Суспільство 2018-06-27 11:58 Вікторія Малишева

Ціна «патріотів ЛНР»

Ще восени 2014 року я стала замислюватися, хто всі ці люди, яких називають «патріотами республіки». Я бачила їх, але чомусь на відстані, і жодного з них не знала близько. Навіть більше, у моєму оточенні не було людини, яка пішла б воювати добровільно на цю війну.

Ще в травні 2014-го працівник, що виконував у нас якусь незначну роботу, прийшов із георгіївською стрічкою на одязі, а ввечері став квапитися. Пояснив: іде на всю ніч під будівлю СБУ, бо там треба чи то мітингувати, чи то вартувати. У нього був вигляд людини, яка зловживає алкоголем, має непостійну роботу та дуже далека від добробуту. Тобто ідеалом для мене у своїх поглядах він точно не став. У жовтні я познайомилися з двома жінками, які могли стати взірцями у власних переконаннях, якби це було поверхове знайомство, та я дізналася про них трохи більше.

 

Перша була молоденька, одразу після місцевого університету. Вона з матір’ю не виїжджала з міста влітку 2014 року. І пояснювала це так: «Чого ми повинні бігти з нашої землі?». Ми не виїжджали теж, але не казали таких високих слів, бо нас більше тримав свій дім, який банально розікрали б того літа найближчі сусіди. Моя знайома вже у вересні стала «капітаном» і начальником відділу в головному підрозділі «комендатури». Вона була трохи божевільною, що часто стається з представниками молоді, які, починаючи чимось займатися, не можуть зупинитися. Жила в приміщенні колишнього банку, ніколи не знімала військової форми та наполегливо, як маніяк, виконувала все, що їй доручали. Навіть якщо накази були протилежними, дивними, абсурдними. Звичайно ж, мало хто міг жити на роботі постійно та без кінця працювати, як вона. У будь-який час вище керівництво знаходило її на місці. Окрім високих мотивів було ще щось. Там вона мала коханця — зрілий одружений чоловік із високих чинів. Там же її годували, і все це було набагато цікавіше, ніж жити з матір’ю в маленькій квартирі. А ви уявіть людину, якій у 22 роки дали зброю, повноваження, підлеглих, свій кабінет, гроші, якісь особливі доручення та статус у певних колах? Це страшна суміш.

 

Читайте також: Чи треба виправдовуватися?

 

Окрім звання капітана та власного кабінету те літо принесло їй неочікувану вагітність. Жінка приховувала свій стан до останнього від усіх, бо розуміла, що її банально посунуть ті, хто має не менше амбіцій, ніж вона. Її коханця тримали під вартою за продаж зброї, хоча влітку, коли вони зійшлися в цьому самому банку, він обіймав високу керівну посаду. І незрозуміло, чого вона боялася більше: втратити власне місце чи що слідство визнає винним її коханця за торгівлю зброєю. Важко сказати, наскільки то були високі ідеали. Може, якби я не знала тих подробиць, які були відомі всім навколо, то ще повірила б у любов до рідної землі, власного дому, міста свого дитинства. Але моя тендітна знайома мінялася в кольорі від нудоти під час вагітності, однак не знімала зброї. Над її столом, де ще кілька місяців тому працювали операціоністи банку, висіла фотокартка з бойових: вона позувала зі зброєю, як мисливці позують на тлі вбитих ними тварин. І все це ніяк не складалося разом: амбіції, її дитяча образа, коли хтось запитував, як їй вдалося стати у свої 22 роки керівником відділу та капітаном, вагітність від злочинця, божевільна й абсурдна працьовитість, дивна наполегливість, коли вона не давала відпочивати нікому з оточення, якщо спускали якісь накази… Хіба все це був той патріотизм, яким нас прагнули нагодувати з телеекрана? Навряд.

 

Читайте також: Без законів і судів

 

Теж у жовтні я познайомилася з жінкою, у якої, з її слів, улітку 2014-го загинуло дуже багато знайомих. Я спілкувалася з нею тривалий час і вона жодного разу не назвала тих, за кого пішла мститися. Але, повернувшись із небезпечної відстані у вересні 2014 року, вона справді прийшла в батальйон «Заря», щоб поквитатися. Мабуть, туди й до неї приходило безліч людей, тож її прийняли спокійно. Дали відро та ганчірку мити підлогу, показали, де ліжко, і забули про неї. Ніхто навіть не поцікавився, яке в цієї жінки прізвище, не записав жодних відомостей про неї. Вона мила підлогу цілий день, то було приміщення Обласного військкомату та онкологічного диспансеру, який зайняли вояки. Жінка дивувалася безлічі зброї навколо: кожен міг узяти щось собі та піти. Увечері жодна людина не подякувала їй і не поцікавилася її долею. Уночі до молоденької сусідки, із якою вона ділила кімнату, потяглися чоловіки: палити, сміятися, пити та… кохатися. Те, що вони були не самі, не заважало нікому. І моя знайома у свої під 50 зрозуміла, що війну та власну роль на ній вона уявляла інакше.

 

І коли трохи розвиднілося, жінка щосили побігла додому: транспорт ще не ходив, було дуже рано. Від неї тхнуло цигарками й вона була трохи очманіла від усього, що побачила. Потім, оговтавшись, хвилювалася, що не здала те відро й ганчірку, яке їй видали зранку, що про неї можуть щось подумати, адже втекла. І навіть цього досвіду їй було недостатньо, вона спробувала ще раз із високих мотивів мстити та вбивати українців. Але мені здається, ніхто поруч із нею не мав таких самих мотивацій, бо кожен шукав у цій війні щось корисне для себе: посаду, гроші, враження. І їй знову відмовили, мабуть, відчували якесь божевілля в її шаленому бажанні стріляти, убивати, мститися. Цій жінці було за 50, вона була б дивним вояком у своєму віці поруч із чоловіками. Але її взяли на канцелярську роботу, і вже через місяць вона зрозуміла, що жодна людина в її оточенні не мала мотивів мститися чи гинути за праве діло. Усі діставали якісь преференції: посаду, кабінет, гроші, а війна була лише витратами. Вона побачила, як чоловіки — керівники відділів — купують собі лікарняні на час бойових, ховаються за спинами підлеглих і керуються далекими від патріотичних мотивами. Тож її упередженість минула, як нежить. Ніхто навколо не воював заради патріотизму.

 

Читайте також: Без законів і судів

 

І її мотиви стали смішними навіть їй самій. Уже через певний час вона стала підшукувати спокійніший підрозділ, вищу зарплату, менші обов’язки. Жодного миття підлоги, жодних ризиків і небезпеки, бо зрозуміла, що за ті 20 тис. рублів, які їй платять, потрібно ще вчити дитину, робити вдома ремонт, одягатися та харчуватися. А то більші гроші, ніж вона могла б заробити, займаючись громадською діяльністю. І так руйнувалися найвищі ідеали. Звісно, моя знайома почала грати в ті самі ігри, що й усі тоді: ходила на похорони загиблих і на концерти російських бардів, які приїжджали підняти бойовий дух у підрозділи. Вона все виконувала, але лише за гроші й не більше. Виявилося, що за патріотизм теж можуть платити твердою валютою й він теж продається, як нафта, золото, набої, жінки. Вона твердо переконалася в цьому.

Новини RedTram

Loading...