Приватна урбаністика 2018-05-04 17:29 Наталя Трохим

Хмельницький: моє рідне, моє нелюбе

Мушу зізнатися: я ніколи не любила рідного міста. Не хвалюся цим, не пишаюся, не соромлюся цього — просто визнаю

У цьому місті мені було нелюбе майже все: мій дім, довколишні двори й будинки, центральні вулиці й проспекти, парки, сквери та місця відпочинку, пам’ятники, базари й площі. І вокзал, від якого відірватися не вдалося навіть тоді, коли ми переселилися з умовного центру на безумовну околицю. Навіть там нестерпні вокзальні гудки й важке гримотіння наздоганяли мене, особливо ночами.

Читайте також: Чернігів. Місто сумних закохань

Щоправда, було все-таки два улюблених місця, дві оази посеред усієї тієї гнітючої монотонності. Перше — наш просторий двір, повен загадкових споруд, потайних закапелків і сховків, відгороджений від решти світу парканом і живоплотом, затишний і казковий. Там росли кілька вишень, яблуня, береза й два горіхи, а від весни й до самих морозів цвіли розмаїті квіти: проліски, фіалки, нарциси, тюльпани, дзвіночки, конвалії, нагідки, півонії, айстри, люпин, зозулині черевички (вони ж анютині глазки, так казала бабуся), розбите серце, левова паща, чорнобривці, троянди, гладіолуси, жоржини, флокси, хризантеми, матіола, бузок, жасмин… А до того ще й приблудні кульбабки, як вони тільки вміють, розцвітали раптом, зненацька, всі нараз, по всіх усюдах.

— Звідки вони взялися? Ніхто ж їх не сіяв? — питали здивовані діти.

— Сіяв-сіяв, — казала бабуся.

— А хто? Ти? — допитувалися.

— Ні, не я. Вітер...

...І тільки мальви з принцами та принцесами в тому дворі не росли — вони нас чекали по селах.

Квіти цвіли й пахли на трьох симетричних клумбах, оточених посипаною стежечкою, що вела до маленької альтанки в затінку дерев. Їх тут доглядали, говорили про них, ними ділилися, тішилися, хвалилися, милувалися, їх на зиму викопували, дбайливо загортали в папір і складали в коробки, а на весну висаджували знову. У тих квітах жили наші гноми й ельфи: ми, діти, бачили їх на власні очі, гралися з ними, вигадували для них безкінечні пригоди й навіть розповідали про них батькам.

Крім цього різнобарвного та веселого царства квітів у нашому дворі було також царство тьми — просторий гараж, де стояла татова машина, і галявина перед ним. Коли тато забирав машину, гараж не замикав, лишав його нам для забав. А ми страшенно любили це місце: темне, прохолодне, трохи моторошне. Разом із сусідськими дітьми бавилися там у хованки і в похорони, у школу та в лікарню, у магазин і навіть у партизанів. Або серед білого дня зачиняли ворота і в темряві розповідали страшні історії, а коли від жаху починали виступати сироти й холонуло в животі, гуртом кидалися до гаражних воріт, відчиняли їх, налягаючи всім тілом, і з вереском випорскували, мов ошпарені, з темряви на світло, щасливо мружачись від раптового сонця.

Читайте також: Кропивницький. Місто-сад

Царство квітів від царства тьми відділяли довгі тонкі линви, натягнуті досить високо з-під нашого даху і до старої берези, і до горіха, через увесь двір, багато-багато. На тих линвах, звісно, сушилося прання: ловило сонце й вітер, надималося, лопотіло, часом мокло під дощами, як хтось не впильнує, а взимку дубіло на морозі, а потім, занесене до хати, в’яло й плакало, як оберемок недоладних лапатих квіток після негоди.

І друге улюблене місце серед того чужого, майже ворожого рідного міста — дорога до школи. Попри металевий паркан військового училища, цей грандіозний ксилофон, на якому я завжди захоплено і звично, звично і все одно захоплено видзвонювала щораз іншим випадковим патичком або олівцем із портфеля, коли патичка не знаходилося; попри кондитерську фабрику, де з-за воріт мені щоранку всміхався огрядний кондитер у білому ковпаку й фартуху, помішуючи у велетенському казані гарячий шоколад, і часом навіть запрошував того шоколаду скуштувати, запашного, чорного, тягучого, але вже не гарячого на довжелезній дерев’яній копистці; попри парочку світлофорів до пам’ятника Тарасові Григоровичу і далі чудесною зеленою алеєю — липовою? горіховою? каштановою? — просто до школи. І всю дорогу так солодко пахло карамеллю, зефіром та шоколадом…

Потім той бульвар, ту алею, той пам’ятник знесли, прибрали за одну ніч, а натомість проклали широкий проспект. Приблизно тоді ж наша сім’я переїхала в нову квартиру, покинувши старий дім, і двір, і гараж… Так зникли навіки дві мої розкішні оази, два улюблені острівці, і відтоді нічого милого моєму серцю в тому місті не лишилося.

Зате я завжди любила всі рідні довколишні села: Веселівку, Пашутинці, Берегелі, Тростянець. І всі інші міста, близькі й далекі, куди тато возив нас на екскурсії (так він це називав). Та що там міста й села — я любила навіть кладовище. Воно було за містом, до нього їхали машиною, досить довго, а їхати з татом я ладна була завжди хоч на край світу, що довше, то краще. На кладовищі теж було гарно й по-особливому цікаво: ми відвідували його всі разом, із родичами, з друзями батьків, обходили всі-всі могилки, згадували тих, до кого прийшли, все довкола прибирали й чистили, часом садили квіти, часом лише поливали, а поки ходили від однієї могилки до другої, говорили про тих людей, рідних і чужих, тих, кого ми, діти, знали, і тих, кого навіть не застали. Говорили дорослі, а ми слухали або, як набридне, бігали широкими алеями, ховалися за надгробками, розглядаючи на них портрети й епітафії. Пам’ятаю відтоді ту невідпорну цікавість, той дивний пронизливий жаль і таке водночас гостре й невиразне дитяче відчуття проминальності та причетності до обох світів: світу живих і світу мертвих. І неминучі думки про смерть, бо рідне місто я не любила розпачливо — аж до спроби самогубства.

Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою

Чого ж мені бракувало в тому місті? Багато бракувало. Наприклад, любові міста до моєї мами, бо мама моя, хоч і гарна, розумна, роботяща, була із села, а в «горадє сєльскіх нє любят». Бракувало мови, бо майже всі навколо розмовляли російською, і оте нестерпне хмельницьке: «А что ето ти, дєточка, глазкі вродє би умнєнькиє, а по-укрАінскі говоришь?», чуте сотні разів на всі лади, ще й досі часом вчувається мені в тій самій приторно-поблажливій інтонації. А ще бракувало краси. Тієї краси, яку батьки відкрили мені і в близьких краях: Меджибожі, Кам’янці-Подільському, і в далеких: Києві, Ялті, Ужгороді, Львові, Одесі. Кожне з цих міст захоплювало мене тим, чого не було в Хмельницькому: палацами, замками, храмами, вежами, арками й мостами, фонтанами, скульптурами, на які годі було надивитися, вуличками, які зненацька перетворювалися на лабіринт і заплутували, аж крутилося в голові, ніби на каруселі, ніби вони не хотіли мене відпускати, — та я й сама не хотіла виплутуватися з них, — аж раптом закінчувалися якоюсь брамою, заводили в глухий кут, а там і знаходився вихід. У тих прекрасних містах, здавалося, кожен будинок мав душу, кожен промовляв до мене, будив мою думку й уяву. Мені кортіло негайно довідатися, хто сотворив оце диво, і це, і це, хто жив у тих стінах, наповнюючи своїм світлом і темрявою, яка доля їм випала? І коли хтось відповідав мені, я слухала спрагло, уважно, начебто всім тілом. А коли запитати було нікого, сама вигадувала їм історії та легенди. І їхала додому з думкою про те, що колись неодмінно, неодмінно повернуся, бо там моє місце.

Так воно й сталося. Тепер я живу у Львові. Люблю його. Але хтозна: якби ми нікуди не виїжджали з Хмельницького, якби мама з татом не відкрили моїм очам безкінечну й незбагненну красу світу, може, я вміла б любити рідне місто й знаходити в ньому красу, як це вміють мої земляки. Відомо ж, «краса в очах того, хто дивиться».

 

Фото з фондів Хмельницького обласного літературного музею, зі збірки Віри Максимівни Хотовицької

 

Новини RedTram

Loading...