Суспільство 2018-05-20 12:15 Віхров Максим

Радянська генеалогія донецьких

Як СРСР став колискою регіонального лобізму

Цими днями минає четвертий рік, відколи події на Донбасі остаточно лягли на траєкторію в напрямку до катастрофи. Повалення державної влади, проведення псевдореферендумів і проголошення «республік» — схожі сценарії Росія намагалася реалізувати в Харкові, Одесі та багатьох інших містах. Чому навесні 2014 року саме Донбас виявився найслабшою ланкою української державності — питання дискусійне. Але безсумнівно, що велику роль відіграла місцева еліта — так звані донецькі. На перший погляд, їхня поведінка видається парадоксальною: декларуючи відданість Донбасу, вони робили все, щоб зіштовхнути регіон у вир війни. Але якщо уважніше придивитися до їхньої генеалогії, усе стає на свої місця. Всупереч популярному стереотипу цей клан сформувався не в кримінальних війнах 1990-х, а в середовищі радянської номенклатури, яке наклало свій відбиток на спосіб мислення та діяльності його керманичів. Саме через це ревні «захисники» Донбасу, самі того не усвідомлюючи, виявилися його гробарями.


Умови, у яких формувався донецький клан, були вельми специфічними. СРСР ретельно придушував будь-які відцентрові тенденції, але у високих кабінетах точилася безперервна боротьба за владу та перерозподіл ресурсів, яку вели представники різних галузей та відомств. Причому умови для лобізму в СРСР були набагато сприятливішими, ніж у демократичних країнах із ринковою економікою. Оскільки Москва привласнила собі право перерозподіляти ресурси всіх республік, угруповання, яке мало вплив на генсека, могло грабувати всіх. Тоталітаризм забезпечував відсутність наслідків: опозиції, яка могла б публічно викрити неподобство, у СРСР не було, соціум жив під пресингом репресивної машини, а господарські помилки тонули в хаотичному процесі під назвою «планова економіка». Чудову стартову позицію донецьким забезпечувало те, що до епохи нафти вугленосний Донбас був стратегічно важливим регіоном — «Всесоюзною кочегаркою».

 

Читайте також: Вороги народу і культ особи


Одним із найвидатніших лобістів був вугільний міністр СРСР Олександр Засядько, неформальний засновник донецького клану. Більша частина його життя припала на сталінську епоху, у якій Засядько почувався як риба у воді, зробивши блискучу кар’єру. У 1924-му 14-річний хлопчина з Горлівки поступив учнем до гірничого слюсаря, у 25 став завідувачем шахтою, а у 38 — першим «вугільним» міністром СРСР. Маючи за спиною вугільну галузь та особисту прихильність Сталіна, Засядько став номенклатурним важковаговиком. Таким він залишився й при Хрущові, обіймаючи високі посади практично до кінця життя в 1963-му. Увесь цей час Засядько вибивав фінансування для Донбасу та вугільної галузі, а воно стаханівськими темпами освоювалося на місцях.


«Усе розтягують!» — нарікав на місцеві звички Хрущов, але в Москві на це дивилися крізь пальці, щоб не розхитувати лояльність донецьких. Ну а останні буквально боготворили свого патрона Засядька, забезпечуючи йому аргументи в суперечках із владою. Щойно виникала потреба, на Донбасі організовувалися трудові подвиги й утворювалися потрібні галузеві показники, які Засядько показував у Москві. У цьому сенсі донецькі були й залишились акторами однієї ролі: таким самим лобізмом вони займалися й у незалежній Україні, із тією лише відмінністю, що засоби з’являлися брутальніші, а кінцеві бенефіціари «розтягування» ставали не номенклатурними божками, а звичайними олігархами.


Імідж «міцних господарників», який формували собі регіонали, мало личив донецьким навіть у радянські часи: за своїми замашками вони були схожі радше на баронів, ніж на завгоспів. Генетика тут ні до чого: такий типаж керівника формувався під впливом обставин. Належність до могутнього регіонально-корпоративного клану провокувала самовпевненість, а також цілковите небажання рахуватися з кимось із-поза своєї «зграї». Водночас, будучи розпорядниками великих коштів і «намісниками» привілейованого регіону, ці люди часто впадали у сваволю, бо впевненість у тому, що «все буде Донбас», легко перетворювалася на відчуття, що «Донбас — це я». Повністю цей типаж зміг розкритися лише в часи незалежності, коли держава не могла знайти на них управу, але й радянська епоха дала чимало яскравих типажів.


Серед таких був, наприклад, Володимир Шевченко, керівник Луганської області в 1964–1973 роках. Він активно розбудовував область, поставив на ноги луганський футбольний клуб «Зоря» тощо, але про його сваволю ширилися легенди. Потім, коли в часи незалежності центральна влада ослабне, донецькі перетворять Донбас на своє удільне князівство, підім’явши під себе і суди, і правоохоронців, і органи влади разом з економікою регіону. А після 2010-го вони спробують накинути цю модель управління й усій Україні.

 

Читайте також: Екобомба від сепаратистів


Такий типаж мав і Володимир Дегтярьов, керівник Донеччини в 1963–1976 роках, який після смерті Засядька став лідером донецького клану. Він поводився на Донеччині як істинний барон. Наприклад, побувавши під час відрядження у Версалі та будучи враженим тамтешніми розаріями, він, повернувшись, наказав засадити трояндами донецькі клумби — так Донецьк став «містом мільйона троянд». А от ідея будівництва атомної електростанції на Донеччині, яку висунуло союзне керівництво, йому не сподобалася. «Тільки через мій труп!» — так, за легендою, він відповів у Москву, чим поховав проект: із ватажком донецьких вирішили не зв’язуватися. До речі, саме Дегтярьов був неформальним господарем донецького «Шахтаря». Серед усіх понтів найбільше донецькі цінували футбол, а тому грошей не шкодували. Так, для фінансування «Зорі» на луганські підприємства наклали таємну фінансову повинність: двічі на місяць люди Шевченка збирали встановлений «чинш» і передавали мішок готівки голові облвиконкому. Крім того, і донецьким, і луганським футболістам виплачували щедрі «доплати», які проводилися як шахтарські зарплати. Пізніше, коли донецькі стануть керувати всією Україною, понти будуть іншого масштабу: на Євро-2012 спустять більше ніж $5 млрд із державного бюджету (для порівняння: очікуваний восени транш МВФ становитиме лише $2 млрд).


Але фатальну роль в історії Донбасу відіграло небажання чи просто нездатність донецьких адаптуватися до мінливих історичних умов. Уже в 1960-х економічний потенціал Донбасу став зменшуватися, оскільки поклади рентабельного вугілля вичерпувалися. Із середини 1970‑х років потужні шахти на Донбасі більше не закладалися, наявні будівництва тяглися десятиліттями, та й з оновленням наявних підприємств не квапилися: на середину 1980-х три чверті місцевих шахт гостро потребували реконструкції. Необхідність реструктуризації вугільної галузі була настільки очевидною, що в міністерстві почали розробляти відповідний план. Але саме донецькі зробили все, щоб цього не сталося. Скориставшись доступом до Лєоніда Брєжнєва, Дегтярьов добився того, що на тему реструктуризації було накладено негласне табу. Певна логіка в цьому була, оскільки кланова могутність донецьких цілком залежала від ваги вуглепрому в економіці СРСР, тож калькуляція проста: що більше шахт, то краще. А отже, треба зробити все, щоб зберегти статус-кво.

 

Читайте також: Три смерті, від яких утік Опанасович


На перший погляд, шахтарські страйки на межі 1980–1990-х років, які наблизили розпад СРСР, свідчать про бажання донецькими змін. Але незалежність України вони підтримали якраз для того, щоб зберегти своє привілейоване становище — хай і в межах окремої республіки, шантажувати яку буде легше, ніж цілу імперію. Тим більше що слабкість, продемонстрована Києвом, спокушала підвищувати ставки. І йдеться не лише про шахтарські страйки, якими донецькі тиснули на центральну владу. Мало хто пам’ятає, але перший з’їзд депутатів Південного Сходу відбувся в 1991-му в Донецьку — через два місяці після проголошення незалежності. Уже тоді донецькі вимагали федералізації, а в 1994 році провели на Донбасі й перший незаконний референдум (докладніше ці події автор описує у своїй книжці «Донбас: траєкторія катастрофи», що виходить друком у видавництві «Темпора» влітку 2018-го). І все це задля того, щоб зберегти привілейований статус Донбасу, який він мав у радянські часи, і розвернути туди потоки державних дотацій. Тим більше що тепер господарі Донбасу могли ставати реальними власниками підприємств, конвертуючи свою владу в капітали.


Тоді донецькому клану вдалося добитись успіху. Вони не лише зробили Донбас своїм удільним князівством, а й вступили у вигідний симбіоз із режимом Леоніда Кучми, який у 2004 році мав передати донецьким і президентську булаву. Для того щоб зберегти статус-кво після Помаранчевої революції, регіонали знову влаштували сепаратистський спектакль і лишилися недоторканними. Після реваншу 2010-го позиції донецьких стали ще сильнішими, ніж за СРСР. Слоган «Усе буде Донбас» втілювався на очах: у радянські часи донецькі отримували лише ресурси, але, узурпувавши владу в цілій країні, вони фактично стали суб’єктом міжнародної політики. Повернення до сепаратизму у 2013–2014 роках мало стати повторенням подій середини 2000-х: нова київська влада повинна була піддатися на шантаж, дати донецькому клану гарантії недоторканності та визнати його домінування на Південному Сході. Не виключено, що регіонали були готові й до кримського сценарію, розраховуючи зберегти свої позиції і під російським прапором. Але Москва використала цей шантаж як проти України, так і проти самих донецьких, які втратили у 2014-му не лише Київ, а й Донецьк із Луганськом.


Перспектива, що клан відродить свою колишню могутність, нині видається сумнівною. Але все це не лише історія провалу конкретного регіонального угруповання, а ще й виразна ілюстрація того, чим небезпечний містечковий квазіфеодалізм. Для кланів, які утримують владу протягом десятиліть, збереження статус-кво стає основним сенсом і цінністю. Тож їхня діяльність зводиться до хворобливого консерватизму: гальмування змін у місцевій політиці, економіці та навіть культурі. З огляду на високі темпи технологічного прогресу та динамічні зміни ринкової кон’юнктури такий консерватизм прирікає регіональну економіку на відставання та деградацію, що сталося з тим-таки Донбасом. Але ще небезпечніше те, що в умовах квазіфеодалізму не розвивається громадянське суспільство. Це означає, що в критичний момент історії в громади не буде достатньо сил, щоб вплинути на ситуацію та відвернути катастрофу — саме так сталося на Донбасі чотири роки тому.

Новини RedTram

Loading...