Економіка 2018-05-29 12:44 Віхров Максим

Праця без результату

Як структурні недоліки української економіки прирікають нас на низьку продуктивність праці

Серед багатьох соціально-економічних ознак, що вирізняють Україну з-поміж більшості європейських країн, низька продуктивність праці. Якщо ВВП свідчить про те, скільки благ виробляє країна загалом, то продуктивність праці показує, як використовуються її трудові ресурси. Тут нам похвалитися справді нічим. Зіставлення обсягу ВВП, тривалості робочого року та кількості зайнятого населення виявляє, що за годину український працівник у середньому виробляє товарів та послуг лише на $3,7. Якщо ж брати до уваги не номінальний, а реальний ВВП, показник знижується до $2,8. Звичайно, частину трудових ресурсів та економічних потужностей Україна втратила внаслідок війни та окупації, але й у 2013-му українець виробляв небагато: за підрахунками економіста Томаса Купе, близько $5. Слід сказати про певну умовність цих цифр, оскільки значна частина вітчизняної економіки перебуває в тіні, а отже, її показники важко піддаються точному обрахунку. За оцінками експертів МВФ, у роки незалежності тінізація коливалася в межах 35–57% ВВП, що майже удвічі більше від середніх показників для західноєвропейських країн. У 2017‑му Міністерство економічного розвитку і торгівлі оцінювало її в 33%, проте й ця цифра висока. 


У глобальному вимірі $5 є не найгіршим показником у світі. У 2013-му таку саму продуктивність мали, наприклад, Китай та Вірменія. Проте за європейськими мірками вона вважається майже катастрофою. В Україні це відставання прийнято пояснювати по-різному. Одні наголошують на завеликій кількості вихідних днів і замалій інтенсивності праці, інші — на недоліках національного менталітету та культури праці, треті — на звичці «сачкувати» та імітувати роботу замість того, щоб виконувати її, яку українці успадкували від СРСР. Усі згадані версії більш чи менш аргументовані, проте не завжди витримують перевірку фактами. Ці факти свідчать про те, що об’єктивних підстав ганити працюючих українців менше, ніж здається, а реальні причини відставання слід шукати в дещо інших сферах.

 

Читайте також: Креативна (недо)революція


Те, що українці забагато відпочивають, — явне перебільшення. Протягом 2017-го було 11 оплачуваних вихідних днів на свята. Крім того, працівник має право на 24-денну відпустку, а отже, у сумі набігає 35 неробочих днів на рік. Однак це загалом відповідає європейським показникам: у Польщі та Угорщині їх 33, у Литві 34, у Німеччині 29, у Франції 36, а в Австрії аж 38. До того ж через тінізацію ринку праці українці відпочивають набагато менше, ніж випливає з усередненої офіційної статистики. За оцінками Державної служби з питань праці, у тіньовому секторі зайнято до 5 млн українців, праця яких не регламентується чинним законодавством. Тому типовими явищами в тіні є відсутність оплачуваних відпусток та вихідних, ненормований робочий день, робота на свята тощо. Логічно припустити, що в теперішній економічній скруті відпочивати «по-європейськи» Україні не по кишені, а тому нам слід працювати більше. 


Однак прямої кореляції між тривалістю праці та її продуктивністю немає. Соціально-трудові дослідження довели зворотне: 60-годинний робочий тиждень завжди буде менш результативним, аніж 40-годинний. Аналізуючи міжнародні макроекономічні показники, неважко помітити й те, що найвисокопродуктивніші країни не вирізняються великою тривалістю робочого року. Приміром, у Греції вона перевищує 2000 год, але у 2013-му продуктивність тамтешнього працівника більш ніж удвічі нижча, ніж у німця або француза, тоді як у Франції та Німеччині робочий рік не перевищує 1500 год. І це не поодинокий приклад, а радше тенденція. Такі «країни-трудоголіки», як Греція, Мексика, Коста-Рика чи Південна Корея, справді мають вищу трудову продуктивність, ніж Україна, проте їх самих далеко випереджають високопродуктивні країни Західної Європи, для більшості з яких характерна помірна, а іноді відверто низька тривалість робочого року. А отже, проблема не в тому, що українці мало працюють.

 


Дискусії незмінно провокує тема трудової культури, яку в Україні знищили чи то радянські репресії, чи то невдалі пострадянські реформи. Вочевидь, історичні пертурбації наклали свій відбиток на ставлення українців до праці, проте переоцінювати цей чинник також не варто. Візьмімо, наприклад, Японію, відому не лише своїм післявоєнним економічним дивом, а й особливим ставленням до роботи. Глибоко вкорінений культ служіння та корпоративної лояльності змушує японців працювати в режимі самопожертви, що іноді закінчується кароші — смертю внаслідок трудового перевантаження. У групі ризику перебуває близько 20% японців, які протягом тривалого часу працюють по 60–65 год на тиждень. Окрім смерті внаслідок проблем із серцем до кароші зараховують також самогубства, спричинені стресом унаслідок перевантаження. За офіційною японською статистикою, з березня 2014-го по березень 2015-го трапилося 1456 випадків кароші. Здавалося б, така жертовна праця має давати блискучий результат. Але у 2014–2015 роках продуктивність праці японця становила трохи більше ніж $40 на годину, тоді як у Франції та Німеччині — майже $60. У Кореї, яка також потерпає від кароші, продуктивність праці ще нижча — близько $30.

 

Читайте також: Ринок праці: зміна тренду


Вочевидь, ключ до розуміння проблеми лежить не так у тому, як багато й наскільки сумлінно працюють люди, а в тому, над чим саме вони працюють. Кінцевим показником продуктивності праці є не фактичний обсяг вироблених благ, а їхня ринкова вартість, тож головне значення має структура зайнятості населення. Бо 100 год звитяжної праці вантажника ніколи не коштуватимуть стільки само, скільки 10 год нейрохірурга або висококваліфікованого інженера. Це дуже добре видно з галузевої статистики Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Якщо середня продуктивність праці в Україні становить близько $3 на годину, то у сфері інформації та телекомунікацій цей показник дорівнює $22, фінансів та страхування — $13, мистецтва — близько $12, у будівництві — трохи менш як $9, у науково-технічній галузі та адмініструванні — близько $4 (дані за 2016 рік у фактичних цінах). 


Однак у згаданих вище секторах зайнята невелика кількість працівників. Так, за даними Держстату за 2016 рік, інформаційною діяльністю займаються 2,6% українців, фінансами та страхуванням — 3,4%, у мистецтві задіяно 0,5%, будівництві — 4,2%, науково-технічній галузі — 3,3%, адмініструванні — 4,1%. Натомість найбільше людей працює в промисловості (36,7%), сільському, лісовому та рибному господарстві (10,3%), торгівлі та ремонті автотранспорту (15,6%), транспортному, складському господарстві та поштовій діяльності (13%). Причому продуктивність праці в цих секторах коливається в межах $1–2 на годину чи навіть менше. Тож виходить, що українці в принципі можуть працювати продуктивно (принаймні $3 аж ніяк не є нашою стелею), проте переважно зайняті діяльністю з низькою економічною віддачею. Чи не означає це, що ми просто не готові працювати в галузях, що потребують фахової підготовки? Аж ніяк. 

 

 

Як свідчать зовнішні оцінки, сильною стороною України є якраз людський потенціал. Згідно зі звітом «Готовність до майбутнього виробництва», представленим на цьогорічному форумі в Давосі, за рівнем розвитку людського капіталу Україна посідає 34-те місце серед 100 країн. Однак за рівнем розвитку технологій та інновацій — 74-те, за участю в глобальній торгівлі — 59-те. Аналогічну картину дає також давоський звіт «Глобальна конкурентоспроможність». За рівнем вищої освіти та фахової підготовки українці на 35-й сходинці (серед 137 країн), проте за ефективністю ринку праці — на 86-й, за рівнем технологій — на 81-й. Зокрема, за здатністю зберігати та приваблювати таланти наша країна посідає 129-те й 106-те місця. Простіше кажучи, українські трудові ресурси навіть на теперішньому рівні не знаходять належного застосування у процесі виробництва.

 

Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема


Сама по собі промисловість може бути високопродуктивною, але для цього вона потребує модернізації: за оцінками дослідників, українська технологічна сфера на 95% належить до III та IV технологічних укладів, які домінували у 1880–1990-х роках. А отже, праця в цих галузях приречена на знижену продуктивність. Яскравою ілюстрацією цього становища були шахти Донбасу, на яких тяжко працювала ціла армія гірників, але галузь усе одно лишалася збитковою. Крім того, конче необхідна переорієнтація з простого видобутку сировини на виготовлення готової продукції. Із цим ситуація в Україні майже катастрофічна. Приміром, у 2017-му 20% українського експорту становили чорні метали й лише 2% — вироби з них. Не менш виразну сировинну орієнтацію має й українське сільське господарство. Скажімо, готові харчі становили в структурі українського експорту за 2017 рік лише 6,5%, зате продукти рослинного походження — 21,3% (серед яких зернові культури — 15%).

 

Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція


Таким чином, проблема низької продуктивності праці в Україні справді є. Однак її основні причини полягають не в недоліках українських трудових ресурсів, а в особливостях структури економіки та державних інституцій загалом. Звичайно, рівень освіти та фахової підготовки наших працівників не варто переоцінювати. Проте набагато суттєвішим чинником економічного відставання є те, що трудові ресурси країни задіяні в галузях, які давно належно не модернізувалися й орієнтуються на експорт сировини та низькотехнологічної продукції. За таких умов навіть найвідданіша праця не може бути конвертована у високі прибутки, а отже, приречена бути низькопродуктивною.

Новини RedTram

Loading...