучасні українські європейські професори, науковці, які вже мають наукові ступені чи тільки до того йдуть. Антон — представник саме цієї формації, доцент Донецького національного університету (що тепер базується у Вінниці), кандидат історичних наук. Він разом із вишем проходить через дуже важкі часи, говорить на лекціях про суперечності сьогодення, не боїться «неформату», розповідаючи, наприклад, про роль сексу в історії, і щодня грає зі студентами в «хто кого перехитрить».

 

Читайте також: Та, кого бояться

 

Зацікавившись історією ще в школі, Антон по-справжньому закохався в її дослідження та науку загалом уже на четвертому курсі завдяки викладачці, яка змогла відкрити для своїх студентів абсолютно новий рівень розуміння науки. Так, здобувши освіту на філологічному факультеті, Антон вступив до аспірантури вже на історичний, почавши досліджувати всесвітню історію.

 

<>«Таке поєднання нині дає змогу дивитися на історію під трохи іншим, ширшим кутом», — каже Лягуша. Хоча не обійшлося без певного вибору та розставляння пріоритетів. Закінчивши аспірантуру, Антон вже мав доволі успішну кар’єру журналіста, радіоведучого, але вибрав для себе науковий шлях, діставши пропозицію почати викладати в рідному університеті. Без зайвого пафосу та щиро зізнається, що головним аргументом у цьому рішенні були саме студенти. Вони для нього те, без чого неможливий його науковий пошук (саме тому не бачить себе академічним науковцем навіть у далекому майбутньому), натхнення та абсолютний рушій прогресу. По-перше, вони не дають розслаблятися, тримаючи викладача в постійному тонусі. Антон завжди намагається прийти в аудиторію з чимось новим, актуальним і тільки-но виданим. Таким чином, за фактом, щороку його курс різний, немає статичного перебування на одному місці. Буває, як і звичайна людина, він інколи засмучується, дістаючи у відповідь байдужість, намагання десь схитрувати чи трохи обманути викладача. Але щодня продовжує боротьбу, яка тішить своїми результатами та навіть приймає правила гри й хитрує сам, додаючи до списку прочитаного студентом більше цікавого. Але його головна битва — вийти за межі заскорузлого розуміння навчання із запам’ятовуванням фактів і дат. Антон часто каже своїм студентам, що історія — це й про те, як хтось кохав, хвилювався чи зраджував, що, безумовно, інтригує слухачів, особливо на першому занятті. Зацікавлюючи, він намагається навчити аналізувати, розуміти причини та наслідки й завжди дивитися ширше.

 

Читайте також: Козак-куркуль

 

«Навіщо студентові завчати те, що є у вільному доступі в інтернеті? Треба шукати інформацію, аналізувати, думати! Взагалі найскладніше в аудиторії — це думати. А тут треба ще й навчати цьому», — із гумором до себе додає викладач.

 

Навесні 2014 року для Антона Лягуші, його студентів і взагалі всіх жителів Донбасу стався, мабуть, найважливіший екзамен. Та безпосередня можливість відчути, чим є історія насправді та як вона твориться. Коли Донецьк заполонили маргінали з російськими триколорами, мешканці, що ідей «русского мира» не поділяли, спочатку відверто сміялися з п’яних та агресивних «державотворців». Але коли стало зрозуміло, що державними інструментами вирішувати ту проблему чи то не могли, чи то не хотіли, вони вийшли на вулиці. «Донбас — це Україна!» — скандували люди різних вікових категорій, яких зовнішньо об’єднували лише дві ознаки: синьо-жовті стяги та посмішки на обличчях. Це дуже контрастувало з протилежною стороною озлоблених на все осіб, що, ніби зомбі, повторювали «Ра-сі-я!» та розбавляли молодиків із ланцюгами, ножами та бітами. Антон разом зі своїми студентами нашвидкуруч зробили прапор України: купили та розгорнули два величезні полотна тканини синього та жовтого кольорів і стояли разом — викладачі й студенти — під дощем із яєць і вигуками про бандерівців. Своєю атмосферою позитиву сторона добра абсолютно перемагала, але масштаб і рівень підготовки опонентів до дестабілізації був дуже недооцінений. Антон зрозумів це, коли йому довелося після акції переховувати двох студентів у себе вдома, бо вони тікали від побиття з центральної вулиці рідного міста. Він, відвертий прихильник європейського ставлення до студентів, виключно як до особистостей і колег, знайшов серед них у цей переломний момент ще й багатьох соратників та друзів. Бо вони з гідністю витримали той справжній екзамен з історії.

 

«Поїхавши в липні з Донецька, як я тоді думав, лише на два тижні відповідно залишив усі речі там, поки що повернутися не маю змоги. Улітку було цілковите нерозуміння, що робити. Але згодом почали казати про перевезення університету, студенти та викладачі збиралися виходити на мітинг, на державному рівні почалися перемовини. Тільки-но я дізнався про те, що переїзд відбудеться до Вінниці, 1 жовтня вже був там», — розповідає Антон про надскладний момент у житті рідного університету та його самого, при цьому наголошуючи на надзвичайно важливій ролі студентства при переїзді. Вони не тільки почали приїжджати, незважаючи на всі складнощі, а й буквально своїми руками облаштовували все на новому місці. Зокрема, і невелика кількість першокурсників, яких він називає героями, бо це випускники, що подали документи ще в Донецьку, але все-таки наважилися приїхати в абсолютну невизначеність, обравши українську освіту.

 

Читайте також: Затяжні канікули

 

Потроху налагоджуючи роботу університету у Вінниці, Антон Лягуша далі надихається своєю роботою, студентами й ставить перед собою цілі. З останнього — вивчити німецьку, щоб працювати з першоджерелами, досліджуючи нацизм. Будучи прихильником public history — перекладу академічного знання про історію в зрозуміліші форми, зокрема медійні та культурні, наразі він зацікавився в цьому контексті дослідженням тоталітаризму, насамперед саме нацизму. Уже мав нагоду попрацювати з доступними документами у Відні, коли брав участь у науковому проекті. Тішать новими цілями та досягненнями й студенти, що є активними учасниками міжнародних конференцій і конкурсів. Одне слово, планів багато. Але Антон зізнається, що все одно почувається на низькому старті, він так само живе й працює надією про скоре повернення в Донецьк разом з українським прапором та альма-матер. Незважаючи на науковий статус і вимоги до беземоційної оцінки ситуації, у ньому все-таки живе велика, може й наївна, надія почути ранкове повідомлення в новинах про звільнення Донецька. Бо історія — це ще й про великі надії та людей, які прямують до їх реалізації в житті.

Новини RedTram

Loading...