Приватна урбаністика 2018-07-03 14:41 Левкова Анастасія

Київ, Бессарабка. Ностальгія за теперішнім

Щовесни, перед тим як дерева мали вкритися листям, я фотографувала зі свого балкона круглий зад Бессарабського ринку. Щовесни я була непевна, чи добуду тут, у Києві, до осені, коли листя з дерев, що стоять між моїм балконом і ринком, упаде – і знову можна буде безперешкодно побачити той самий круглий зад Бессарабки.

Утім, хоч улітку будівля за листям лише вгадується, тутешнє літо я люблю більше, ніж зиму. Якщо ж говорити без евфемізмів, то зиму тут я терплю, літо – обожнюю.

 

Угорі коло нас, на Липках, пахнуть липи, зріє шовковиця, а просто під моїм балконом бубнявіють малі зелені абрикоси. У липні вони всівають весь довколишній асфальт, ніхто їх не збирає, і в мене стигне серце від непрактичності київської природи, непотрібності її плодів.

 

 

Внизу до нашого району стікаються машини – з бульвару Лесі Українки, який приводить авто з лівого берега й харківської траси; з Великої Васильківської, що нею машини вертаються з траси одеської; з бульвару Шевченка, який, як відомо, плавно переходить у проспект Перемоги й трасу на Житомир та весь інший Київ – Чоп.

 

Бессарабка, цей найбільш загазований район Києва, – серце країни: у цю низовину з усіх боків стікається все, і звідси ж усе розходиться по всіх усюдах. Принаймні так мені хочеться уявляти.

 

***

 

Два роки тому, коли ще не було «Приватної урбаністики», я написала блог «Мешкати у центрі Києва». Цей текст дав мені зрозуміти, що будуть наступні – про Київ і про інші міста, і потрібно, щоб блоги були не тільки мої. Так зародилась ідея «Приватної урбаністики».

 

Читайте також: Київські Березняки: горда річ у собі

 

#мешкатиуцентріКиєва – це хештег у моїй голові, доречний до купи звичок.

 

Звички по кілька разів на день забігати додому й вибігати з нього у всіляких справах. Звички носити Хрещатиком сумки з базару, з яких стирчать хвостики цибулі, а крізь тканину протіка потовчений персик чи малина. Звички снідати на балконі, оглядаючи коричневу сталінку з ажурними балконами навпроти нашого будинку, маленький сквер ліворуч на Крутому узвозі, праворуч – той самий круглий зад ринку, горішні поверхи готелю «Прем’єр Палац» та шпилі «Арени». Звички майже всюди ходити пішки, а тому проходити щодня не менш як 10 кілометрів. Якщо добре знати цей та суміжні райони Києва – маю на увазі провулки й дворики, – то виявиться, що все, що в центрі, має сюди та звідси свій дуже короткий шлях.

 

 

Наша квартира поєднує дві протилежні за духом натури столиці: у моїй кімнаті знадвору чути звуки нічого клубу, в кімнаті моєї сусідки – дзвони Лютеранської церкви. Якщо піти догори – потрапляєш на спокійні у своїй аристократичності Липки, якщо донизу – на бомжувату, пияцьку Бессарабку. З одних дверей під’їзду ми виходимо на проїжджу частину, з інших – у тихий, дуже зелений двір із дитячим майданчиком – тут ми якось навіть снідали на каруселі, винісши каву й тарілки з полуницями; тут ми з подругою якогось пізнього вечора сиділи на гойдалках, а потім, ніби дівчата-підлітки, намотували двадцять кіл навколо майданчика, говорячи про вічне.

 

Читайте також: Закохувати в Київ

 

Здається, живучи тут два з половиною роки, я навіть стала байдужіша до Подолу. Раніше, студенткою, рідними були він і край Троєщини, тож для любові й захоплення – логічно – обирався Поділ. Тепер же є ще щось близьке, чим можна захоплюватися, – центр, з його марнотою, з його недолугими архітектурними поєднаннями, як і всюди в історичному центрі столиці, але з тими самими шовковицями й абрикосами, і цими – деякими – все ще збереженими історичними будівлями, які творять отой знаменитий дух Києва.

 

 

Як описати ніжність київського центру? Назвами районів (Липки, Бессарабка), вулиць (Круглоуніверситетська, Шовковична, Лютеранська)? Точно не назвами кафешок і ресторанів, бо навіщо їсти десь-інде, коли завжди можна забігти додому й сюди ж запросити друзів, які саме опинилися в центрі?

 

Читайте також: Київ. Шлях до свого міста

 

Останнім часом слова мене зраджують, не можу добрати доречних, не можу добрати таких, що покажуть, дадуть змогу відчути… Як описати прогулянки Софійською та Михайлівською площами, коли тисячоліття дихають у спину – і ти знаєш, що це – твій Київ, і що твій дім – хай і тимчасовий – зовсім поряд? Як описати щоденний шлях на роботу – коли йдеш Шовковичною і здається, що за Маріїнським парком, у який врізається вулиця, має відкритися… вид на море? Як описати постійне відчуття тяглості та близькості – з тими, про кого читалося й думалось у студентські роки: Віктор Петров-Домонтович, Максим Рильський, Микола Зеров… Вони жили або працювали у будинках за кілометр звідси, ходили цими вулицями… Як описати ще багато чого, що не має імен і не має назв, але має щось інше – те, що відгукується лоскотанням у сонячному сплетінні, відчуттям шовку київського повітря на шкірі передпліч?

 

 

Тутешнє відчуття себе в епіцентрі посилюється й тим, що сюди чутно центральні свята і мітинги, сирени поліції, пожежки та швидкої, які їдуть на зібрання громад або тих, хто вдає з себе громади. А про пожежу на Хрещатику дізнаєшся не з новин і постів у ФБ, а із запаху на власному балконі.

 

Читайте також: Коростень. Колії, граніт і таємниці

 

Так, ти знаєш не тільки приємнощі цього міста, бо знаєш і історію – наприклад, будівель угорі над вами – зокрема тієї, що «на найдовшій вулиці в світі» – бо «можна було на неї потрапити й ніколи з неї не повернутись». Ти й досі її оминаєш, хоча тепер думка про НКВДистську історію Липок уже не так тяжіє, як у перший рік життя тут. І ти розумієш, що ця історія – твоя також, і не можна розкривати очі на приємнощі, а закривати на щось інше.

 

Але як описати мої графіки? Ранки й вечори теплих сезонів, коли снідалося й вечерялося на балконі? Неділі, в які ми їздили до Патріаршого собору, а потім кавували в улюблених точках? Як описати весняні й літні будні, коли з роботи я верталася через Маріїнку, зазирала на Михайлівську площу, слухала гру на вуличному фортепіано?

 

 

***

 

Ніколи не було сумнівів, що все це – тимчасово. Тому я намагалася дихати на повні груди цим загазованим повітрям, вбирати у себе всі яскраві барви.

 

Майже завжди, живучи тут, я ностальгувала за цим життям – наперед.

 

Тепер речі зібрано й навіть забрано, а я маю ще кілька останніх днів мешкання у центрі.

 

Читайте також: Нецентровий Харків

 

Мої тутешні графіки зміняться тамтими, центр Києва – на не-центр Львова, тимчасовість – на постійність. Або ілюзію постійності? У цьому немає жодної гіркоти, усе йде своїм плином. Немає гіркоти – є лише ностальгія. Поки я тут, минулі два роки – це все ще теперішнє, і ностальгую я – за теперішнім.

 

Можна поїхати з міста, повернутись до того, кого також любиш, до нього навіть звикати не потрібно – звичка до Львова нікуди за ці роки не зникла, лишається тільки дочекатися, поки Київ почне шарами відпадати від душі, як це вже раз було.

 

Та центр іще більше прив’язав (хоча здавалося – куди вже більше!) до Києва, і тепер ми з моїм найдорожчим містом напевне знаємо: цілковито втекти одне від одного – неможливо.

 

Новини RedTram

Loading...