Суспільство 2018-05-19 12:09 Гончарова Єлизавета

Гротеск проти війни

У старовинному будинку на вулиці Торговій у Бахмуті оселився гротеск. І спостерігає він за людськими клопотами з вікон майстерні Олени Клочко, яка повернулася до рідного міста, відчувши, як дитячі нічні кошмари втілюються в сьогоденні...

Зі стін майстерні відвідувачів безсоромно роздивляються неймовірні жінки: з яскравим волоссям, масивною фігурою та дивним поглядом. Хтось, ще недомальований, просто підглядає з білого паперу, начебто поспішає щось донести світу. Але мовчить. А Олена каже, що від народження мала магічне уявлення про світ. «Мені в дитинстві снилося, що об наші панельні будинки розбиваються «коктейлі Молотова»… Тоді були якісь передчуття, а зараз це стало реальністю». Каже, що творчість — єдине, чого вона в житті не обирала, бо це жило в ній від самого початку. Решта, наприклад рішення мешкати в Петербурзі чи повернення з Росії до рідного Бахмута, — свідомий крок. Останній вона називає ментальним викликом.


«Йтиметься про мисткиню, яка реально перебуває в авангарді творчих пошуків, тобто в так званому мейнстримі, — напише мистецтво­знавець Володимир Півень про Олену, пояснюючи причини появи її яскравого, дивакуватого та відвертого гротеску. — Майстри пензля, як і інша мистецька інтелігенція, громадськість, перебуваючи в цій аурі незадоволення, — і низьким рівнем життя, і невизначеністю націокультурного спрямування, і затяжними воєнними діями на Сході, розв’язаними керівництвом «братньої» країни, — шукають відповідні засоби самовираження. Відтак ці надчутливі люди, спостерігаючи, як «обкурене сонце заходить за рубікон», звертаються до віками випробуваного засобу образотворення — гротеску».

 

Читайте також: Краб із луком


Змалку Олена чула, що її дідусь писав картини олією. З шести років марила робити це самостійно. Потім дівчинці, що бавилася фломастерами та акварельними фарбами, привезли професійну палітру з Німеччини. Відчула: ось воно! А коли батько запропонував малювати на наждачному папері, народилася мала авангардистка. До речі, саме батько підтримував нестандартне бачення: разом із ним, професійним електриком, дівчинка робила фігури із залізних дротів, на його роботі бачила красиву стружку, яка надихала на створення композицій. Завдяки перейнятій від мами любові до дітей та вродженому лідерству стала режисером. Ще першокурсницею Горлівського інституту іноземних мов створила родину, народила доньку й далі малювала, влаштовувала перші виставки. А потім поїхала до Пітера. І почала малювати не тільки картини, а й по шовку, стала дизайнером одягу, робила ескізи. Створила досить провокаційну колекцію одягу «Єва Браун» для конкурсу «Русский силует» із музикою Марлен Дітріх та Rammstein, яка несподівано виросла в перформанс та шоу-спектакль.


«Тоді я зрозуміла, що мене цікавить постановка. Для нової колекції «Палеоліт» вирішила використати люфи, з яких роблять мочалки. Вийшли скульптури, що створювалися з мокрих мочалок, які сушаться феном на доволі гладких жінках. Потім усе це знімалося й мало вигляд одягу, який показували манекенниці стандартної ваги. Думала, роблю гротеск, а вийшло романтично. Під час показу серед ночі моделі із золотими обличчями наливали гостям із колб гаряче молоко, яке парувало», — розповідає Олена, котра за дуже короткий час стала відомою авторкою перформансів.
Працювала мисткиня й із литовським режисером Шарунасом Бартасом (зараз він відомий за стрічкою «Іній» про війну на Донбасі) над фільмом, який знімався тоді ще не в окупованому Криму. І тоді була здивована тією завзятістю, з якою литовець боровся з імперським російським впливом, бо не розуміла, чому є такою важливою тема справжньої незалежності Литви. «Я це відчула пізніше, коли процес уже безпосередньо торкнувся України й коли поїхала з Росії (і не тільки через те, що в матері стався інсульт). Це були глибокі ментальні причини. Коли художника змушують виконувати ідеологічні замовлення або створюють такі умови, коли неможливо вільно творити, з такої країни треба їхати. Атмосфера в Росії, до якої поїхала після розпаду Радянського Союзу, змінилася до непізнаваності. Багато людей та організацій, як флюгери, міняють свої позиції. Наприклад, мій кінопроект застряг тому, що інвесторові порадили не фінансувати щось незалежне. І він ці гроші просто віддав на будівництво порту. Тому це був мій свідомий вибір — поїхати створювати новий простір, перемагати зло, навіть таким незвичним, магічним способом, туди, де я на це маю право та сили, на Батьківщину».

 

Читайте також: Екзамен зі справжньої історії


Поринувши в стихію рідного міста, яке дихало війною, Олена намагалася зрозуміти, що саме відбувається з людьми. При цьому не через новини (каже, що ще з радянських часів має контрпропагандистський «шолом» на голові), а через людей, близьких їй по крові. Сім’я, як і в багатьох на Донеччині, змішана та різнобарвна. Батько корінний, як вона каже, справжній половець. Мати з Полтавщини, вона завжди дивувалася неспокійному та бурхливому характеру мешканців Сходу. І Олена почала малювати місцевих жінок. Впевнена, що вони тут особливі, схожі на скіфських баб. А шукала їх на звичайному базарі, що під її майстернею. Ходила, дивилася, розмовляла. «Я знайшла звичайних жінок, які зрозуміли мою ідею: для завершення будь-якої війни необхідно, щоб жіноча енергія почала діяти, проявлятися, міняти все навколо. Бо війна — це дуже чоловіча енергія, це чоловічий метод змінювати реальність». Несподівано з’явився покупець, який придбав одну з картин.

 

І на ті гроші Олена вирішила зняти фільм, пріоритетом якого сама визначила ритм, а не зоб­раження. Її героями стали бахмутські жінки з базару та українські військові. Знімав молодий бахмутський фотограф Роман Потапенко, що стало для нього дебютом. «Знімали на базарі, у моїй майстерні, у саду однієї з героїнь, на передовій під Авдіївкою. Через цих людей я намагалася показати той страх, те напруження, ті емоції, які відчувають люди на війні. Уже потім на показах мені казали, що в героїнях легко побачити себе, своє місце. Бо всі ці емоції всередині людини — страх, гнів, злість — генерують війну ззовні. А друга половина стрічки — це вже перформанс, коли жінки намагаються вбити того дракона, обприскуючи його дезодорантом», — розповідає Олена про свій фільм, який вона назвала «Beauties and Beast». Він був репрезентований на різних творчих майданчиках Донбасу та Києва, але зараз Олена прагне показати його ширшому колу глядачів, відправивши на різні світові фестивалі. Мисткиня впевнена, що творчість, створення нового простору — своєрідний захист від воєн. Це стосується не тільки подій в Україні. Зараз увесь світ змінює парадигму ставлення до людини, тому що Всесвіт прагне до збільшення кількості різноманітних форм. Наприклад, Олена бачить зміни вже в тому, що з’являються люди, які заробляють великі гроші своїм розумом, а не нафтою чи війною. Це вже початок нової ери.

 

Читайте також: Та, кого бояться


«Нам треба робити помітнішими відмінності від Росії в різних царинах, а не тільки в освіті чи мовному питанні. На жаль, цього не відбувається тією мірою, як хотілося б. Переїхавши до України, я довгий час почувалася прибульцем, бо не одразу знайшла коло, де мала б змогу реалізовуватися», — каже Олена. Це зрозуміло, бо все треба починати майже з нуля. Але творчий процес уже пішов: у Бахмутському краєзнавчому музеї відбулася перша виставка. Зараз готуються експозиції в інших музеях Донеччини.


Так, наприкінці весни відкриється виставка в обласному музеї, який зараз базується в Дружківці. Олена дебютувала в «Ізоляції» в Києві, потім її запросили на американський «Арт-інкубатор», де, до речі, вона знову повернулася до улюбленої люфи, створивши об’єкт Holy Luffa для групової інсталяції Island I. Там мисткиня побачила креативну українську молодь, у якої є можливості. «Нехай це поки що переважно міжнародні гранти, у європейській традиції молодь реалізує свої творчі задуми в межах грантових програм. Але простір змінюється, коли з’являються різні можливості. Тут вони є, а в Росії ці можливості пов’язані тільки з державною «годівницею». Якщо ми хочемо чогось іншого, треба усвідомити принципові розбіжності. Бо Майдан був не проти Януковича чи Путіна, а за інші, широкі та вільні можливості», — впевнена художниця.


Вже після «Арт-інкубатора», де дізналася про сучасні технології, а також після відкриття пам’ятника загиблим воїнам в Авдіївці, свідком якого стала, Олена захопилась ідеєю зробити там пам’ятник зі структурних волокон: жінку, яка перетворюється на природу, а до неї проростають, сходять, як паростки, солдати. У своєму місті хотіла б організувати арт-центр, у якому збиралися б митці. Має ідею створити художню композицію із сонячних батарей, зроблених на місцевому підприємстві, яка забезпечувала б безплатною енергією якийсь соціальний заклад. Поки що відчуває себе більше митцем, а не менеджером, бо має безліч ідей, але не дуже вміє шукати гроші. Утім, каже, важливо, що тут простір, де ці можливості є.

Новини RedTram

Loading...