Суспільство 2018-05-13 10:01 Малко Роман

Краб із луком

Під час другого поранення його тіло прийняло більш як 25 осколків, деякі й досі там. Лікарі в Дніпрі виймали їх цілу ніч. Спочатку з голови, потім із ноги. Далі пересадка шкіри, краніопластика й довга реабілітація. Попри все, він цілком серйозно стверджує, що після поранення перебуває в кращому стані, ніж до того, і, схоже, не лукавить.

З торішніх «Ігор нескорених» (Invictus Games) у Торонто вояк 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії Валерій Рак із позивним Краб привіз Україні срібло зі стрільби з лука в командному заліку серед початківців. Українська команда тоді вперше брала участь в іграх, які засновані й проходять під патронатом британського принца Гаррі.

 

Валерій родом із гайдамацького краю, стародавнього села Велика Севастянівка на Черкащині. Виростав неподалік військового аеродрому та, як багато тамтешніх хлопчаків, мріяв бути військовим — десантником або льотчиком. «Літаки над селом сідали, від хати 500 метрів, як вилазив на горище, то бачив номер машини й обличчя пілота». У льотчики не пішов, бо перед закінченням школи перехворів Боткіна й знав, що не витримає навантажень. Вступив до авіаційного коледжу в Запоріжжі вчитися збирати авіаційні двигуни. Під час навчання відслужив у війську, довчився, здобув диплом і пішов служити в міліцію. Каже, готовий був боротися з бандитизмом. «Прийшов до начальника міліції і так йому й кажу: «Готов служить…». Але, ознайомившись зблизька із системою, вирішив, що довго тут не затримається. Міліція ще була радянська, а часи змінилися. Система оперативної роботи вже порушена, зв’язки з бандитами. «Можна було лишатися, але я зрозумів, що не готовий це прийняти. Треба або вовчарою якимось стати, або йти. Чи можна було там залишитися людиною? Важко, а може, і неможливо. Ті, хто хотів, звідти переважно йшли».

 

Далі знову армія, три роки за контрактом. Каже, що на той час вона, судячи з оснащення, була більше здатна воювати. Багато техніки, обмундирування. Совєтського, але було. «Уявляєш, скільки років крали? У Христинівському районі є одна з небагатьох великих баз із чималими запасами боєприпасів. У мене знайомі там служили. Казали, що з неї без кінця щось вивозили на утилізацію або продаж. Постійно. Уявляєш. А ми зараз із країн колишнього соцтабору закупляємо радянські боєприпаси, яких у нас нема, бо ми їх знищили. Коли перша бригада вийшла на Чонгар, солдати були просто голі й босі, у дірявих наметах. Друзі возили їм на допомогу всяку всячину, їжу, спальники. Тобто армію майже дограбували й на тому дограбованому ми почали воювати. Нас наївних і довірливих до цього готували».

 

Читайте також: Екзамен зі справжньої історії

 

Після закінчення контракту працював в Умані на консервному заводі, на меблевій фабриці, далі в Росії, під Пітером, солив рибу. «Тоді нас, українців, там добряче утискали на вокзалах, але мене якось не чіпали, трохи східна зовнішність. Потім був Київ. Земляки допомогли з роботою, навчився ставити кондиціонери, працював таксистом, кур’єром на фірмі з продажу побутової техніки. Каже, що десь чув: аби в житті себе знайти, треба змінити 16 професій, тому й не засмучувався.  

 

До Революції гідності Валерій не належав до жодних організацій, але був політично активний, виходив на підприємницький і мовний Майдани. До останнього не міг повірити, що Янукович піде на підписання угоди з ЄС, і коли почалася революція, уже був ідеологічно налаштований на боротьбу. «Розумів, що сам нічого не зробиш, тому треба йти туди, де збираються люди. Більшість моїх теперішніх друзів — це з Майдану та фронту. За ті чотири роки я зустрів найбільше у своєму житті чудових людей, і це найважливіше!»

 

Спочатку не приставав до жодної сотні, але згодом записався в 4-ту козацьку. «На той час у мене вже були бронежилет-кольчуга (від ножа), каска, саперна лопатка, протигаз. Мене до армії завжди на рівні підсвідомості тягнуло. Заходив у військові магазини, щось купував. Тому, коли все почалося, мав майже всю амуніцію, а під час Майдану ще докупив. Уже тоді розумів, що з Росією щось буде. Хоча мав ілюзію, що вона не втручатиметься, я казав: «Повірте, олімпіада закінчиться й вони візьмуться за нас». Був упевнений, що москаль не відпустить».

 

Читайте також: Та, кого бояться

 

На Майдані був переважно вночі. Удень працював, розвозив товар замовникам: «Що швидше розвезеш, то раніше вільний. Удень там людей завжди багато, а вночі мало, плюс можуть бути проблеми». «18 лютого теж був на роботі, — каже Валерій, — і прийшов на Майдан якраз коли спалили БТР. Тоді були страшні затори, метро зупинили, я ледь досунувся машиною до Лук’янівки й звідти вже прибіг. Коли добрався, підходить сотник і каже: «Потрібні добровольці на Інститутську, там людей не вистарчає. 18-го їх і справді було мало. Нас тоді таранили машинами, ми горіли, нас заливали. Брандспойт бив у середину, а ми з правого боку його обходили та закидали каменюками з коктейлями. Не знаю, як вдалося втримати. Це було довге стояння, понад чотири години. Стояли й усе»

 

Під ранок Валерій відчув, що відключається, і поїхав додому. Того дня, каже, було тихо. А наступного, коли їхав на роботу, почув по радіо про стрільбу. Швидко заправив машину, пригнав додому (не хотів брати, бо не знав, що буде), залишив ключі, попросив кума підвезти до центру (віз два важкі броніки), та поки добрався, основна фаза розстрілів минула. «Це я тепер розумію, що вона була основною. При мені ще трьох убитих винесли. У нас були захоплені рації, і ми чули переговори з того боку. Навіть зі стрільцями. Їх інструктували, куди відходити, де чекає машина. Але ніхто цього, на жаль, не записував. Наша сотня тримала барикаду біля Поштамту. Вона була найвразливіша, хоч туди ніхто й не нападав. Просто, коли стріляли, потрібно було тримали всі барикади. Звідки могли піти, ніхто не знав».

 

Тільки-но почалася анексія Криму, зрозумів — це війна. Поїхав у свій військкомат, подав документи: «Чекайте». Збиралися із сотнею, вирішували, як далі діяти. Одна частина казала, що треба йти воювати, друга: «Нас зараз усіх кинуть на війну, а хто тут щось змінюватиме, владу треба контролювати». «По-своєму вони мали рацію. Але я подумав, що піду воювати, і став шукати, куди». Двічі намагався потрапити в національну гвардію, але відвело. «Перший раз заходжу, сидять менти, форма чорна — ті, що на Майдані були...» Далі будуть вишколи на Західній Україні, де познайомиться з багатьма своїми теперішніми побратимами та дзвінок з Івано-Франківська (знову з Нацгвардії) з пропозицією служити в них. «Я вже не знаходив собі місця. Тоді літак збили. Зібрався й поїхав. Ніхто, крім дружини, не знав. Раптом телефонує знайомий: «Ти де?». — «Та їду». — «Хоч не в Нацгвардію служити?». А я вже майже коло частини. Сів на лавку, совість мучить, а він: «Нікуди не рипайся, через два тижні виїжджаємо до «Айдару».

 

Читайте також: Козак-куркуль

 

В «Айдар» Краб не доїхав, плани по дорозі змінилися (там якраз загинуло кілька побратимів «через дурість командира»), потрапив на базу «Правого сектору». На той час ДУК ПС тільки формувався. Краба приділили в резервну роту. Місяць вишколу — і в Піски. «Відбув тоді 45 днів і поїхав додому. Далі мали заходити в аеропорт, але мене день не дочекалися. Телефонував, намагався заїхати туди з іншою групою, але ні». У Пісках Краб став артилеристом. У ПС якраз з’явилася перша «Рапіра», а що стріляти з неї ніхто не вмів, то вчилися премудрості через інтернет. Досить скоро батарея поповнилася ще двома гарматами, і три розрахунки вогнем підтримували побратимів в аеропорту. «Я розумів, що треба на всьому вміти працювати, — каже Валерій, — а раптом згодиться».

 

Перше поранення трапилося якраз у Пісках. «Лікарі мене забрали, перев’язали, а через три дні нога почала розпухати, і я звернувся до медиків-волонтерів. Вони завезли в Селидове, там хотіли дістати осколок, із маленької дірки зробили величезну, але не знайшли». Ну а свій ПТСР Краб зустрів ще до другого поранення. Пробувши чотири місяці в Авдіївці, поїхав на ротацію, і почалося… «У голові повний бардак. Депресія. Сідаєш дивитися телевізор, щоб дізнатися, що діється на фронті, і це як наркотик. Не можеш не дивитися. А дивишся — і розумієш, що там нічого немає, хвилюєшся, уночі не спиш, думки дурні. Не знаєш, що робити далі. Плану немає. Тебе нічого не цікавить. Удома неможливо сидіти, абсолютно все дратує. Дружина розуміла мене. Вона психолог, від неї не було жодних претензій. Кажу: «Їду в село, не можу в Києві». А вона: «Добре, їдь». Це страшний стан. Навіть із суїцидальним настроєм. Я розумів, що такі думки дурні, але вони були. Мій друг казав: «Ніколи про таке не думай. Якщо десь умреш, то тільки в боротьбі з ворогами. Але тепер я розумію, чого люди підриваються. Коли такі думки находять і вони не в силі з ними упоратися, а ще мають щось, то й роблять дурниці. Хоча все це можна й треба перебороти. Через роботу, якесь заняття, спілкування з друзями. Іноді такій людині просто потрібно трошки допомогти й направити. Бодай словом».

 

У такому стані пробув ціле літо, і врешті зрозумів, що сам не дасть собі ради. Поїхав на базу, розмови з друзями трохи поставили на місце. Крім того, побратими попросили навчити користуватися АГС і він дуже зрадів, що треба знову їхати на фронт, знову до Авдіївки. Уночі навіть сталося певне осяяння: «Я знаю, що робити, куди рухатися». Але зранку знову накрило. Поранили Валерія під Авдіївкою під час виконання завдання. Треба було вийти на позиції прямого наведення й усипати добре сєпарам із СПГ, ПТУРу та АГС, щоб потім можна було виходити на операцію.

 

Читайте також: Затяжні канікули

 

«Кілька днів тому ми вже виводили туди розвідбатальйон і показували їм територію. Місцевість знайома, можна було непомітно підійти. У неділю нас вийшло вісім осіб, попередили, що працюватимемо, і намагалися вияснити, чи розвідка не понаставляла там сюрпризів. Жодної інформації не вдалося дістати, і я вирішив не тягнути цілу компанію зі зброєю та ящиками, а піти лише з одним бійцем подивитися й прикинути де, що, як. Ми зайшли, заскочили в траншеї, я перший, напарник за мною, дійшли до місця, де кілька днів тому зупинялися, і далі не пам’ятаю. Вирубився. Пригадую тільки потім якийсь внутрішній ривок, наче з-під води випірнув. Отямився, чую, побратим кричить: «Краб, я поранений, Як ти?». Почав вибиратися до нього, але відчуваю, що не володію ногою, доповз і знову провалився. Виявляється, крім ноги був поранений ще й у голову. Думав, що це він мене перев’язував, у мене був перев’язувальний пакет, але потім хлопці розказували, що я сам собі кат наклав. Може, і правда».

 

«Я вже потрапляв на розтяжки, сам не чіпляв, але якось на Промці хлопець переді мною зачепив. Добре, що була поставлена на чеку, а не на голку. Чека важче виходить і розтяжка не спрацювала. У такій ситуації завжди відбувається клацання, і в тебе є ще три секунди, щоб зреагувати, залягти чи відскочити». От якраз цього клацання Краб не пам’ятає. Як і самого вибуху. Спочатку думав, мабуть, снайпер, але свисту кулі теж не було. «Мене підхопили й понесли. Дивлюся, навіть комбат є, медичка. Думаю, де вони так швидко взялися? Пам’ятаю, щось там мені роблять, а біля мене стоїть мій друг і дивиться. Так смішно стало. Кажу: «Коля, хіба я маю такий поганий вигляд, що ти на мене так дивишся?» А я й справді страшний, увесь у крові». Далі все лише уривками, відходить знеболювальне — повертається свідомість: Курахове, гелікоптер, Дніпро, швидкою до госпіталю. «Як привезли, підійшли лікарі та питали хто, як усе було, по кілька разів одне й те саме: хотіли зрозуміти, чи я не втратив пам’ять». Потім уже із сайта госпіталю дізнався, що був майже безнадійним, голова на виліт, найтяжчий із тих восьми, яких привезли, що операція тривала 10 годин і лише через три дні опритомнів.

 

Якось у госпіталі, гортаючи Facebook, на сторінці в друга, із яким служив в одному батальйоні, побачив інформацію про відбір на спортивні змагання для поранених вояків «Ігри нескорених». Зацікавився, заздалегідь відправив свої дані, але вони не дійшли. Відбір уже минув без нього. Коли про це дізнався, подзвонив безпосередньо організаторам, потрапив на додатковий відбір і пройшов. Дуже переймався, що фізично не готовий, адже щойно з госпіталю, у реабілітаційний центр приїхав ще на милицях, коли вийшов, міг ходити, тільки спираючись на палицю, але щоденні тренування та навчання стрільбі з лука зробили своє. «Я прагнув спробувати себе. Не маючи таких можливостей, як здорова людина, хотів переступити через межу (моє поранення)», і таки переступив. За успішний виступ у Торонто вже в Україні Краб отримав медаль «За заслуги» третього ступеня. А буквально нещодавно ще одну — «За оборону Авдіївки».

 

Читайте також: Не знищувати, а відроджувати

 

«Для мене війна не закінчилася, — каже він, — бо вона не закінчилася в принципі. Треба далі воювати, можливо, в інший спосіб, на місці точно не сидіти». Врешті, планів купа: навчитися премудростям аеророзвідки, стати інструктором. Побратими вже, до речі, запрошували, але через свої фізичні можливості поки що відмовився. Упевнений: інструктор повинен бути якщо не кращим, то хоч на рівні з тими, кого вчить. Важливий власний приклад: роби, як я чи й краще. Нещодавно подав заявку на участь у Всеукраїнському турнірі з футболу для ветеранів «Кубок нескорених», гратиме за команду Черкащини. Ще мріє створити у своєму селі гурток стрільби з лука. Провів презентацію, дав можливість дітям спробувати постріляти з подарованого в Канаді лука, більш як два десятки учнів зацікавилися й забажали тренуватися. Поки що в село переїхати немає можливості, тому домовився, аби дітей возили за 20 км, до Христинівки, де є хороший тренер і секція. Тільки виникла проблема: у селі немає шкільного автобуса, саме шкільного з ліцензією та купою всього на додачу. Село його собі купити не може, а возити іншим транспортом заборонено.

 

Після повернення з Канади Краб зважився на ще один важливий крок. Подався в НаУКМА на безплатну навчальну магістерську програму для ветеранів «Публічне управління та адміністрування». Тепер чемно ходить на пари й із захопленням вчиться. Каже, що справді дають хороші знання. Ну а у вільний від численних справ час далі стріляє з лука. Хочеться до срібла, здобутого в Канаді, додати ще досягнення, може, якийсь розряд. Це реально. У такому виді спорту немає вікових бар’єрів, тільки треба займатися. Ну й просто потрібно тримати себе у формі. «Повільний воїн — мертвий воїн. Коли щось почнеться, треба бути готовим. То нині на фронті немає активних дій, але це питання часу. Вони рано чи пізно повинні бути, адже нам треба звільняти свою землю, а в дипломатичні способи я не вірю. Домовитися з ворогом — це поразка. Мир із Росією призведе до знищення України, нової русифікації, голодоморів і таборів».

Новини RedTram

Loading...