Історія 2018-05-20 11:59 Трегуб Ганна

Мехмет Максудолу: «Націоналізм, який для європейців відігравав об’єднавчу роль, для держави османців виявився згубним»

Турецький історик-орієнталіст у розмові з Тижнем розповів, як урахування специфіки ісламської релігійно-правової системи змінює стандартну картину історії турків-османців та їхньої держави, про хід модернізації османського суспільства та її вплив на турецьку ідентичність і кримських татар, із якими рахувалися падишахи.

Чи є «Османська імперія» самоназвою державного утворення?


— Архіви, що лишилися по турках-османцях, нині налічують близько 150 млн документів. У них на позначення державного утворення вжиті поняття та визначення «девлет», «султанат», проте ви там не знайдете слова «імперія», тим паче «Османська імперія». Якщо взяти пізніші угоди, наприклад підписану 1870 року султаном Абдулазізом угоду з європейськими країнами, то там Австрію та Росію названо імперіями, Англію та Пруссію — королівствами, а державу османців — девлетом. Проте досі навіть серед турецьких істориків немає єдності щодо того, як треба називати в історичній науковій літературі державу, що є історичним попередником сучасної Турецької Республіки.  


Для Європи важливими є кілька подій. Зокрема, укладення Аугсбурзького мирного договору 1555 року між протестантськими князями Німеччини та імператором Карлом V Габсбурґом, який поклав край війні між протестантами та католиками. Саме тоді було сформовано принцип «чия влада, того й віра». Також важливим є започаткування інституту парламенту, тобто законодавчої гілки влади. Без цього важко зрозуміти, яких форм набирає державна влада з європейського погляду.

 

Читайте також: Туреччина ніколи не відмовлялася від мети вступу до ЄС - Ердоган


Коли говоримо про ісламську соціополітичну одиницю, яку в європейських мовах називають словом «держава», варто вживати термін «девлет». Араби використовують термін «ель-аср», тобто доба, коли йдеться про країну Аббасидів чи Омеядів. Девлет — це значно ширше поняття. Мова про такий соціополітичний суб’єкт господарювання, у якому тільки дві гілки влади: виконавча та судова. Роль закону, на думку самих мусульман, там відіграє шаріат — норми ісламського права, джерелом якого є сам Аллах. Ще одне джерело шаріатського права — Сунна пророка Мухаммада. Наприклад, авторитетний сучасний турецький історик та політолог Кемаль Карпат написав одну зі своїх програмних праць «Дослідження соціальної бази націоналізму в Османській державі», не вживаючи потворного слова «імперія» з чіткого переконання. Інша важлива річ: на позначення правителя держави-девлета використовують титули хан, каган, падишах, халіф, але його не називають імператором.

 

Османські архіви, про які ви згадали вище, могли б слугувати вагомим джерелом для розуміння історії тих народів, із якими турки-османці контактували в різний спосіб, зокрема й українців. Проте на заваді доволі часто стає проблема знання мови, якою написані архівні історичні документи, значною мірою відмінної від сучасної турецької. Чи є це проблемою для ваших дослідників, принаймні для поглиблення знан­ня власної історії?


— Більшість турецьких інтелектуалів не можуть прочитати те, що написано за три-чотири покоління до них або раніше. Англійські інтелектуали здатні прочитати неадаптованих до сучасної мови Чосера та Шекспіра, французькі — Вольтера та інших мислителів його доби. А турецькі не можуть прочитати промови Мустафи Кемаля Ататюрка в оригіналі. Причина одна: арабське письмо. Навіть якщо переписати їх латинкою, все одно буде незрозуміло. Османська турецька й теперішня турецька дуже різняться. Історія османців складна та чужа сучасним турецьким історикам ще й тому, що вони не надто воліють занурюватися в тонкощі ісламу як релігійно-правової системи. На зламі ХІХ–ХХ століть французька мова була дуже поширена, зокрема й серед підданих Османів. Відтоді походить вислів «хто не володіє французькою, скидається на віслюка». Мова насправді багато про що може розповісти. Наприклад, ті ж таки числівники. У ХІ столітті не існувало словників і граматик великих європейських мов. У той час Махмуд Кашгарі створив перший словник-довідник тюркських мов «Діван лугат ат-тюрк». Він зафіксував такі числівники, як он (десять), юз (сто), бін (тисяча) та тумен (десять тисяч). Останнє слово широко відоме, бо позначає ще й великий загін кіннотників.

Коли говоримо про ісламську соціополітичну одиницю, яку в європейських мовах називають словом «держава», варто вживати термін «девлет»


Сучасні відомі турецькі історики датують заснування держави османців 1299-м. Відповідно до моїх досліджень це сталося на 10 років раніше. Річ у тім, що вони недооцінюють роль хутби, яку виголошують під час молитви в п’ятницю в мечетях. Хутба (виступ-проповідь) — це символ суверенітету. Існує так зване право хутби: згадування правителя в такій проповіді стало однією з основних зовнішніх ознак його міцного політичного становища. Якщо правителя не згадували, це означало, що в тій громаді його більше не визнавали. Те саме стосується й державного утворення. Вперше про османський девлет згадується в хутбі 1289 року, виголошеній у мечеті в місті Афьон-Карахісар біля Ескішехіра.


Прикметно, що радником при султанові Османові-газі був суфійський шейх Едебалі. І без розуміння цих зв’язків між релігійним та державним діячами процес заснування Османської держави практично нереальний. Важливу роль у тому процесі відіграє також знання специфіки та історії різних суфійських тарикатів (братств). Не люблю слово «місія», бо під ним часто ховається поширення хибних думок від виглядом правильних. Краще тут вжити слово «обов’язок». Обов’язком Османа-газі було створити у своїй державі умови, що відповідали найвищим принципам ісламу. Корінь «фетх» у турецькій мові означає не лише завоювання, а й відкриття. У конкретному випадку, про який мова, це відкриття для населення країни, створеної Османами, ісламських принципів. Їх не можна було нав’язувати силою, бо це породило б реакцію, гіршу за невір’я.

 

Читайте також: Туреччина між двома "друзями"

 

Мустафу Кемаля Ататюрка називають політичним діячем, який остаточно модернізував турецьку державу за західним зразком, але очевидно, що процеси, які до цього спричинилися, розпочалися раніше. Яким є погляд сьогоднішніх турецьких істориків на цю частину своєї історії та якість процесів, що тоді відбувалися?


— Модернізація османцями своєї країни почалася у XVIII столітті, проте стосувалася радше питань і засобів ведення війни. Тоді ж було запрошено французьких та інших європейських офіцерів, аби покращити мілітарну сферу. Засновано військові школи з французькою мовою викладання. Про зміни в інших царинах життя не йшлося.


Коли я був студентом, звернув увагу на період Танзимату, що розпочався 1839 року й позначився спробами модернізувати економічний та державний устрій, які робив султан Абдулмеджид І. Багато хто думає, що це була хороша задумка, проте виходила вона не зсередини країни, а ззовні, від французів та британців.


Моя докторська робота присвячена турецькій адміністрації в Тунісі. Туніська версія Танзимату називається Абдуль­еман, і це також нав’язана річ. 1849 року Османська держава-девлет зазнала удару внаслідок подій, спричинених запровадженням єгипетським намісником (валі) Мухаммедом Алі реформ за західним зразком. Пізніше трапився наступний удар. Наприклад, до певного часу немусульман називали кафірами або гяурами, тобто специфічними термінами, що мали релігійне походження. 1856 року було заборонене широке публічне використання цих назв. Так, Енвер Зія Карал в «Османській історії» наводить такий приклад: до поліцейського відділка в Галаті потрапив мусульманин, який необережно вголос назвав представника іншої релігії на вулиці гяуром. Пізніше він обурювався, що був кинутий до відділка за вживання звичних слів. Османська держава ставала дедалі слабкішою, а з нею й іслам.


Від 1849 року починаються процеси, що змінюють соціальну структуру османського суспільства. 1908-го ухвалено закони про свободу висловлювання. На широку арену вийшли три явища: вестернізація, ісламізація та націоналізм. Усе це підважувало й трансформувало передусім ідентичність османського суспільства.


Беніто Муссоліні свого часу писав: «Ми самі створили свій міф. Міф — це віра, пристрасть. Немає необхідності в тому, щоб він був реальністю. Реальності йому надає той факт, що він добро, надія, віра та хоробрість. Нашим міфом є нація, велич нації. І цьому міфові, його грандіозності ми підпорядковуємо всю решту, його мовою перекладаємо цілісіньку реальність». Нація — це своєрідний ідейний винахід, мушу погодитися, доволі зручний. Завдяки цій ідеї вдалося об’єднати докупи італійців, а згодом німців як нації. Націоналізм, який для європейців відігравав об’єднавчу роль, для держави османців виявився згубним, він розпорошував її населення: араби стали усвідомлювати себе арабами, курди — курдами тощо.


Середню школу я закінчив у 1956 році. Окрім інших курсів нам викладали соціологію. Згодом, між 1967-м і 1970-м, викладав у Кембриджі, де тоді велися дискусії, чи потрібні соціологічні дослідження. Соціологію, бачте, можна використовувати й задля ідео­логічних потреб. Свого часу Руперт Емерсон казав, що нація — це спільнота людей, яка відчуває свою єдність із двох причин: усі вони поділяють глибоко символічні елементи спільного спадку та мають спільну долю в майбутньому. Таким чином, кожна нація, кожен суб’єкт соціополітичної активності має називатися своїм справжнім ім’ям.

 

Читайте також: Кримська війна: 160 років тому

 

Яке місце посідають кримські татари, що нині є частиною сучасної української політичної нації, у турецькій історії? Кримське ханство для османських падишахів — це країна союзників чи підкорених?


— Тут варто звернути увагу на дві речі. Держава-девлет тюрків-сельджуків, тобто Іконійський султанат, була окупована монголами, яких і досі називають монголо-татарами. Чинґісхан змінив цю назву, і йому йшлося просто про монголів. Схід сприйняв ту назву й використовує її досі. А от до народів на Заході, зокрема й до українців, дійшла саме та, двочастинна, тобто монголо-татари. Такі народи, як кипчаки, половці, булгари, свого часу мали спільну назву «татари» за йменням своїх зверхників. А ті, кого сьогодні називають татарами, — це народи, що розмовляють північними тюркськими діалектами й мовами. Це тюркомовні народи, які сповідують іслам, які проживали чи проживають на теренах довкруж Чорного та Каспійського морів, доволі широкої географічної зони.


Монголи перемогли сельджуків 1243 року в битві в ущелині гори Кесе-даг біля міста Сіваса, коли сили Байджу-нойона розгромили армію султана Гіяс ад-Діна Кей-Хосрова ІІ, і їхнє панування в Анатолії тривало до 1335-го. Звичайно, сельджуцькі вельможі зберегли за собою певну незалежність. Тоді вистояли й активно розвивалися такі бейлики-емірати, як Караман зі столицею в Коньї та Герміян зі столицею в Кютах’ї. Хай там як, а в результаті не тамтешні керівні роди, а саме Османи стали засновниками нової потужної держави після монгольської навали. Що там вже й казати, перший десяток правителів із цього роду були справді дуже здібними державотворцями.


Серед турецьких науковців панує думка, що Кримське ханство було частково залежним від Османського султанату. Це не зовсім так. У 1475 році, за часів султана Мехмеда Фатіха, Гедік Ахмед-паша з допомогою саме кримських татар відвоював південний берег Кримського півострова в генуезців. Решта території перебувала за згодою улемів під керівництвом хана Менґлі-Ґірея. Султан Селім І Явуз, внук завойовника Константинополя, свого часу мав розмову зі своїми садразамами (міністрами) й запитав їх, яку країну чи кого вони вважають сильним і небезпечним опонентом, якого не можна недооцінювати. Ті сказали, що, очевидно, це Персія. Селім І був видатним військовим діячем і політичним мислителем. Він відповів, що ні, що треба остерігатися північних тюрків, тобто татар, розселених не лише в степах, які прилягали до Криму, а й далі, аж до Казані.

 

Читайте також: Під чужими прапорами


Річ у тім, що відстань, яку міг пройти за день тодішній татарський воїн-вершник, дорівнювала тій, яку османський кіннотник долав за три-чотири дні. Турецька армія на переправах через річки зупинялася, чекаючи, коли інженери зведуть мости, а татари переправлялися на конях без затримок. До того ж їхніх коней не треба було підковувати, витрачати залізо та інші ресурси, що робило утримання такої військової сили дешевшим. Від кок-тюрків (населення давнього Кок-Тюркського каганату — держави кочовиків, що існувала в VII–VIII століттях н. е. — Ред.) вони успадкували традиції дуже розвиненої культури верхової їзди. Коли народжувався хлопчик, йому не одразу давали власне ім’я, а чекали, доки він не стане успішним у якійсь справі. До певного часу його називали «атчабар» — вершник. Їздити верхи татари вчилися майже тоді, коли й ходити, з перших років життя. Щось подібне було й в арабів. Після того як Кримське ханство було приєднано до держави османців, татарських вершників стали використовувати як особисту кінну пошту падишаха. Із Сирії до Стамбула вони доїжджали верхи за 18 діб. «Татарська пошта» як назва збереглася до останніх днів існування Османської держави.

 

Чи відомі вам випадки, коли сучасні ­європейські нації звертають увагу на ­різноманітність своїх коренів, зокрема на тюркський елемент? Що їх до цього ­підштовхує?


— Свого часу я побував в Албанії, де в університетах вчаться, зокрема, і за моєю працею, присвяченою історії Османської держави. Знаю, що раніше нею послуговувалися в Косові. Одним словом, нині албанці проводять ревізію власної історії. Думаю, українці теж можуть зробити щось подібне, якщо захочуть. Знаю, що написаної турецькими дослідниками літератури на тему середньовічної та ранньомодерної історії Туреччини в українському та російському перекладах не так вже й багато. Українською перекладена праця видатного історика татарського походження Галіля Іналджика «Османська імперія: класична доба, 1300–1600». Варто звернути увагу на той факт, що він творив у час, коли панувала заборона студій про роль ісламу в політичних та історичних процесах країни. Це аж ніяк не його помилка чи хиба, а специфіка доби. А без розуміння ісламу не можна зрозуміти специфіку Османської держави та самих османців.

 

---------------------

Мехмет Максудолу народився 1939 року в родині вихідців із Криму. Історик-орієнталіст, арабіст. 1960 року закінчив теологічний факультет Університету Анкари.
У 1966-му захистив докторську дисертацію «Османська адміністрація в Тунісі».
У 1967–1970-му викладав турецьку мову на факультеті орієнталістики Кембриджського університету. У 1972–1983 роках викладав історію ісламу та арабську мову у Вищому ісламському інституті Стамбула. З 1983-го викладав в Університеті
Мармара, з 1995-го — професор. У 1996–2006 роках — професор Університету ім. Османа Газі в місті Ескішехір. Автор праці «Османська історія та інституції» (1999), «Тюрки Криму» (2009), низки праць із теорії та практики викладання арабської мови.

Новини RedTram

Loading...