Культура 2018-07-15 13:57 Трегуб Ганна

Ойстін Мортен: «Київська Русь для вікінгів не була чужим краєм»

Про правителів давнього Києва як героїв скандинавських саг, місце Київської Русі на ментальній карті варягів, химерне переплетіння військової та поетичної культур у вікінгів в інтерв’ю Тижню розповів норвезький історик, гість цьогорічного «Книжкового Арсеналу» Ойстін Мортен.

Про засновників Київської Русі знаємо з руських літописів, де йдеться про те, що правителями і фактичними творцями цього державного утворення були вікінги. А чи йдеться про представників династії Рюриковичів у скандинавських сагах? Якими вони там постають?


— У березні цього року я побував в університеті в Архангельську, де відбувалися Дні вікінгів. Власне, тому, що тамтешні студенти вивчають норвезьку мову. Вони читають усі літописні слов’янські джерела, а також скандинавські саги про тих самих осіб. Поки що це вельми оригінальний підхід. У сагах Ярослав Мудрий, Володимир Великий, княгиня Ольга бачаться інакшими, ніж у руських літописах. Про них дуже багато оповідей, але не всі вони достовірні. Щоб знай­ти хоч дрібку достовірної інформації, треба читати і слов’янські літописи, і скандинавські саги. Тоді легко визначаєш, що в пізніх сагах, датованих XIV століттям, все, що стосується Володимира, Ольги, Ігоря, зміксовано. Бо ж у сазі немає межі між вигадкою та документальними свідченнями.


Звичайно ж, у скандинавських сагах на першому місці свої герої. Зок­рема, у сазі про Олафа Трюґґвасона розповідається, що він приніс християнство до Києва. Цей король був близьким другом князя Володимира Великого, і йому не подобалася релігія з темними храмами та людськими жертвоприношеннями. От йому й наснився сон, що він має поїхати до Візантії, у Константинополь, щоб і храм тамтешній побачити, і прийняти особисте хрещення. У сазі говориться, що саме він привіз єпископа до Києва, і з цього ведеться лік християнства у ваших краях. Можливо, щось у тому є, але не забуваймо, що саги дуже вивищують своїх героїв. Володимира Великого перейти у християнство намовляє, згідно із сюжетом саги, саме Олаф. Ні, він не старший, але метикуватіший. Видається, що вони з Володимиром приблизно одного віку, проте останній відіграє роль такого собі прийомного батька для майбутнього норвезького короля. Тому треба читати і саги, тобто твори нордичної традиції скальдів, і літописи Київської Русі, а також додавати до них інформацію, здобуту архео­логами. Проблема сьогодні полягає в тому, що автори із Західної Європи, які пишуть про вікінгів, мають ставитися до східних джерел серйозніше. Кажу про арабські та візантійські хроніки. Перші дуже важливі, бо походять із потужної писемної культури, представники якої здійснювали вояжі на території Київської Русі, тому бачили все на власні очі. З поєднання й аналізу всіх цих джерел постає нова історія.

 

Читайте також: “Бути іншим — це не проблема”. Три розмови про досвід писання в еміграції


Мені здається, що і в Україні, і в Росії, де є поселення вікінгів, нордичні джерела використовуються дуже мало, а історія інтерпретується специфічно. Але це дуже вузький підхід, а ми потребуємо ширшого. Річ у тім, що за часів вікінгів усі люди, про яких згадано вище, пов’язані між собою. Вони писали про себе й зображали величнішими, ніж були насправді. Наприклад, якщо взяти старі скандинавські хроніки, то там здебільшого легенди. Але їх потрібно аналізувати, знімати полуду вигаданого, поєднувати з іншими, нейтральнішими історичними джерелами, доповнювати інформацією археологічних розкопок. Тоді вдасться створити нову історію королів вікінгів, Київської Русі й так далі.

Найбільше скандинавське поселення початку ХІ століття — данське Гедебю. Київ і все, що довкола нього, на той час значно цивілізованіші

 

Ментальна картографія дозволяє особі або групі позначати конкретний географічний простір як свій або чужий. Київська Русь для вікінгів — свій край?


— У найстаріших матеріалах, тобто в поезії скальдів приблизно Х століття, знаходимо таку назву, як Гардаріка. Ті з вікінгів, хто вирушав у подорож на схід, їхав до Гардару, тобто «імперії з багатьма містами». Йшлося не про Візантію, а про Київську Русь. У тих-таки матеріалах є ще кілька назв, зокрема lille Svittöd, тобто «мала Швеція», територія сучасної Швеції, і «велика Швеція», яка включала в себе Київську Русь. Так чи інакше йдеться про близькі вікінгам терени й тамтешніх людей. У час, про який мова, шведські та норвезькі королі, коли їх спонукали проблеми, виїжджали до Гардаріки, бо мали там родичів. Заробляли собі на життя тим, що були воїнами-найманцями, були в дуже хороших стосунках із місцевими князями. Не забуваймо, що дружина Ярослава Мудрого походила зі Скандинавії. Норвезький король Сігурд Хрестоносець був одружений із Мальмфридою, онучкою Володимира Мономаха. Таких зв’язків багато, і вони тісні. Київська Русь для вікінгів не була чужим краєм. З ними вона поєднана шлюбами та родинними зв’язками.

 

Читайте також: Пацієнт радше мертвий


До Константинополя скандинави також мандрували, але називали його інакше — Міклагард («велике місто»). Якщо почитати саги, то вони мандрували всією Європою, а з Гардарікою були пов’язані родинними зв’язками. Сьогодні є небагато науковців, які дивляться не на історію вікінгів у певній країні, а мають на широку перспективу, враховують усі ці зв’язки та контакти. Планую написати книжку про короля Олафа Трюґґвасона, багато обставин життя якого пов’язані з теренами сучасної України. Для мене важливо використати всі доступні джерела й показати вашу країну інтегрованою частиною великого світу вікінгів.


Після падіння Римської імперії Західна Європа стала нецивілізованим краєм, де міста майже зникли. Кілька років тому я опублікував книжку про Олафа Святого, норвезького короля-вікінга початку ХІ століття. Найбільше місто його часу — Париж із населенням 30 тис. осіб. Якщо говорити про Скандинавію, Швецію, Данію, Норвегію, то тоді міст там не було взагалі. Найбільше скандинавське поселення початку ХІ століття — данське Гедебю. Київ і все, що довкола нього, на той час значно цивілізованіші.


Коли говоримо про міста вікінгів, то тут проблема ось якого штибу: ці скандинави належать до іншої цивілізації, сповідують іншу релігію, говорять зовсім іншою мовою. Якщо зазирнути в дуже ранні літописні згадки, то ніхто їх там не називає ані вікінгами, ані варягами чи ще якось. Вони там безіменні. Приходячи на цікаві їм терени, абсорбують місцеву культуру, починають говорити місцевою мовою, слов’янською, якщо йдеться про Київ. Також починають давати своїм дітям слов’янські імена й зрештою приймають тутешній обряд християнства. А от якщо взяти Олафа Трюґґвасона, короля Норвегії, який побував у Києві в 980-х роках на службі в князя Володимира Великого, то, повертаючись додому, він сповіду­вав західне християнство, бо хрестили його в Кентенбері. Київ ближчий до Константинополя, і відповідно рівень цивілізації тут був вищим. Також тут було більше срібла та золота, ближче до Арабського халіфату.

 

Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом

 

Чи був у середовищі вікінгів поділ на племена та за місцем походження? Вони ідентифікували себе як данів, свеїв, норвежців, тобто окремо, чи просто як людей із півночі?


— Набіги здійснювали різні люди, власне, шведи, данці та норвежці разом. Відкритим питанням лишається ось яке: хто заснував Гардаріку, зміцнив її до стану імперії? Найдавніші хроніки говорять, що це зробили руси. Коли до одного із синів Карла Великого прийшло посольство русів, він запросив їх, поспілкувався і відкрив для себе, що йдеться не про когось невідомого, а про шведів.


Якщо говорити про Рюрика, заснов­ника династії керманичів Київської Русі, то є теорія, що мова про одного з вождів данців. Цілком можливо. Ця гіпотеза заслуговує на увагу точно так само, як і твердження, що Рюрик походив зі Швеції і привів із собою до Старої Ладоги мішане скандинавське населення. Якщо подивитися на поховальні кургани у Вестфолі на півдні Норвегії, звідки походить Олаф Трюґґвасон, то тамтешні поховання в човнах містять елементи кінської упряжі, орнаментовані в стилі Борре. Цей стиль у скандинавському мистецтві був поширений у Норвегії в 950-х роках, а також у Швеції на острові Бірка. Хоч як дивно, більшість археологічних матеріалів, тобто речей, оздоблених у такому стилі, знайдено на теренах України та Росії. Аналіз остеологічних матеріалів з одного із курганних поховань Норвегії, дослідження ДНК похованих там осіб підтверджують, що вони родом із ваших теренів. Тож зв’язок між Скандинавією та Київською Руссю набагато тісніший, ніж думали до тепер.

 

Вікінги проводили колонізацію як на захід від Скандинавії, так і на схід. У чому відмінність тих стратегій, які вони використовували на нових територіях?


— Якщо провести умовний поділ, то західні вікінги вирушали на пошуки вільної землі, де можна було б осісти й вести господарство. Так вони дійшли до Ісландії, Гренландії та навіть Північної Америки. Східні вікінги також шукали вільні землі для себе, де не було б великих міст. У ІХ–Х століттях на берегах Фінської затоки, де нині Санкт-Петербург, не було жодного міста. Їх населяли фіно-угорські кочові племена, які жили з полювання та збиральництва. З ними вікінги торгували, купуючи хутро, яке продавали арабам чи візантійцям. На цих територіях та південніше вікінги засновували не фермерські поселення, як в Ісландії, а містечка — торговельні факторії. Це давало змогу надалі обороняти слов’янський місцевий люд, якщо він про те просив, і торгувати з угро-фінами або обкладати їх даниною. То була база для створення тієї потужної і великої держави, яку назвали Київською Руссю. Звичайно, згодом вікінги, які прийшли сюди й осіли, розчинилися в місцевих слов’янах. Вони взяли тутешню мову, імена та християнізувалися. Проте між вікінгами Києва та вікінгами острова Бірки й решти скандинавського світу зберігався зв’язок.

 

Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент


У Х–ХІ століттях вікінги вирушали на південь, до Києва, щоб служити за наймом як військова еліта. Так було тут, у вашому місті, а також у Константинополі. Йшлося не про набіги, а зовсім про інше: скандинави продавали свої воїнські навички правителям двох великих держав, Київської Русі та Візантії, великим містам, які були багатшими за їхні.

 

Отже, вони були однією з найстрашніших військових сил свого часу й наймати їх на службу не гребували ані візантійські імператори, ані київські князі? У цього феномену є пояснення?


— Те, що вікінги були дуже ефективними завойовниками, традиційно пояснювалося наявністю в них хорошого флоту, який давав їм змогу швидко пересуватися морем, висаджуватися на берег і проникати в глиб території. Вони мали значну технічну перевагу. Морські кораблі вікінги могли привезти хіба що до Ладоги, а от на території, які увійшли до Київської Русі, у таких човнах потрапити було неможливо, тому використовували менші.


Якщо говорити про озброєння, то у вікінгів не було чогось такого, чого не мали б місцеві, скажімо, слов’янські воїни. Річ в іншому: вони не боялися смерті. Їх лякала не загибель, а втрата честі, ганьба. У них була ідея про так звану гарну смерть у бою.


Мова про надзвичайно жорстоку воїнську культуру. Вікінги змалечку тренувалися використовувати сокиру й меч. Скандинавське язичництво говорить те саме: з літератури знаємо, що там ідеться про війну, вбивство, оборону власної честі. Навіть із приходом на скандинавські терени християнства для місцевого люду йшлося не про те, щоб бути хорошими християнами, а радше про те, як бути хорошими воїнами. Щодо літописних згадок, то там усе це лишилося без пояснення. У хроніках написано приблизно таке: з’явилися норвежці, і вони навіжені, безстрашні й упевнені в собі.

 

Читайте також: Софі Жульєн: «Українська література заслуговує на популярність»


У випадку вікінгів важко говорити про цивілізоване суспільство у звичній для нас формі. Їхній король був особою, яку всі довкола мали боятися. Якщо ви норвезький король приблизно у 1000 році н. е., то довкола вас територія, де немає міст, а ви не сидите на одному місці, скажімо в палаці, а подорожуєте своєю країною. Можливо, у вас є близько тисячі воїнів, і це вся ваша ударна бойова сила. Що допомагає вам утримувати владу? Союзники й друзі по всій країні. Але якщо раптом ваші друзі мають ворогів, то доведеться воювати з ними, підтримуючи своїх союзників. Інакше вони оберуть собі іншого короля. Такого керманича мало боятися місцеве населення, а відрубати комусь із підданців руку чи голову для нього було звичною справою. Щоб бути королем вікінгів, треба бути жорстоким і брутальним. Нагадую, що не йдеться про країну, у якій діють якісь інституції, нехай і в зародковому стані, й де весь час треба боронити себе та свої родини. Так, у вікінгів був «зірваний дах», бо це допомагало виживати й робило їх вагомою військовою силою того часу.

 

Чи доречно називати великі держави, засновані правителями вікінгів, як-от державу Кнуда Великого чи Київську Русь, імперіями? Чи є подібність у їхньому утворенні, управлінні, передачі влади?


— Якщо поглянути на короля Кнуда Великого та його північну морську імперію (Англію, Шотландію, Ірландію, Норвегію, Данію та шматок Швеції), то те, що відбувалося за його правління, дуже нагадує таку собі «Гру престолів». Союзи та зради, змови, шлюби й дуже багато вбивств, які були способом позбавлення від відвертих ворогів та низки нелояльних до короля осіб. Частину Англії в ІХ столітті завоювала група вождів вікінгів, які заснували там Данелаг, свою державу на території Британських островів. Із приходом короля Кнуда всі місцеві правителі-скандинави були вбиті, а територія приєднана до його держави.


Брати, що вбивали один одного, щоб отримати батьківську королівську владу, — це теж у стилі вікінгів. Згадайте, що Володимир Великий і Ярослав Мудрий не автоматично стали київськими князями, а витримали довгу боротьбу з рідними братами за владу над Києвом, яка часто для останніх закінчувалася смертю. Це ж та сама манера політики, здобуття влади та її утримання, як і в решти вікінгів. Кожне нове покоління було змушене боротися за владу, тому, коли попередній правитель помирав, це одразу ж вело до міжусобиці. Так було в імперіях Кнуда та Володимира Великого. Цікаво, що після своєї смерті згадані жорстокі правителі були канонізовані, стали святими.


Король Сігурд Хрестоносець був учасником так званого Норвезького хрестового походу, і перед ним поставала культурна дилема. Як король вікінгів він був жорстокий і брутальний, а ці дві риси християнство засуджувало, за таке душа після смерті прямувала до пекла. Щоб спокутувати гріхи, багато правителів його типу в останні роки свого життя ставало монахами. Хрестовий похід дозволяв їм лишатися воїнами, що боролися за святу справу й потрапляли в рай.

 

Культури Риму, Візантії містили значні інтелектуальні компоненти. Чи було у військовій культурі вікінгів місце інтелектуалам і яке місце вони там посідали?


— Згадаймо релігію скандинавів, у якій є місце не лише воїнові — Тору, а й Одіну. Бог Одін пришпилив себе списом до велетенського світового дерева Іґґдрасілля, можна сказати, розіп’яв, але не для того, щоб спокутувати гріхи, а щоб здобути знання — дар поезії та силу богів. Стосовно північних богів подив викликає те, що в них самих була своя релігія. За їхніми спинами крився ще один світ, і вони, здається, єдині боги, у яких ще є свої боги, проте невідомо які. Тор, Фрейр, Фрея та інші скидаються на людей, що жили в Скандинавії на своїх фермах і здійснювали релігійні ритуали, щоб перебувати у зв’язку з вищими за них божественними силами. Така релігійна структура дуже рідкісна й складна.
Цей складний комплекс уявлень підводить до питання: а чим же є цивілізація? Вікінги були нецивілізованим, не мали писемної літератури і водночас існувала поезія скальдів. Така поезія, скажімо, періоду Х століття є найскладнішою і найдосконалішою в тогочасній Європі. Ми не розуміємо її повною мірою навіть сьогодні. Образи, фігури та рими, які її наповнюють, складні й софістиковані. І поряд із цим її творцями є нецивілізовані, брутальні варвари. Так, вікінги — варвари, які не боялися смерті.


Парадокс у тому, що їхні набіги були дуже жорстокими, вони вбивали всіх без розбору, зокрема й жінок та дітей, а потім збиралися у своїх великих племінних залах, і їхньою розвагою була найскладніша поезія тогочасної Європи. Розумію, що описана картина щонайменше дивна, проте лишається фактом.


Поезія скандинавських скальдів передавалася в усній формі, як «Іліада» чи «Одіссея», до моменту християнізації не була записана, бо письма як такого не існувало. Зафіксували її пізно, приблизно у ХІІ столітті. Тоді ж у Скандинавії стали з’являтися справжні міста. Християнізація робить вікінгів письменними. Хто був писарями, скажімо, норвезьких королів? Спочатку ніхто, а потім вікарії, тобто священики.

 

Читайте також: Література еліт і мас


Давня скандинавська поезія написана дуже складною мовою і, на думку норвезьких дослідників, не розрахована на розуміння простого слухача. Очевидно, її створювали для еліти, королів та їхніх дружин, тобто наближеного кола воїнів. Якщо їм подобалося складене скальдом, то король чи воїни винагороджували його золотом. Але могло бути й так, що почуте не подобалося, і тоді поетам було непереливки.

 

Отже, йдеться про поезію, створену не для всіх, а для еліти? Ким були її творці?


— Багато скальдів паралельно були ще й воїнами, дружинниками. Частина їхньої літературної спадщини оповідає про них на полі битви. Часом це могли бути навіть військові вожді, зрідка королі. Наприклад, норвезький король Гаральд Гардрада, який служив Ярославові Мудрому, був дуже хорошим поетом. На жаль, традиція поезії скальдів була забута в Київській Русі.


У Норвегії й особливо в Ісландії поезія скальдів збереглася і з приходом християнства, аж до ХIV століття. Ісландець Сноррі Стурлусон, автор «Молодшої Едди» та «Кола земного» («Heimskringla»), у якому йдеться про норвезьких королів, був поетом-скальдом. Він написав «Молодшу Едду» для того, щоб збереглася ця традиція і щоб показати, що вона не становить загрози для християнства, що можна використати скандинавське язичництво так, щоб воно не загрожувало християнським сенсам. Так само в оздобленні найдавніших церков у Норвегії можна побачити епізод із Сігурдом, який вбиває чудовисько. У нього зовсім інша інтерпретація: це не переказ саг і легенд, а зображення того, як людина змагається зі злом у собі.

 

--------

Ойстін Мортен народився у 1973 році в селищі Веглі в районі Бускерюд. Норвезький історик і письменник-публіцист. Викладач Університету Осло, до того був окружним консерватором у губернії Телемарк. Автор книжок про норвезьких королів часів вікінгів Магнуса Доброго (2011), Олафа Святого (2013) та Сігурда Хрестоносця (2014).

Новини RedTram

Loading...