Історія 2018-08-12 10:13 Грибовський Владислав , Володимир Мільчев

Іронія долі Петара Текелії

4 червня 1775 року перед світанком до Запорозької Січі підійшов армійський корпус генерал-поручика Петара Аврамовича Текелії.

 І це не здавалося чимось надзвичайним: російські війська нескінченними вервечками тяглися запорозькими степами, повертаючись із затяжної, виснажливої і всім набридлої війни з Османською імперією, що завершилася торік. Тож і це з’єднання гусарських та пікінерських полків — обшарпаних, втомлених, знесилених від хвороб і поранень вояків — нічим не відрізнялося від багатьох інших. Воно неквапом ішло з низин Дунаю до фортеці Святої Єлисавети (нині місто Кропивницький) і, майже дійшовши, зупинилося. Текелія спішно виїхав до Кременчука, центру тодішньої Новоросійської губернії, щоб погодити дії з командувачем іншого корпусу генерал-поручиком Алєксандром Прозоровскім. 25 травня обидва корпуси поквапом рушили на Запорожжя: Петар займав увесь правий берег Дніпра, Прозоровскій — лівий.
4 червня перед світанком запорожці на Січі міцно спали. Та й не мали вони причин тривожитися від безсоння: війна скінчилася, нагороди за бойовища в ім’я монархії Романових мирно лежали в козацьких скринях, тож ніхто не чекав від неї лиха. А воно прийшло тихо і буденно, без спалаху блискавки й гуркоту грому, напередодні святкування Трійці.

 

Читайте також: Альтернативи 1918 року

 

Орловський піхотний полк і кавалерійський загін барона Розена, спрямовані Текелією, без шуму зайняли січове передмістя, пушкарню, човни в пристані на річці Підпільній, оточили Кіш, де перебувало близько 3 тис. запорожців. Знічев’я розбуджений кошовий отаман Петро Калнишевський зволікав із допуском до Коша підполковника Місюрева, відрядженого Текелією для оголошення вимоги вийти з укріплень і скласти зброю, з’ясовував, як могло це статися і що можна зробити. Та наведені на Кіш жерла гармат, вишикуваних у кілька ліній, переконливо доводили: вже нічого не вдієш. Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба та решта запорозьких старшин смиренно прийшли до табору Текелії. Той із холодною делікатністю заарештував їх на підставі рішення уряду Єкатєріни ІІ від 7 травня 1775 року. Запорожці склали зброю без бою.

 


Що ж за думки роїлися в голові колишнього сербського граничара Текелії тієї безсонної ночі? Те, що він чинив зараз, було аж надто схожим на події травня 1735-го. Тоді уряд Австрійської імперії спрямував свої війська на його рідне місто Арад, що на річці Марош, примусив оточених видати Перу Сегединця, 80-річного керівника граничарського повстання, близького друга сім’ї Текеліїв, піддав мученицькій смерті, а його соратників прирік на розпач та еміграцію. А тепер він, Петар Текелія, арештовує і доправляє до Москви 80-річного Петра Калнишевського, якого, хоч той і не вчиняв жодного бунту, згодом зашлють до Соловецького монастиря на довічне ув’язнення.


За іронією чимало запорожців, діставши від Текелії дозвіл іти на промисли в чорноморські лимани, у пошуках нового притулку попливли Дунаєм до Банату та Бачки, розташованих біля тієї самої Мароської границі, звідки походив герой цієї розповіді. Тобто проторували той самий шлях, що і він, тільки навпаки.

чимало запорожців у пошуках нового притулку і попливли Дунаєм до Банату та Бачки, розташованих біля тієї самої Мароської границі, звідки походив Петар Текелія

 

Військова границя Австрійської імперії Триб життя сербських граничарів багато чим нагадував козацький побут в Україні. З часу османського завоювання Балкани перетворилися на театр нескінченних війн. Постійний рух кордонів то в північному, то в південному напрямку спричинився до виникнення розлогого прикордоння між володіннями Венеційської Республіки, Австрійської та Османської імперій. Це не був кордон у сучасному розумінні, тобто делімітована (окреслена на карті й затверджена договорами роздільна лінія) та демаркована (позначена на місцевості різними прикордонними об’єкта­­ми) межа між державами. Це була переривчата, аморф­­на, широка й довга смуга, де згасала влада будь-якої держави, що прагнула володіти нею. Так було і на Балканах, і в Україні аж до ХVIII століття.


На балканському пограниччі, як і в Україні, самопливом виникали військові спільноти, що поєднували і вельми архаїчні (кревна помста, побратимство, юнацькі гурти), і надто модерні (боротьба за національне звільнення та згуртування, заперечення феодалізму) первні. Далматинські морлахи, хорватські й сербські ускоки та граничари, угорські секеї, румунські й угорські пандури, албанські, грецькі та македонські мартолози (гр. αρματολός — «озброєний»), різноманітні гайдуки й клефти оприявнили чимало виразних паралелей з українським козацтвом.

 

Читайте також: Українська Держава Гетьмана Скоропадського


Усі дотичні до того пограниччя держави прагнули перетворити ці волелюбні спільноти на охоронців свого кордону. Чи не найбільшого успіху тут досяг імператор Священної Римської імперії Фердинанд І (1531–1564), який започаткував Військову границю (нім. Militärgrenze, серб. Војна граница, хорв. Vojna krajina), поділену на два округи: Хорватську і Славонську країни. Ця територія з особливим статусом простягалася від Адріатичного узбережжя Далмації і вузлуватою вервечкою тяглася по лівому берегу річки Сава до місця впадіння її в Дунай. З ускоків — переважно сербських біженців до Хорватії, які уславилися морськими та суходільними виправами (часто розбійними), — сформували піхотні загони граничарів (нім. Grenzer) або країнців (серб. крајишници). Не без урахування цього досвіду трансильванський князь Стефан Баторій, обраний королем Речі Посполитої, 1578 року завершив формування українського реєстрового козацтва.


Військова границя поділялася на капітанії, що включали в себе низку граничарських селищ. Усі боєздатні чоловіки кожного селища належали до певної чоти (роти) на чолі з харамбашею (виборний голова селища й чоти, як сотник в українській Гетьманщині). Раз на рік, у Юріїв день, граничари обирали кнеза капітанії, капітанського суддю та асесорів. Граничарів наділили землею, звільнили від податків, убезпечили від феодальних зазіхань та присилувань до католицтва. Головний їхній обов’язок полягав в охороні Військової границі та підтриманні громадського порядку в її межах. Їхнє привілейоване становище діяло мов потужний магніт на сербів і хорватів, які жили південніше від річки Сава під владою Османів. Ці переселенці масово поповнювали лави граничарів упродовж ХVII століття.


Гучний розгром турецької армії під Віднем 1683 року пробудив національне визволення на Балканах, підтримане австрійськими військами в 1689-му. Стамбул утрачав контроль над Сербією та Македонією. Однак грубе поводження австрійців із місцевим населенням, присилування православних до католицтва дало змогу Османам у 1690-му перехопити ініціативу, завдати серії поразок австрійським та сербським військам і відновити свою владу над Белградом. На північні береги Дунаю та Сави, контрольовані Віднем, переправилися сім’ї сербських вояків, які брали участь у вій­ні з турками. Ця велика міграція дістала назву першого Великого переселення сербів. Її безпосереднім наслідком стало формування нових ділянок Військової границі на берегах річок Марош і Тиса.

 

Родинне марення Текеліїв


Йован Попович-Текелія, дід героя цієї оповіді, народився в місцевості Чонад, що на річці Марош, в Угорському королівстві. Відзначившись під час здобуття австрійськими військами Белграда в 1689 році, він здобув чин капітана й пов­новаження провідника всієї австрійської армії. Під час битви під Сентою в 1697-му він провів у тил турецької армії війська Євгенія Савойського, чим забезпечив йому блискучу перемогу. За військові заслуги імператор Йосиф I нагородив його золотим ланцюжком зі своїм зображенням, підвищив до полковника, призначив комендантом фортеці Арад, а 1702 року, коли сформували Мароську військову границю, — її командиром (обрштером). У 1706-му йому надали спадкове шляхетство.

 

Читайте також: "Ханська" Україна. Кордони минулого


З послабленням Османської імперії Габсбурзька монархія посилювала контроль балканського прикордоння, все більше закручувала гайки дисципліни в граничарських підрозділах та урізала права православних. Тож і Йован Текелія, попри свою, здавалося б, блискучу кар’єру, сприйняв це як підставу, достатню для пошуку більш гідного суверена. Таким йому здався російський цар Пьотр І. Навесні 1712 року він і ще двоє вищих граничарських офіцерів Тиської та Мароської границь запропонували «православному цареві» свою службу й пообіцяли привести до російського підданства 10 тис. граничарів.


Ті таємні перемовини ні до чого не привели: Романови ставилися до сербів так само по-споживацькому, як і Габсбурґи. На російську службу тоді хоч і перейшло кілька сотень сербів, проте укомплектовані ними підрозділи в 1721-му розпустили. Три роки по тому сформували Сербський гусарський полк, який згодом розташувався біля фортеці Тор (нині місто Слов’янськ) і на Українській укріпленій лінії, що відмежувала Запорожжя від Гетьманської України. У 1733 році той полк налічував лише 197 осіб, із них 130 рядових. Прагматичний Петербург, спекулюючи на православній релігійності балканських народів, то обнадіював їх швидким «визволенням» з-під ярма іновірців і всілякими благами за перехід на свою службу (коли близилася чергова війна з Туреччиною), то спростовував свої обіцянки (коли потреби у війні не було). Але, попри це, посилення розчарування сербських граничарів у близькій і добре знаній Австрійській імперії культивувало серед них зачарування далекою та невідомою їм Російською імперією. Про неї лише знали, що вона православна, і того було досить. У родині Текеліїв плекали ідеальний образ царя Пєтра І. Онук Йована Петар усе своє життя провів під поглядом із портрета цього деміурга Російської імперії.


Очільництво над граничарами Мароської границі стало спадковою справою Текеліїв. У 1722–1731 роках ними керував брат Йована Стефан. Вплив родини зміцнів після одруження старшого Йованового сина Ранка (Аврама) з Алкою (Олександрою), донькою славонського полковника Хаджі-Мойсея Рашковича. Другим сином цього подружжя, народженим у 1720-му, і був Петар Текелія, який пізніше стане чи не найзнанішим сербом серед бойових генералів єкатерининської доби.


Старт військової кар’єри Петара був бездоганним. На початку Війни за австрійську спадщину (1740–1748) він, поручик, замінив свого батька, капітана Ранка Текелію, очільника арадських граничарів, який із певних причин не брав участі в поході. У 1744-му Петара затвердили в чині гайдуцького лейтенанта — останньому, який він здобув в австрійській армії. Габсбурзька монархія, виснажена в тій нещасливій для себе війні, скорочувала свої війська, мало не третину яких становили граничари. Упродовж 1732–1744 років тривало розформування Мароської границі, що спричинилося до серії граничарських повстань, найбільше з яких очолив Пера Сегединець за підтримки православного духівництва. Репресії, утиски православних, звільнення сербського офіцерства й засилля католиків (німців, хорватів і словенців) в армії розладнало ту унікальну соціальну рівновагу на Військовій границі, завдяки якій стало можливим успішне просування Австрії на Балканах на зламі ХVII–ХVIII століть. Мізерність кар’єрної перспективи для молодого Петара Текелії була посилена його конфліктом із батьком, що повернув собі командування арадськими граничарами. І над усім цим зверхньо позирав із портрета Пьотр І, манячи молодого лейтенанта австрійської армії до Росії. Туди ж подався й син Пери Сегединця Дмитро Перич.

 

Бездоганний на російській службі


Після еміграції до Росії в 1747 році Текелію зарахували до Сербського гусарського полку, створеного за указом Пєтра І. Лишалося чинним і запроваджене ним правило щодо балканських мігрантів: хто збере й приведе в службу цілий полк, тому і дасться над тим полком чин полковничий. Утім, Текелію затвердили лише в чині поручика (рівнозначному лейтенанту), попри сподівання на вищий чин з огляду на його палку любов до православ’я, засвідчену хоча б самим фактом прийняття ним російського підданства. Отже, шлях до вищих чинів лежав через полювання за душами своїх співвітчизників, яких треба було вправно зловити в правильне ідеологічне сильце, обережно переправити через кордон і помістити в потрібне місце в потрібний час. Для здобуття чину капітана слід було переселити 300 душ, майора — 600.

 

Читайте також: Україна і Кубань. Природне возз'єднання


Перше таке «полювання» для поручика Петара Текелії та капітана Дмитра Перича не було вдалим: навесні 1750-го їх не пропустили австрійські прикордонники, чітко розуміючи справжню мету їхньої «прогулянки» рідними місцями. Друга спроба, вчинена Текелією восени того року, мала більш поважний резон: він їхав отримувати свою частку спадщини, що лишилася після смерті батька. Піврічне перебування на батьківщині плідно позначилося на військовій кар’єрі Петара Аврамовича: у серпні 1751-го він уже був капітаном, тобто потрібну для цього чину кількість переселенців таки спромігся загітувати. Наступного року знову разом із другом Перичем приїхав буцімто для закупівлі породистих трансильванських коней і хортів. Під пильним стеженням австрійської таємної агентури відвідав рідний Арад, зробив подарунок собору Петра і Павла (плащаницю) й повернувся до Російської імперії не без користі для дорученої йому справи, про що можна здогадатися з отримання ним грошової нагороди з Петербурга.

 


Схоже, Петар Текелія надто буквально розумів правила цієї гри й щиросердно дотримував їх, доправляючи до Російської імперії душі фізичні, не уявні. Тому й повільно піднімався кар’єрними сходами. Швидшого успіху досягали постачальники душ уявних й у великій кількості. Вони розгортали оборудки такого розмаху, порівняно з якими чичиковські махінації з «мертвими душами», зображені Миколою Гоголем, мали вигляд цнотливої черниці. У травні 1751‑го граничарський полковник Іван Хорват заявив російському послові в Австрії про бажання перейти на російську службу й власним коштом «привести із собою цілий гусарський полк із тисячі осіб», а згодом коштом російським ще дві тисячі. Імператриця Єлізавєта Пєтровна була в захваті від такої ідеї й запросила Хорвата до Петербурга. Хоч він привів лише кілька сотень, нарікаючи на несприятливі обставини, однак це не завадило йому викликати фурор при російському дворі демонстрацією балканської екзотики свого поводження й обіцянкою привести 10 тис. найвправніших вояків, оселити їх в українських степах, набудувати тут фортець, завести ремесла й жваву торгівлю. Попри протести гетьмана Кирила Розумовського, сенат і військова колегія Російської імперії схвалили проект Хорвата, а 11 січня 1752 року донька Пєтра І підписала указ про запровадження на степовому правобережжі Дніпра Нової Сербії під керівництвом Івана Хорвата, пожалуваного чином генерала.


За манірним замилуванням балканською екзотикою в Петербурзі стояли цілком прагматичні мотиви. Поява Нової Сербії на «задніпровських місцях» поглиблювала клин між Гетьманщиною та Запорожжям і помітно звужувала український етнічний простір. Межиріччя Південного Бугу та Дніпра згідно з умовами «вічного миру» Речі Посполитої з Московією 1686 року мало лишатися незаселеним аж до річки Тясмин, що правила за межу із Запорожжям. Населення Правобережної України за наказом російського уряду не раз зганяли на лівий берег Дніпра, до Гетьманщини. Однак на початку 1730-х цей терен наново заселили козаки й посполиті Миргородського та Полтавського полків Гетьманщини. Запорозький Кіш і миргородський полковник Василь Капніст жваво сперечалися за володіння тими землями. У суперечку втрутився російський уряд і відрядив для будівництва своїх фортець інженера де Боскета. Результатом його співпраці з Капністом стало спорудження укріплень у Новоархангельску, Крилові, Орлові та інших містечках і слободах. 1745 року де Боскет розмежував Запорожжя та Задніпров’я й поклав визначену межу на карту. Втім, і вона незабаром посунулася на південь.

 

Читайте також: Генеза українського консерватизму


А тепер українців знову мали зігнати із Задніпров’я до Лівобережжя. Їм дали півроку для продажу свого нерухомого майна балканським переселенцям. Останні, отримавши від уряду грошову допомогу, оселялися в створених та обжитих українцями селах і містечках, що відтепер називалися шанцями із сербськими найменнями. У кожному шанці мали розмістити по одній сербській роті з 200 осіб; роти утворювали гусарський (кінний) і пандурський (стрілецький піхотний) полки; адміністративним центром Нової Сербії став Новомиргородський шанець. Тут і оселився Петар Текелія, незабаром здобувши чин секунд-майора.


У Петербурзі не зважали на скарги запорожців стосовно привласнення їхніх земель і брутального поводження з ними офіцерства Нової Сербії. Однак напруженість помітно згладжувала фантастична корумпованість Івана Хорвата, який на папері показував незіставно більшу кількість заохочених ним балканських мігрантів, ніж це було насправді. Тут селилися не лише серби, а й представники понад десятка різних народів. Але й вони здебільшого виявилися українцями, записаними до реєстрів під чужими іменами. За фальшованим образом Нової Сербії ховався український етнічний регіон. Переселені серби розчинялися в українській більшості. Українськомовність не оминула й Петара Текелію, який, чи то стилізуючи під місцеві звичаї, чи то й справді захоплений козацьким трибом життя, полюб­ляв промовляти: «Політика, політика, а рубатися треба […] А що твоя папіра?». Пізніше, вже дослужившись до генеральських чинів, Текелія одружився з українкою, значно молодшою за себе. За переказами, його взаєминам із молодою дружиною завдячує поява пісні «Ой, під вишнею, під черешнею»: «Ой, ти, старий дідуган/Ізігнувся, як дуга/А я молоденька, гуляти раденька».


У 1764 році російський уряд підбив підсумок реалізації проектів зі створення Нової Сербії та Слов’яносербії (постала біля Сіверського Дінця за тим самим прикладом) і виявив, що результат і близько не виправдовує очікувань. 1761-го в Новій Сербії налічили лише 6305 осіб чоловічої статі, тоді як до появи цього утворення там мешкало 12 024 особи чоловічої статі, що підлягали виселенню. Крім виявлення зухвалого окозамилювання в показі кількості балканських переселенців та українських виселенців викрили й такі злочини новосербського начальства, як потурання гайдамакам за частку від здобичі, причетність до контрабанди й безпрецедентне (навіть за російськими мірками) казнокрадство.


Івана Хорвата засудили до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув’язнення. Нову Сербію та Новослобідський козацький полк, Слов’яносербію, управління ландміліцією Української лінії розформували й утворили з того всього Новоросійську губернію з центром у Кременчуці. Того самого року був затверджений «План роздач казенних земель у Новоросійській губернії», що на довгі роки став основним інструментом перетворення півден­ноукраїнського козацького простору на підросійську дворянсько-поміщицьку територію.


Лускання мильної бульбашки, надутої Хорватом, не заплямувало честі Текелії. У 1764-му його призначили командиром Сербського гусарського полку. Під час Семирічної війни (1756–1763) він відзначився під Берліном і Кольбергом, був тяжко поранений, здобув чин полковника. Російсько-турецька війна 1768–1774 років стала трампліном, що підкинув його до вищих щаблів російської військової ієрархії. Він зажив слави «талановитого партизана» за вміння вчиняти глибокі рейди у ворожі тили, дезорганізувати їх і створювати сприятливі умови для удару головних сил по них. Майстром такої справи був його дід Йован Попович-Текелія, який допоміг уславленому полководцеві Євгенію Савойському здобути перемогу під Сентою.


За участь у Кагульській битві Петара Текелію нагородили орденом Святої Анни І ступеня та чином генерал-майора. Його загальний внесок у перемогу над Туреччиною монархія Романових оцінила орденом Святого Георгія та чином генерал-поручика. Того самого року призначили командувати поселеними гусарськими та пікінерськими полками Єлисаветинської провінції Новоросійської губернії. З ними він і рушив на ліквідацію Запорозької Січі, за що отримав орден Святого Олександра Невського та маєтки у Вітебській губернії.


Останнім епізодом його військової кар’єри стало здобуття чину генерал-аншефа й призначення на посаду намісника Північного Кавказу — начальника всієї військової та цивільної адміністрації в цьому охопленому війною регіоні. Уродженець Балкан Петар Текелія був єдиним представником російського генералітету з досвідом ведення війни в гірських умовах. Він запровадив систему «замирення» «немирних» горців, що полягала в методичній руйнації їхньої матеріальної бази: знищенні аулів, спаленні врожаю на полях і захопленні худоби. Більш як 300 гірських аулів зруйнували за його наказом; десятки тисяч людей лишилися без засобів для існування. У цьому є всі складові воєнного злочину проти цивільного населення, навіть якщо судити за поняттями того часу. У такий спосіб він організував ізоляцію та переслідування лідера антиросійського спротиву північнокавказьких народів чеченця Ушурми (Шейх Мансур). Однак узяти штурмом турецьку фортецю Анапа, де той переховувався, не зміг. І незабаром подав у відставку.

 

Замкнене коло містики


У біографії Петара Текелії проступає багато схожого на містику: символічне поєднання імен, подібність непов’я­заних між собою ситуацій у різних місцевостях, їх циклічні повтори. Народження в День поклоніння веригам Святого Петра (16 січня за старим стилем), називання на честь Петра, хрещення в арадському соборі Петра і Павла, збудованому стараннями його діда Йована, вболівання за страченого Перу (теж форма імені Петар) Сегединця, дружба з його сином, арешт Петра Калнишевського, врешті-решт, екзальтоване шанування російського царя Пєтра І впродовж усього свого життя та гордість за неймовірну зовнішню схожість із ним; Петар Текелія помер із портретом свого вінценосного тезки в руці. Хіба це не містика?


Симеон Піщевич, який добре знав Текелію ще за австрійської служби і багато чим йому зобов’язаний, характеризував Петара як постать пересічну: не розумнішу, не стараннішу й не сміливішу за більшість сербів, які перейшли до російського підданства. Та з примхи незбагненної Фортуни саме він став найуспішнішим з-поміж них. Хоч би якими мірками міряли цей успіх, усе одно амплуа руйнівника Січі як історичного акту величезного значення заступає решту його рис і характеристик. А кавказькі народи можуть виставити йому власний історичний рахунок.

 

Читайте також: Російська революція 1917 року як цивілізаційна катастрофа


Зрозуміло, не він ухвалював тих рішень. Ґріґорій Потьомкін, головний натхненник ліквідації Запорожжя та кривавого «замирення» Кавказу, добре відчував тонку межу, що відділяє сумлінне виконання службового обов’язку від аморальної готовності службовця виконати будь-який наказ. А тому щедро здобрював свої розпорядження гуманістичними настановами, витриманими в найкращій риториці доби Просвітництва. Інша річ, що сама суть питання, якого стосувалося розпорядження, інколи суперечила «духу» його настанов. Не забруднюючи власних рукавичок, він спонукав до цього інших. Можливо, серед решти сербських мігрантів до Росії Текелію якраз і вирізняло те, що він брався за виконання наказів, яке іншим здавалося неможливим із моральних чи інших мотивів. Не виключено, що саме в цьому й полягав один із секретів його успіху на російській службі.


У повсякденному житті, тобто поза службою, Текелія не був помічений в аморальних вчинках, на відміну від свого відомого співвітчизника Семена Зорича, одного з багатьох коханців Єкатєріни, який володів сумнозвісним кріпосним театром, що слугував йому та його друзякам за бордель. Як відомо, останнім пристрасним коханням Петара Аврамовича, який розміняв свій сьомий десяток, стала якась молода особа, з якою він не розлучався під час походів і прижив від неї сина та дочку. Всиновлення позашлюбних дітей не входило до найближчих планів Текелії і стало на порядку денному за кілька років до його смерті. Законними спадкоємцями він вважав дітей своїх братів. Складаючи заповіт у 1787 році, викликав з Арада свого племінника Саву Текелію, який згодом став видатним діячем сербської науки та культури.
Петар Текелія помер на початку 1792-го. Поховали його в Новомиргороді, у правому крилі церкви Святого Миколая. У заповіті він не забув рідного міста Арада: церкві Святих Петра і Павла заповів 2 тис. руб. А головними спадкоємцями все ж таки визнав позашлюбних дітей Олександра та Марію і дав їм своє фамільне ім’я. Опікуном неповнолітнього сина призначив свого товариша Гната Станковича, який допоміг молодому Олександрові Текелії розтринькати в Москві батьківський спадок на театральних актрис і сконати від алкоголізму.

Новини RedTram

Loading...