Приватна урбаністика 2018-06-11 15:09 Ольга Хохлова

Донецьк. Туга за молодістю

Коли стаємо старшими, починаємо тужити за місцями свого дитинства. Здається, що саме в тому місті, найпрекраснішому у всьому світі, ми й були невимовно щасливими. Насправді людина тужить винятково за своєю молодістю, що плине. Ми з моїм батьком це давно та напевне знаємо!

Моя рання молодість трапилась у Донецьку. І зараз, коли вже навіть я сама не сприймаю себе як справдешню донеччанку, з'являється це дивне почуття туги.

 

Донецьк не має вікової історії, він завжди був у теперішньому часі і ніколи не міг, та й зараз не може апелювати до того, що було раніше. Іноді мені здавалося, що дуже складно вплітати його в канву всього полотна нашої країни. Подумаймо: навіть орнаменти вишиванок – кожен регіон має свої, а в нас – сумнівно, чи є автентичні. Але для окремо взятої людини завжди знайдеться місце для До та Після, з притаманними лише цим періодам життя рисами. Так і у мене – є мій Донецьк, в якому я, можливо, чогось не побачила, а інші люди не можуть побачити його так, як бачу я.   

 

 

Ми жили у двоповерховому будинку з трохи відокремленим двором, де було багато різних за віком дітей, і всі вони могли спокійнісінько гуляти там без батьків. Маленькою мені здавалося, що всі люди на світі живуть ось так – одним великим двором, де всі батьки працюють на одному заводі, де всі всіх добре знають і що грати потрібно обов'язково разом і дружно. Потім ми переїхали у великий багатоповерховий будинок, і, хоча всі наші сусіди так само були знайомі, бо працювали разом, світ став трохи ширшим, а коло спілкування навпаки звузилось.

 

Читайте також: Чернігів. Місто сумних закохань

 

Перше значиме місце, яке я пам'ятаю з дитинства, – це кафе-морозиво біля гірок Гуллівер. Дорослі мого віку майже всі повинні пам'ятати це місце. І не тільки через кафе, де були різнобарвні смаколики, а ось і самі ці гірки, здається, були чимось нереальним. Куди там американським гіркам сучасності! Мій страх навіки замурований у цих грубих дірявих залізяках. До слова кажучи, в пору мого пубертату вони виглядали вже не дуже. Хоч я пам'ятаю часи, коли його приводили до ладу разом з усім парком Шахтобудівників.

 

Але взагалі, Донецьк для мене – це саме центр міста. Молодими й вільними ми їздили гуляти саме «в центр». І якщо раптом не ходить тролейбус, або чекати його дуже довго, а може, грошей на таксі не залишилося зовсім, то запросто можна пройти вниз проспектом, вже не буду згадувати чийого імені, там усього шість зупинок, а потім іще завернути в ламирі (хащі – прим. ред.) – темні та постійно десь кимось перериті, – щоб нарешті потрапити до себе на район. Але мамі, звичайно, не можна говорити, що цей шлях було пройдено пішки, адже райончик у нас із тією ще славою, благо, живемо вже не у безпросвітні дев’яності, а у перспективні двотисячні.

 

Читайте також: Кропивницький. Місто-сад


А був іще один знаковий тролейбус – тролейбус «двоєчка», з вікон якого можна було бачити широку центральну вулицю, по обидва боки якої тягнулись більш-менш пристойні споруди нашого міста, серед яких театри, музеї, бібліотеки, – це вам зовсім не будинки з мікрорайонів.  А потім повертаємо якраз туди, куди вказує рука шахтаря з вуглем, а там уже й католицький собор, а поряд – баптистський молитовний будинок, куди завжди хотіла потрапити моя бабуся, коли приїжджала у гості, але цей пейзаж після повороту зовсім інший – він поступово стає більш пригніченим.  І ось цим маршрутом, що бачать лише ті, хто сидять або зручно стоять, «двоєчка» везе у вихідний день на ринок з жеде-вокзалу або, що, звичайно, набагато цікавіше – на Маяк, по книжки, диски, вже раритетні платівки, та просто якісь древнісінькі нісенітниці, хоча виходять на цій зупинці, взагалі-то, дивненькі персонажі, якщо не школярі за підручниками, звичайно. Іноді (читаймо – зовсім рідко) у тих чи інших моїх друзів виявлялися програвачі, і ми слухали ті самі раритетні платівки з 60-70х років.  І тепер ми точно знаємо: якщо залишити платівку в машині під склом та на палаючому сонці, то вона понівечиться незворотньо. Такий-от він сумний, досвід втрати The Beatles.

 

Донецьку завжди ставили в докір металургійний завод в центрі міста. Та і взагалі, ось цю практично відсутність спальних районів, а більше – схрещення промзони і житлового сектора. Але що вам сказати, про існування ДМЗ біля ЦУМу я дізналася мало не в університеті, коли готувала про нього роботу. І завжди дивно поглядала на чоловіка, який говорив, що дихається йому тут важко. Все це вигадки приїжджих, ми-то, місцеві, знаємо, що повітря тут відмінне і ніякою поганою екологією і не пахне.

 

Пам'ятаю, як змінювався «ГорСаД», коли, крім ринку, там відкрили Пасаж, а пізніше побудували ще й «Золоте кільце». Початок нової ери шопінгу!!! Коли реконструювали бульвар Пушкіна, ми, молоді й красиві дівчата, там прогулювалися – чомусь досі пам'ятаю це відчуття, яке може виникнути тільки від прогулянки десь на Монмартрі. А ще там біля супермаркету «Обжора» було широченьке місце біля фонтану, де на вихідних, а може, і не тільки, завзято грали два дідусі разом чи окремо, але як же чудесно у них виходило!

 

 

 Пам'ятаю, як з'явився готель «Донбас Палац» і як він усім подобався, а потім – нову будівлю готелю і ... ну нічого, звикли, вписалося. Готель Вікторія з її парком…, ми сюди з чоловіком потім часто приїжджали поїсти їжу з «Маку» та подивитися на нескінченні весілля.

 

 

Чесно зізнаюся я ніколи не була на новому стадіоні «Шахтаря». Але неодноразово мерзла на старому! І він, там, за парком Щербакова, мені чомусь завжди був милішим, ну ось уже зовсім не можу згадати, чому. Дивним закономірним чином усі основні об'єкти були відреставровані/побудовані у проміжку «моє закінчення школи-початок навчання в університеті». І все вищезгадане, і ще багато іншого. Всього цього в такому вигляді, як «дорого-багато-доглянуте», ще не було в інших містах. Ми були молоді, гуляли, веселилися і були абсолютно щасливі, не замислюючись про суть речей.

 

Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою

 

Донецьк дійсно був містом парків і містом троянд. Та, на жаль, центр дисонував із мікрорайонами, де більшість виїжджала до центру тільки у справах, на концерти, міські заходи примусового чи добровільного характеру, після яких залишалися тони сміття та бруду, де потрібно акуратно лавірувати на підборах між порожніми пляшкам, щоби встигнути на останню маршрутку, автобус, або незайняте таксі, щоби знову повернутися до своїх хащів.

 

Але ж які це були добрі часи!     

 

А потім … немає вже в моєму житті того бульвару, де один необережний юнак робив мені пропозицію, того стадіону, біля входу в який зарита пляшечка чогось дуже алкогольного з чим не пустили на стадіон, байкерс-бару з його вічними пиріжками з печінкою, тому що грошей студентові більше ні на що не вистачить, Євро-2012, де люди на фото – з розмальованими щасливими обличчями, прапорами України й серцями з нею ж пройшли в яких завгодно містах, але, здається, точно не тут. Все по-іншому і без мене.

 

 

Зараз, живучи в інших містах, я відчуваю – звісно, небезпідставно – це зневажливе ставлення до донеччан за те, що не відстояли своє місто. У той час як у тих, хто «відстояв», я чую цю тугу за «дети не читают Пушкина в оригинале» та «дети не будут уметь грамотно писать по-русски». Дивно, що мої донеччани інші. Більшість роз'їхалася по Україні, та й не тільки по Україні – по світу! Вони об'єднуються в спілки, заробляють гроші на соціальні проекти, займаються волонтерською діяльністю. Мої донеччани – гідні люди сучасного толерантного суспільства. Будують і творять. Вони виходили на мітинги за єдність. Вони виходять на них зараз, але вже зовсім на інших площах і, може, зовсім з іншого приводу. Вони бережуть мир як можуть.

 

Читайте також: Маріуполь. Простір альтернативної історії


У Донецьку на лавочці біля мого будинку сиділи п'яниці, і я всіх їх знала, вони сидять там і зараз, повторюючи, що все ще зміниться. У тому місті, де я живу тепер, сидять чужі мені бабці, і радіють тим, хто ставить їм лавочки. Ті, хто з Донецька, вже знають: лавочки – не головне.

 

 Іронія долі – в Донецьку вишивається моя українська вишиванка, яка побачить, я сподіваюся, весь світ, а світ іще дізнається про нього – про мій український Донецьк.

 

 

 

Новини RedTram

Loading...