Приватна урбаністика 2018-08-16 13:47 Андрій Тужиков

Чернівці. Бруньки та коріння

Є в мене один білінгвальний товариш. То каже, як говорить німецькою, почувається строгішим і «розкладеним по полицях», а як переходить на українську — одразу інша людина: балакуча й невимушена. Мова конструює нашу реальність, дає можливість сприймати її як «сепарабельні множини», називати речі та явища, надавати їм сенсу й значення. Тому такі різні мови (аналітична й синтетична) по-своєму конструюють цей світ. До чого це я? Адже це блог про місто.

Реальність, у якій ми перебуваємо, своєю чергою, формує нас. Як? Переважно ми сприймаємо її завдяки зору, а оскільки населення світу більш-менш урбанізоване, то вплив міського ландшафту на особистість уже давно за межами статистичної значущості. Просторе місто дає відчуття польоту й можливостей, сіре місто пригнічує, прості архітектурні форми не прищеплюють любові до гармонії та симетрії. Місто з паралельними й перпендикулярними вулицями пасує для клерків і технарів, тоді як хаотичні «вулиці-змії» та «райони-лабіринти» спонукають до ірраціонального. Чи можна уявити гопника, який виріс у районі, схожому на старе місто Праги? Важко, виходячи зранку з будинку в стилі бароко, йдучи в офісну будівлю в стилі пізнього функціоналізму або кубізму, грубіянити перехожим. А в масиві хрущівок, що непорушно стовбичать біля цегельного заводу та кар’єру, такий ліричний герой напрошується сам. Місту випала роль формувати нас, а нам його. Тут усе міцно зациклено, як у питанні про курку та яйце або як у рекурсії без нульової умови.

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

Я виріс у колишньому єврейському гетто, є дуже малоймовірна чутка, що саме на горищі мого будинку ховався Пауль Целан. Вулицею навпроти жила Роза Ауслендер, зовсім поруч — «єврейський базар» на Удонова, турецька баня, куди ми ходили з татом, Турецький міст, із якого я малим кидав сніжки в автівки, що їхали внизу (якось таксист зловив нас і надавав по вухах), Турецька криниця, ймовірно, залишена тут турецьким гарнізоном, коли ще Османська імперія могла собі дозволити зайти вглиб Європи так далеко. Хоча це й звучить як рекламна пастка для туристичних турів українською провінцією, усе є чистісінькою правдою. Тільки про все те я дізнався вже майже в зрілому віці, а до того сприймав ці будинки як належне й щиро дивувався (досі дивуюся) гостям зі східних областей, які не могли приховати зойків від подиву та захвату. Для мене такий ландшафт — апріорі.

 

Нині я живу в Клайпеді, це місто з-поміж інших чотирьох обирав за панорамами на гугл-мапах, щоби було максимально схожим на Чернівці. Тому середньовічний Таллінн, хоч і потрапив у фінал, але за критерієм «чернівецькість» балів не набрав. Зліпки спогадів сформували мій сентимент.

 

Фото Оксани Чміль

 

Мешканці, які взаємодіють із містом, не завжди усвідомлюють глибину цього зв’язку. А він настільки містичний, що ні урбаністика, ні соціологія, ні інші міждисциплінарні дослідження ще не встановили його закономірності. Адже саме чернівчани вирішують, що реставрувати, які пам’ятні дошки й куди монтувати, які культурні центри відкривати. Тобто на якій спадщині з нашого мультикультурного пирога закцентувати (минулого місяця за участю посла ФРН в Україні Ернста Райхеля в Чернівцях відкрили пам’ятник поетесі Розі Ауслендер), а на яку можна не надто зважати (як-от польська, бо й руїни замку Казимира на горі Цецино немає кому відкопати). І це насправді формує тренд, робить упізнаваною назву міста Czernowitz, а не Czerniowce, подає його під соусом форпосту німецької культури, колишньої провінції імперії Гасбсургів. Але не лякайтеся, ніякого сепаратизму чи германізації, а якщо і є конфлікт ідентичностей, то він віє з румунського кордону.

 

Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке

 

Муніципальна влада — українська в усіх сенсах і робить усе, щоб до Європи ми рухалися впевнено, але не надто швидко. То тролейбуси не закупить, то приміщення для бізнес-інкубатора не нададуть, то ще якась біда. Але в цьому теж є своя родзинка. У європейських містах настільки все добре, що індивідуальне переважає над колективним: міський транспорт за розкладом, сміття сортують і вивозять, дороги навіть у передмісті рівні, багато послуг дігіталізовано — інколи й забудеш, де мерія. Немає потреби «гуртом батька бити». В активістах теж немає потреби, тому люди нудьгують. Політичний процес у містах настільки неконфліктний, що не викликає зацікавлення. А в нас спільна біда спонукає містян включатися в політику й містотворення: то мера від відставки захистять, то за МАФ в історичному ареалі чиновників присоромлять або підуть у рейд ресторанами, де немає пандусів. Або ще гірше — організують фейковий круглий стіл між ЛГБТ, священиками, мером та праворадикалами, та й так сполохають Facebook-спільноту цим фейком, що лиш про це мова в стрічці.

Фото Оксани Чміль

 

Але, поза тим, є щось універсальне, трендове для європейських міст — партисипативні публічні простори. І тут Чернівці не пасуть задніх. Першу спробу зробили мої колеги з Rosa Collective, і я теж трохи долучився до їхньої авантюри (лише розрівнював гравій). А ідея їхня була ось у чому. Вулицею Синагоги, яка теж була частиною гетто, є пустка між будинками. Саме там було вирішено провести експеримент з комеморації: залучити сусідів, експертів, активістів та митців і на території пустки спорудити місце для посиденьок, подій, відпочинку. На презентації було людно: приїхав німецький діджей та віджеї з гурту «Куб», імпровізований бар із крафтовими джином і бехерівкою та медіа-вибух у ЗМІ.

 

Читайте також: Львів. Місто-чоловік

 

На жаль, проект не вийшов довготривалим, але результати були вельми корисні для інших активістів: треба плідно працювати, щоб люди прийняли персональну відповідальність за простір поза їхнім порогом. Іншою спробою є «Маяк на Пруті» — ще більша авантюра, яка мала б мотивувати міську владу поміркувати над тим, як інтегрувати річку Прут у середмістя. За легендою, Чернівці — місто на Пруті, але річки ніхто не бачить. Формація Dzestra змонтувала металеву конструкцію у формі маяка (іронія в тому, що річка — суцільна мілина) та провела низку заходів — від техно-вечірок до наукового ланчу про квантову механіку (який я мав честь провести). Міська влада ще не дійшла комплексного рішення, що робити з річкою, адже без підтримки згори цей проект має небагато шансів, бо ревіталізувати понад 3 км набережної без допомоги міста неможливо (ідеться не лише про владу, а й про бізнес, який мав би бути зацікавлений в інвестуванні коштів). А поки що Маяк — наймонументальніший проект у царині тактичного урбанізму в Чернівцях.

 

Маяк на Пруті. Науковий ланч про квантову фізику. Фото Анастасії Головченко.

 

 І вишенька на торті — створення партисипативного простору у дворику Українського народного дому від формації «Лабораторія культури». У нас було 40 палет, 20 стільців ІКЕА, 1 проектор, 1 шуруповерт, 8 літрів фарби, 10 пензликів, занедбаний двір і гендерний паритет у команді. Проект іще не фіналізовано, бо, як в імпресіонізмі, процес теж має значення, тут шлях до реалізації також важливий. Десятки волонтерів і волонтерок малюють, фарбують, складають палети, як LEGO: то для кінопоказу (конфігурація: дивани), то для поетичних читань (конфігурація: сцена). Тобто партисипація не лише до користування готовим продуктом, а й до його створення. Але найцікавіше — це «цитоплазма», у яку огорнутий той дворик. Він оточений трьома вулицями: Українською, Вірменською та вулицею Якоба фон Петровича, вірменського бургомістра Чернівців. Іноді кажуть просто вулиця Якоба Петровича, без приставки фон: надто вже дратуються демократи через неї, тому в різних довідниках, веб-сторінках та у вуличних розмовах є обидві версії. Навпроти Народного дому — вірменська церква, яка одночасно є органним залом філармонії. Побудована вона була так само, як і Народний дім, на пожертви громади. Трохи нижче вулицею Вірменською — культовий бар «Контрабанда», бо Чернівці — одвічний маргінес будь-якого державного утворення, яке захоплювало місто. До кордону з Молдовою — 60 км, із Румунією — 50 км. У двох хвилинах від Народного дому — вулиця Ольги Кобилянської, колишня Herrenstraße, де за Австрії були помешкання інтелігенції, домовласників, лихварів і торговців. У сімох хвилинах — міська Ратуша, у десяти — площа Пресвятої Марії, колишнє єврейське гетто часів Другої світової та турецький міст — спадщина короткого османського панування.   

 

Читайте також: Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу

  

І знову я повернувся до Османської імперії, до турецької бані, куди ходив із татом випробовувати дубові віники, що їх ми власноруч в’язали на дачі. До мосту, яким ходив стільки разів, що й числа такого немає. І нагадався мені Тарковський та його «Солярис», коли Кріс Кельвін повертається до батька й обидва застигають на порозі будинку в позі персонажів «Повернення блудного сина» Рембрандта. А потім виявляється, що насправді це не Земля, а острів в океані Солярису. Тут я приміряю до себе слова Святослава Померанцева: «Отже, я відкрив для себе, що народився в Чернівцях — місті, на цвинтарях якого поховані моя прабабуся, дід, батько. [...] Виходить, що я пов’язаний із Чернівцями життям і смертю».

 

Новини RedTram

Loading...