Суспільство 2018-07-07 11:13 Ганна Чабарай

Уроки порятунку

У цієї дівчини ясні карі очі, зелені дреди та холодний потиск руки. На шиї кулон зі скандинавським символом «валькірія». Це Людмила Білека, або ж Руна — парамедик та інструкторка з домедичної допомоги.

Раніше вона працювала медсестрою, була медиком на Майдані. Під час першої хвилі мобілізації пішла до військкомату, щоб отримати військовий квиток, але в армію її не взяли, мовляв, там усе гаразд і медики не потрібні. Вірила в це, поки не побачила свого пораненого друга в госпіталі: рівень допомоги, яку йому там надали, був жахливий: при невеликому пораненні в стегно він утратив понад два літри крові. «Зрозуміла, що сподіватися нема на кого. Якщо я не піду й не почну робити те, що можу й умію, то собі не пробачу», — зізнається вона. Так потрапила на фронт, в Окрему медичну бригаду швидкого реагування, у складі якої працювала під час евакуації з Донецького аеропорту та Дебальцевого.


Коли у 2015-му настало перемир’я й поранених поменшало, Людмила подумала, що треба навчати тактичної медицини самих бійців, і перекваліфікувалася з парамедика на інструктора. «Я розуміла: краще, щоб військові самі вміли надати допомогу до приїзду евакуаційної бригади. Насамперед ми їх навчили правильно накладати турнікети, тому що доступу до крові в бригад евакуації немає. Її мали тоді тільки у великих госпіталях, як-от у харківському й дніпропетровському. Щоб довезти людину з гострою втратою крові, нам доводилося заливати її чимось іншим. А коли ти замість крові вводиш будь-яку іншу речовину, це завжди має наслідки. Простіше запобігти, ніж потім компенсувати й шукати донорів. Я вирішила зосередитися на клонуванні своїх знань, щоб якомога більше людей могли мати дієвий інструмент у цій ситуації», — ділиться дівчина. На базі Красноармійського госпіталю вона з колегами по проекту «Медсанбат» проводила курси з допомоги пораненим на полі бою. Каже, там були бійці, яких призначили санітарами, хоч вони жодного разу не бачили аптечки. «Ми мали кілька годин, щоб навчити їх елементарних речей. Ми працювали з ними просто на підлозі, швидко все показували, і вони їхали», — каже Людмила.

 

Читайте також: Поранення не перешкода


Після цього переключилися з тактмеду на цивільну домедичну допомогу, коли їх запросили на навчання нової поліції. «Я зрозуміла, що в цивільному житті проблем ще більше. Наша медицина далека від ідеалу, але й до приїзду швидкої люди або не знають, що треба робити, або роблять відверті дурниці. Ми вирішили, що паралельно навчатимемо простих людей. Тепер із військовими працюємо нечасто, і це підрозділи, із якими контактуємо вже давно. Основну енергію вкладаємо в те, щоб дати людям можливість дожити до приїзду швидкої», — розповідає інструкторка. Так, у Києві з’явилися курси домедичної допомоги TacCat. Спочатку навчатися приходили люди, які у своїй діяльності стикаються з травмами. Потім, після хвилі вибухів у великих містах, українці стали цікавитися тактичною медициною, специфікою бойової травми. Вони зрозуміли, що жити страшно, і якщо ти чогось не вмієш, то треба цього навчитися, щоб вижити.


Після повернення з війни доводилося працювати з різними інструкторськими групами. Спочатку курси були волонтерськими. В одній з організацій їм у спадок дісталися дорогі манекени, які, проте, зносилися, а на ремонт не було коштів. «Коли в тебе немає грошей оновити матеріально-технічну базу, ти не можеш пропонувати якісні курси. Ми стали думати, як заробити: якщо людина може заплатити за якість, то давайте працювати краще, хоч і за гроші, ніж безплатно, але погано, адже ефективність такого навчання дуже низька. Ми розуміємо, що не всі готові чи можуть платити, комусь ми робимо знижку, надаємо пільгові місця. Але має зберігатися сам принцип: кожна робота має ціну, час і зусилля мають монетизуватися», — наголошує Людмила. До того ж, каже вона, якщо люди платять за знання, вони значно мотивованіші, більш зосереджені на навчанні. «Коли проводиш безплатні курси, ти ніби просиш людей, стараєшся їх мотивувати, це дуже виснажує інструкторів», — додає дівчина. Нині в TacCat є два напрями: контроль кровотечі й базова підтримка життя. Утім, охочих уже більше, ніж команда може подужати. Тут семеро інструкторів, більшість — колишні військові волонтери чи ветерани.

 

Читайте також: Тангеро


Інструкторка зазначає, що останніми роками значно зріс інтерес українців до домедичної допомоги, не останньою чергою через наплив нелегальної зброї із зони бойових дій і пов’язані з нею інциденти. Проте, за її словами, рівень цих знань усе ж недостатній, щоб спокійно почуватися на вулиці, знаючи, що тебе врятують. «Для популяризації цього, думаю, слід починати зі школи. Зараз з’явилися військово-патріотичні ігри, як-от «Сокіл» («Джура»), у яких діти мають володіти знаннями з домедичної допомоги. Але в школах досі користуються старими книжками, у яких написано, що язик треба шпилькою пристебнути до коміра й вставити в зуби ложку… Дітей навчають не того, що допомагає насправді, а потім нам доводиться боротися з цими стереотипами. Простіше ж навчити відразу правильно, ніж потім доводити, чому це неефективно», — пояснює Людмила. Наприклад, за її словами, у США дітей навчають азів домедички з п’ятирічного віку: «Мені подобається їхній підхід до розпізнання інсульту. Там, провівши дослідження, виявили, що малих зазвичай залишають із бабусями й дідусями, у яких підвищена ймовірність інсульту та інфаркту. Тож їх вчать телефонувати 911, є мультики, у яких показують алгоритм розпізнання інсульту. І якщо дідусь чи бабуся зомліли, дитина зможе перевести їх у стабільно-бокове положення, щоб дочекатися приїзду швидкої та правильно її, власне, викликати», — каже вона.
У TacCat, крім безпосередньо курсів, допомагають із комплектацією аптечок. Компактні й зручні, вони стають одним зі способів популяризації домедичної допомоги. «Спочатку я, як параноїк, носила із собою рюкзак з великою аптечкою, потім подумала, прорахувала ризики в місті, лишила тільки те, що треба мінімально, зменшила її до маленького комплектика: турнікет, гемостати, клапан-маска для серцево-легеневої реанімації, дві пари рукавичок і маркер. Маска розміром із брелок, зручно носити просто на ключах», — ділиться інструкторка. Адже коли людині щось носити незручно, то вона це рано чи пізно викине, а маленький симпатичний предмет завжди хочеться брати із собою.

 

 

Читайте також: 2,5 хвилини на збори

 

Серйозною проблемою в Україні Людмила вважає відсутність єдиного стандарту надання домедичної допомоги, натомість у Європі й парамедик, і звичайний перехожий працюють за одним алгоритмом. «Наші рятувальники мають знання, але вони відрізняються від загальносвітового підходу. Коли людину під час аварії затисло в машині, що роблять пересічні громадяни? Або кричать і всі в хаосі викликають швидку, або бездіяльні, або починають за руки й ноги витягувати поламану людину, що часто призводить до травм і каліцтва, не кажучи вже про смертельні випадки. Коли приїздять рятувальники, вони не співпрацюють зі швидкою, бо поки людину вирізають із машини, треба надавати допомогу поступово: звільнили руку — забинтували, звільнили шию — надягнули шийний комір. У нас поки не витягнуть повністю, допомоги ніхто не надасть, хоча цей процес може бути тривалим», — наголошує Людмила. Каже, українцям сьогодні дуже важливо боротися зі стереотипами й радянською звичкою користуватися не доказовою медициною, а чиєюсь «авторитетною думкою»: «Дуже довго Україні «не підходили» міжнародні стандарти, бо в нас «своя фізіологія». Раніше деякі інструктори любили казати: «Один інструктор зі спецназу таким чином врятував десятьох людей, зараз я вам розкажу». Люди це ретранслюють, хтось їм вірить, перетягує на свій досвід, бо ж круто звучить, але насправді то повна нісенітниця».


Розповідає, як боролася зі стереотипами в собі: довго вважала, що бізнес окремо, а добрі справи окремо, і робота за ідею грошей не приносить. «Коли мені розповіли про соціальний бізнес, соціальну відповідальність, що можна робити добро й отримувати за це кошти, і навіть у проект, що не дає доходу, ми можемо залучати гранти, — це для мене було відкриття, — ділиться дів­чина. — Ми вирішили випробувати долю, взяли участь у проекті Української соціальної академії та виграли конкурс. Своя справа — це своєрідна відрада. Ти розумієш, що в тебе щось виходить, з’являється відчуття впевненості й контролю, якого не вистачало. Це дає розуміння відповідальності, ти не можеш прогуляти роботу, адже все, що робиш, не тільки монетизується, а й дає відчуття самореалізації». Каже, круто вчити людей відповідальності, бо, коли хтось відкриває бізнес, підтягує друзів, ветеранів, починає дбати про довкілля, цей добрий приклад надихає інших і запускає ланцюгову реакцію, а це вкрай важливо в сьогоднішніх непростих реаліях.

Новини RedTram

Loading...