Суспільство 2018-06-14 15:03 Вербицький Іван

Мундіаль на крові

На якому інформаційному тлі стартує чемпіонат світу з футболу в Росії

14 червня в РФ стартує чемпіонат світу з футболу. Кволі протести свідомої частини західноєвропейської та північноамериканської спільноти виявилися марними. Підгодовані газпромівськими доларами Пеле з Марадоною вкупі з багатьма іншими зірками минулого й сьогодення залюбки фотографуються з Путіним, а один із двох найсильніших футболістів сучасності, Ліонель Мессі, знімається в промороликах до мундіалю.


Їм байдуже. Байдуже, що думаючі люди проводять чіткі паралелі між російським чемпіонатом світу-2018 й Олімпіадою в Берліні 1936-го. Ті ігри мали стати демонстрацією «величі сили й духу великої арійської людини». Нинішній спортивний захід через те, що футбольна збірна РФ є відвертим непотребом, повинен проілюструвати світові міць путінської імперії.

 

Провалений бойкот


Після того як світ проковтнув анексію Абхазії та південної Осетії, Путін, провівши Олімпіаду-2014 в Сочі, так само зухвало відібрав в України Крим і вже п’ятий рік веде війну на Донбасі. Не вразили європейських гуманістів і вибіркових борців за права людини збитий Boeing MH17 під Донецьком та жахливі кадри із сирійського Алеппо, бомбардування мирних міст і сіл. 18-мільйонна до початку бойових дій країна перетворена на руїну. Проте нині це вже не називається геноцидом.

 


Вони живуть своїми реаліями. 1980-го реакцією на вторгнення совіцьких військ на афганські терени був бойкот Олімпіади в Москві представниками 65 країн, серед яких США, Канада, Туреччина, Південна Корея, Японія, Малайзія, ФРН... Не приїхали до Радянського Союзу навіть представники «дружнього» Китаю. То був початок глобального економічного й політичного тиску, який прискорив розпад СРСР.


На заключному перед майбутнім чемпіонатом світу з футболу етапі про бойкот усерйоз заговорили лише раз. Та й то не в контексті України чи Сирії (про Грузію годі й говорити). Поворотним моментом ледь не стало отруєння в англійському Солсбері російського шпигуна Скріпаля разом із донькою. Не дочекавшись адекватного пояснення з Кремля, прем’єр-міністр Великої Британії Тереза Мей видворила з території країни 23 російських дипломати. Це одне з наймасштабніших вигнань із часів холодної війни.

На підготовку до чемпіонату світу Путін з посіпаками грошей не шкодували, витратили майже $8 млрд. За всі часи проведення світових першостей із футболу ця сума стала рекордною. Так само чотири роки тому було й із олімпіадою в Сочі, на яку витратили $51 млрд


Крім того, уряд Об’єднаного Королівства розглядав можливість вилучення деяких російських активів і закриття певних напрямів двосторонніх відносин. Одним із варіантів санкцій тоді почали розглядати бойкот футбольного мундіалю. Спочатку йшлося про неприїзд дипломатів, потім почали говорити про можливість неучасті збірної Англії, а член британського парламенту від Лейбористської партії Стівен Кіннок запропонував узагалі відібрати в Росії чемпіонат світу й провести його 2019 року в іншій країні.


Глава британського МЗС Боріс Джонсон, який порівнював Путіна з Гітлером, зауважив, що Британія може переглянути участь у мундіалі в тому разі, якщо роль Кремля в отруєнні Скріпалів буде підтверджена. Згодом саме так і сталося, але до питання бойкоту ніхто вже не повертався. Не в останню чергу тому, що британської риторики не підтримала жодна інша з 30 країн-учасниць. Можливо, картина мала б інший вигляд, якби на чемпіонат світу потрапила збірна США. Однак американці сенсаційно програли у відборі панамцям і до РФ не пробилися. А отже ініціаторами бойкоту не могли бути за визначенням.

 


Урешті, всі протести обмежаться дипломатичним рівнем. Російський мундіаль проігнорують офіційні особи з Великої Британії, Швеції, Ісландії, Японії, Польщі й Данії. Цікаво, що немає в цьому списку представників країн арабського світу, які начебто мали підтримати Сирію. Крім того, ФІФА заборонила залучати до офіційних заходів змагань російських артистів, які заплямували себе виступами на окупованій території Донбасу.


Але навряд чи їх відсутність хтось зауважить. Прикметно, що бойкотувати чемпіонат не збирається жоден із помітних представників футбольного бомонду. Устами цієї широкої спільноти став колись знаменитий англійський футболіст, а нині телеведучий Ґарі Лінекер. «Хто ми такі, щоб судити, кому проводити чемпіонат світу, а кому ні? — обурювався спортсмен. — Ми всі знаємо, що й наша країна іноді буває дуже корумпованою. Можливо, нам не подобаються деякі речі, які зробив Путін, але ми будемо тут, ми будемо гостями Росії». Варто зауважити, що лише офіційно й лише за роботу ведучого на церемонії жеребкування чемпіонату світу Лінекер отримав від організаторів €22 тис.

 

Читайте також: Війна та меми

 

Квітка серед гною


На підготовку до чемпіонату світу Путін з посіпаками грошей не шкодували, витратили майже $8 млрд. За всі часи проведення світових першостей із футболу ця сума стала рекордною. Так само чотири роки тому було й із олімпіадою в Сочі, на яку витратили $51 млрд. Ця сума вчетверо перевищує ту, на яку довелося розщедритися корейцям під час підготовки до Зимових ігор-2018 у Пхьончхані.

 


Теоретично за такі гроші всі інфраструктурні об’єкти можна було б вилизати. Однак сочинський досвід демонструє, що в деталях росіяни залишилися вірними собі. В олімпійському селищі так і зосталися порозкиданими будівельні матеріали, на асфальті лежала багнюка. Американський бобслеїст Джонні Квінн потішив прихильників світлиною на власній сторінці в соцмережах, на якій він стоїть по інший бік вибитої в дверях діри. Річ у тім, що дешевий замок у готельному санвузлі не хотів відмикатися, тож спортсмен не знайшов іншого виходу, як винести двері з тирсоплити.
Звісно, футболісти не санкарі чи ковзанярі, вони квартируватимуться в п’ятизіркових апартаментах з усіма зручностями. Однак уболівальників на матчі впродовж місяця до Росії приїде, порівняно із сочинською олімпіадою, помітно більше. І люди ці здебільшого невибагливі, з числа тих, хто бажає пробути за кордоном максимум часу й за мінімальні гроші. Ось вони й пізнають автентичні принади Саранська, Єкатеринбурга чи Ростова сповна.

 


Шість років тому, коли футбольний Євро-2012 приймала Україна, іноземці говорили про нас як про гостинну й дуже дешеву країну. Пиво вартістю в один євро в Києві, Львові, Харкові й Донецьку лилося рікою. Власне, тоді організатори дійства зрозуміли, що трохи продешевили. І частково надолужили згаяне цьогоріч, установивши захмарні ціни на проживання в готелях, їжу й алкоголь (у центрі столиці) в дні фіналу Ліги чемпіонів. Це призвело до того, що не надто заможним іноземним фанатам довелося шукати житло на околицях Києва, відчувати себе в шкурі українських уболівальників в Іспанії чи Британії.

 

Читайте також:Пастка «спільного моря». Війна за Азов  


Власне, те саме очікує на закордонних гостей російського мундіалю. З тією лишень різницею, що в нас наприкінці травня був один матч, а на території РФ прихильникам збірних, якщо вони хочуть переглянути матчі бодай групового турніру, доведеться перебувати два тижні. І багатьох поціновувачів футболу з Європи це відверто відлякує. Ні, про росіян англійська преса чомусь не розповідає в тому світлі, що про українців, не називає тамтешніх фанатів «найкровожерливішими в Європі нацистами», як нещодавно у випадку з ультрас київського «Динамо». Однак у тому й річ, що фанатське середовище тісне й там люди знають і без додаткових «рекомендацій» від ЗМІ де, що й від кого чекати. Ті самі англійці знають, що порівняно з російськими скінхедами українські «головорізи» мають вигляд янголів небесних і відповідно десять разів подумають перед тим, як відвідати матчі своєї збірної у Волгограді, Нижньому Новгороді чи Калінінграді. Особливо з урахуванням, що спогади про марсельське побоїще на Євро-2016 ще свіжі.

 


Безперечно, більшість ультрас-рухів у РФ контрольовані ФСБ. Однак гарантій, що знову (як і у ситуації з марсельською набережною) не виникне «контрольованої безконтрольності», не дає ніхто.

 

Грубі гроші як спортзамінник


Так чи інакше, Росія зробить усе, щоб пересічний іноземець був вражений розмахом проведення мундіалю. Найперше — використовуючи інформаційні ресурси. Бо ж не просто так у західній пресі перед українськими Євро та фіналом Ліги чемпіонів з’являлися матеріали про тотальний расизм у нашій країні, однак напередодні нинішнього мундіалю про ці явища в сусідній країні немає ані слова. І то за умови, що інциденти расистського змісту на російських стадіонах трапляються регулярно, зокрема й під час поєдинків міжнародного рівня. Тільки до них чомусь ФІФА й УЄФА, на відміну від реакції на появу червоно-чорних стягів на українських стадіонах, ставляться цілком лояльно. Також показово й те, як швидко спробували закрити сторінку в мережі Facebook арт-директорові Тижня Андрієві Єрмоленку, який присвятив майбутньому мундіалю цілу серію правдивих малюнків. Спершу ці плакати викликали гнів пропагандистських ЗМІ в РФ, а потім був бан Андрія у Facebook.

 

Читайте також: Справа Вишинського: викрити агентуру


Про свій імідж напередодні старту чемпіонату світу Росія турбується, мабуть, більше, ніж про конкурентоспроможність команди, якою буде представлена. Звісно, для повного щастя Путіну ще й сильна збірна не завадила б. Вона підсилила б хвилю пропаганди запоребриківської величі. Однак насправді сумнівно, що очолювана Станіславом Чєрчєсовим команда вийде навіть із відверто штучної групи, в якій суперниками росіян стали Уругвай, Єгипет та Саудівська Аравія.

 


Олімпійське «побєдобєсіє» в Сочі РФ забезпечила фальсифікаціями допінг-проб, чим у підсумку виставила себе на посміховисько перед уболівальниками. У спортивному ж світі до росіян після таких махінацій ставляться презирливо, усвідомлюючи, що ця країна уникає справжніх санкцій лише завдяки нафтодоларам.


Згідно зі свідченнями колишнього глави Московської антидопінгової агенції Ґріґорія Родчєнкова, котрий утік із Росії й погодився виступити головним інформатором Всесвітнього антидопінгового агентства у вживанні заборонених препаратів, підозрювалися, зокрема, й 33 провідних російських футболістів. Утім, через брак достатньої доказової бази ФІФА поставилася до цих звинувачень несерйозно й продовжила гнути свою лінію, залишаючи РФ недоторканною. Однак немає сумнівів, що навіть за умови вживання допінгу російська збірна буде здатна на щось суттєве. Футбол — наймасовіший вид спорту. Це не біг чи плавання, де визначальну роль може відіграти витривалість або ж груба фізична сила. Майстерності за допомогою допінгу не додасться.

 


Проте минули ті часи, коли статуси у світовому спорті здобувалися лише за допомогою спортивних перемог. Їхню відсутність можна компенсувати великими грішми. Що представники Росії успішно й роблять. А очільники керівних органів світового футболу залюбки йдуть назустріч. Особливо ті, попередні. Усунений з посади через звинувачення в корупції колишній президент ФІФА Зепп Блаттер узагалі прославився тим, що з якогось дива 2010-го допустив визначення країн-господарок мундіалів на 12 років уперед. Тоді право проводити чемпіонат світу у 2018 році отримала Росія, а мундіаль-2022 — узагалі нефутбольний Катар. Італієць Джанні Інфантіно, який замінив звільненого Блаттера, обіцяв відповідне розслідування. Але воно, звісно, жодних результатів не дало.


Спорт, а надто футбол, немов відгородив себе від решти сфер життєдіяльності й залишається своєрідною планетою в планеті. У той час, коли політичні еліти намагаються вгамувати загарбницькі апетити РФ економічними важелями впливу, спортивне середовище, навпаки, прагне ці ресурси всіляко задіювати. Не турбуючись про наслідки для репутації.

 

На футбол чи до буцегарні?


Україна, посівши у відбірній групі лише третє місце, на російський чемпіонат світу не потрапила. У РФ навіть поширюють чутки, мовляв, у заключному матчі хорватам наша збірна програла навмисне, щоб позбавити себе зайвого головного болю. Так це чи ні — не дуже принципово. Важливо, що пристрасті навколо мундіалю у ворожій країні не вщухають і без участі української команди. Найдискусійнішими залишаються два питання — доцільність трансляцій матчів із Росії та поїздка українських уболівальників туди, на територію країни-агресора.

 

Читайте також: Чужий міф як убивця


Згідно з офіційними даними, квитки на матчі придбало близько п’яти тисяч українців. Якою є географія проживання тих «щасливців», ніде не повідомляється. Очевидно, що частина мешкає на окупованих територіях країни, але користується для купівлі квитків українськими паспортами, оскільки папірці різноманітних «новоросій» і «республік», які позиціонуються документами, не є легітимними. Проте чимало, судячи з доступної інформації, серед охочих відвідати матчі чемпіонату й мешканців із міст на підконтрольній нашій державі території, особливо киян та харків’ян.
Про небезпеки, з якими можуть стикнутися прибульці з України, Міністерство закордонних справ попереджувало офіційно, через власний сайт. Проте стримувальним фактором це не стало. На жаль, не тому, що людей, які на п’ятому році війни їдуть дивитися футбол у лоно країни-агресора, а через те, що в майбутньому осіб, для яких «спорт внє політікі» й хто ризикує потрапити до російських буцегарень випадково (скажімо, через давню картинку в соцмережах), доведеться обмінювати на тих, хто приперся в Україну не за м’ячем, а з мечем. Проте ці люди міркують трохи іншими категоріями.

 


У середовищі українських ультрас ставлення до мундіалю в РФ однозначно вороже. Навіть якби туди пройшла збірна України, про поїздку на ворожу територію з огляду на ті бази даних, які формувалися начебто українськими правоохоронцями ще до Революції гідності та які потрапили в руки ворогові з початком російсько-українського протистояння, не може бути й мови. Зрештою, навіть якби списків не було, фанати все одно сприймають з осторогою все, що дотичне до Росії, й засуджують тих, хто на футбол таки поїде. Недарма власники квитків своїх поїздок на чемпіонат намагаються не афішувати. Журналісти, які спілкувалися з такими людьми, пізніше публікували матеріали виключно з умовою, що не вказуватимуть справжніх прізвищ. Співрозмовники бояться осуду навіть родичів і близьких.

 

Інструмент пропаганди для «Інтера»


З трансляціями ж ситуація доволі загадкова. «UA:Перший», який володів правами завдяки тому, що придбав їх іще за часів правління Януковича, чітко заявив, що матчів із території РФ не транслюватиме. Єдиний у нашій країні цільовий телеканал із відповідною назвою «Футбол», котрий належить Рінату Ахметову, теж відмовився викупляти права.


«Мундіаль у Росії — велика політика, — каже журналіст «Футболу» Володимир Крамар. — І сам турнір розцінюється, як спроба продемонструвати велич Кремля й Росії. Я особисто не хочу цього бачити. Хтось скаже: але ж росіяни зіграють три матчі в групі, можливо, ще вийдуть у плей-оф і зіграють максимум гру. То чому глядач не повинен дивитися решту матчів і найкращі команди світу? Але врахуйте, що будь-яка трансляція — це не лише 90 хвилин поєдинку, де показують тільки гравців і тренерів. Це ще й проморолики, реклама, заставки, «потрібні» кадри «потрібних» людей у тій же трансляції. Навколо турніру завжди величезна кількість супровідної інформації, а в ситуації з росіянами — інформації пропагандистської. На відкриття й фінал точно припреться вся кремлівська верхівка. Їхні задоволені пики демонструватимуть постійно на весь світ. І чесно кажучи, в мене виникає питання: чому український глядач має на них дивитися?»

 


Утім, одностайності вітчизняні медіа в цьому аспекті не виявили. Що для адекватного українця чуже, то для телеканалу Фірташа — Льовочкіна найприйнятніше. Зрештою, важливо навіть не те, що «Інтер» має права на трансляцію чемпіонату світу. Важливо, що керівництво «UA:Перший» пішло назустріч. Навіть розуміючи, у чиї руки потраплять ці трансляції та в якому руслі подаватиметься інформація. У такому разі, мабуть, було б ліпше, щоб відповідальність Зураб Аласанія і його підлеглі взяли на себе особисто. Надавати трансляції, які подивляться багато мільйонів українців, у лапи ворожих структур, м’яко кажучи, нерозумно. Особливо під час війни, в якій подача інформації відіграє одну з ключових ролей.


Варто віддати належне українським коментаторам. Оскільки власної спортивної редакції на «Інтері» немає, разом із придбанням прав менеджмент каналу почав шукати тих, хто розповідатиме про ігри російського мундіалю в прямому ефірі. «Швидше піду закривати «Інтер», ніж там працювати», — прокоментував відповідну пропозицію один із найкращих коментаторів України Денис Босянок. Дмитро Джулай, який свого часу відмовився працювати на телеканалі Ахметова, а зараз коментує на міжнародному Setanta Sport EurAsia, відреагував на дзвінок від людей з «Інтера» іронічним сміхом. Відмовився від співпраці з телеканалом, на якому колись зробив собі ім’я, нинішній журналіст ТРК «Київ» Руслан Свірін.


Однак зрозуміло, що святе місце порожнє не буде. Тим паче що безробітних у середовищі спортивних журналістів країни зараз надто багато. Олександру Тингаєву, Юрію Кириченку, Олександру Сукманському вкупі з працівником «Інтера» Романом Кадеміним вочевидь начхати на те, що в їхній країні п’ятий рік триває війна і потурати тим, хто просовує в ефір пропаганду країни-агресора, вочевидь, не дуже морально. 

Новини RedTram

Loading...