Приватна урбаністика 2018-07-30 12:59 Юлія Трофімова

Павлоград. Страх і ненависть у Павлєгасі

У мого колеги була звичка: щоразу, коли справи заносили нас у Павлоград, він робив селфі на фоні дорожнього вказівника та постив у Facebook, додаючи віршик суржиком. Щось на кшталт: «Здравствуй місто Павлоград, я оп’ять тобі не рад».

«Столиця західного Донбасу» — так його любили називати вчителі в моїй школі. За цим пафосним епітетом ховається невеличке місто, що для решти України відоме хіба що хімзаводом, на якому утилізують паливо боєприпасів і ракет, які лишилися з часів холодної війни, та виборами 2015 року, коли за посаду мера боровся Титановий Джексон. А ще, до речі, тут служив у армії Вєнєчка Д’ркін.

 

Я народилася в Павлограді та провела тут усі шкільні роки.

 

Місто розташоване між річками Вовча та Самара — у дитинстві я порівнювала їх із Тигром та Євфратом, така собі павлоградська Месопотамія. Про річку Вовчу я десь вичитала легенду, що її вирила вовчиця, рятуючи своїх вовчат (шкода, що тоді я ще не була ознайомлена з творчістю Олега Винника). А «Самарою» називали не тільки річку, а й місцеву радіостанцію. У нас на кухні стояв радіоприймач, постійно налаштований на її хвилю. Я пам’ятаю, там була передача, де люди замовляли вітання та пісні, і називалася вона російською мовою «Заводной апельсин». Схоже, що Ентоні Берджеса автори програми не читали.

 

 

Мій район вважається околицею. Коли нам треба було дістатися центру, ми казали: «Їдемо в місто». У «місті» була цивілізація: парк, площа з Лєніним, старезна будівля поштамту, торговельний центр, а також ринок, де всі приміряють одяг, ховаючись за натягнутим простирадлом, яке тримає продавець, та обирають взуття, балансуючи босоніж на картонках.

 

Читайте також: У пошуках одеського міфу

 

Також у центрі була дуже дивна річ: зупинка, що називалася міськгілка. Назва лишилася від гілки трамвая, який колись тут курсував, а припинив він своє існування задовго до мого народження.

 

Але найдивовижнішим місцем у Павлограді, як на мене, був мій район, оточений з усіх боків заводами та полігонами. П’ятиповерхівки тут стоять майже впритул одна до одної, утворюючи квадратні подвір’я. Мій будинок — останній перед дорогою, за нею йдуть «п’ятихатки» — п’ять будівель у ряд. Далі лише військова частина, дачі та полігон.

 

 

Колись на полігоні стався вибух. Я добре пам’ятаю той день: дощило, ми з друзями ховалися під дитячою гіркою та грали в дурня. Надвір заїхала зелена автівка «Жигулі» дядечка з молоком. Він приїздив увечері, ставив на капот повну по вінця дволітрову банку, щоб усім було видно його товар, і починав волати: «Молоко!». І поки до нього вишикувалася черга людей із бідонами, ми зазвичай дражнили його, вигукуючи: «Самогон!».

 

У небі ліниво гуркотів грім. Аж раптом пролунав звук, здається, найгучніший, що я чула за своє семилітнє життя. Від нього повибивало шибки в кількох вікнах, а мій старший брат потім запевняв мене, що бачив, як від того звуку «Жигулі» дядечка з молоком проїхало вперед на півметра.

 

Ми чимдуж чкурнули за дім, звідки лунав звук. Там побачили над полігоном величний і страшний гриб. Ми вже знали, яку форму має атомний вибух, і вирішили, що це саме він, а тоді побігли додому рятуватися від катастрофи.

 

Читайте також: Ромни. Доміки мрій

 

Утім, виявилося, що це був ніякий не атомний, а звичайнісінький вибух. Як пояснили потім у новинах, на полігоні вимивали паливо зі ступеня ракети, і стався нещасний випадок. Наскільки я пам’ятаю, якимось дивом там обійшлося без жертв, проте ця пригода ще на кілька тижнів стала головною темою для обговорення дворових бабусь. Вони в нас, до речі, сиділи не під під’їздами, бо лавочок не було, а на вритих у землю тракторних колесах просто посеред двору.

 

Із цими ракетами та паливом постійно була напружена та нервова атмосфера: за буденними справами люди забували, що через сусідство з хімзаводом і полігоном фактично живуть на пороховій бочці, але раз у раз знову про це згадували. Здається, у 2006-му якась провидиця сказала, що влітку Павлоград зникне з мапи України. Пам’ятаю, через це кількох моїх друзів навіть вивезли за місто батьки. Але Павлоград таки встояв.

 

 

Утім, ми були дітьми, такі речі нас не займали. Найбільшою та найважливішою пригодою для нас тоді була «стройка». Пологовий будинок у сім поверхів мав стати частиною лікарні, яка вже працювала. Його майже встигли завершити до розпаду СРСР: в окремих кімнатах навіть була проводка та кахель на стінах. Але величезна будівля далі стояла недобудованим привидом, сліпо дивлячись на дорогу провалами вікон.

 

Читайте також: Луцьк: місто, де зорі низько

 

Ми грали в коридорах «стройки» в козаків-розбійників, будували халабуди в порожніх кімнатах, з острахом вибиралися на дах і дивилися вниз, на зарості акацій і самотні «п’ятихатки». Знаходили пемзу та писали нею свої імена на стінах, які всі були в графіті та матюках. На балкончику восьмого поверху, де ми любили сидіти, хтось написав «Гостиная Гриффиндора». Там же, на восьмому поверсі, був віршик про героїв серіалу «Бригада», щось на кшталт: «Саша Белый, Космос, Пчёла нас научат жить». А потім з’явився ще один напис: «Дрон отсюда прыгнул в небо». Дрон — це старший брат моєї знайомої Наташки. Він був п’яний і впав, так нам пояснили.

 

З даху «стройки» ледь виднілася дорога на кар’єр. Не знаю, чому його так називали, адже жодних корисних копалин там ніколи не добували. Здається, просто занадто близько підходили ґрунтові води й утворилося невеличке озеро — такий собі пляж для відпочинку місцевих.

 

Кар’єр містився посеред лісу, неподалік від моєї школи. У теплу пору року наш фізрук виводив нас сюди здавати норматив — біг на довгі дистанції. І ми оббігали весь кар’єр по колу, загрібаючи кросівками пісок.

 

Улітку ця місцина перетворювалася для нас на справжній курорт: ми купалися в кар’єрі просто в одежі, а потім сохли на березі, щоби батьки не помітили мокрого одягу. Якось я там так обсмалила собі плечі під сонцем, що звідтоді вони всі вкриті ластовинням — ніби тавро того літа, що лишилося зі мною на все життя.

 

Читайте також: Старі світи Тернополя

 

Коли я приїжджаю до батьків, завжди йду гуляти в ліс. Моє улюблене місце там — під тріскучими лініями електропередач, на пагорбі, який я ненавиділа за крутий підйом, коли здавала крос. Це найкраща точка для того, щоб спостерігати, як заходить сонце, ховаючись за сосни. Але кар’єру тут більше немає: він повністю висох.

 

Місто, здається, потроху змінюється. Я приїжджаю до батьків, виходжу на кінцевій зупинці, навпроти синьої церкви із золотими банями. Пахне петуніями та нагрітим за день полином. Бачу нещодавно збудовані супермаркет і піцерію. А потім — незмінну калюжу, що перетворює дорогу біля лікарні на Венецію, і «стройку», яка так само дивиться сліпими вікнами, і наливайку, що ніколи не порожніє.

 

 

Коли мої дніпровські знайомі дізнаються, що я з Павлограда, одразу починають жартувати про гопників, «сємкі» та «падіки». Я дуже тішуся, що вирвалася з його вулиць без освітлення, із його безвиході та безробіття. Проте я знаю точно: тут чудово бути дитиною.

 

Тут жахливо бути дорослим.

 

Новини RedTram

Loading...