Суспільство 2018-09-22 10:17 Дарина Феденко

Нотатки «карателя»

Гора радянських книжок в одному з розбомблених будинків Донбасу. Це бібліотека колишнього дитячого інтернату.

 Ідеологічна література «про квітучу та могутню країну на чотири літери» залишилася припадати пилом із 2014 року. Коли почалися бойові дії неподалік Мар’їнки та Красногорівки, дітей з інтернату евакуювали. Книжки забирати не було часу. Так і утворилася бібліотека на передовій. Українські військові спочатку думали, що книжки їм знадобляться. Мовляв, можна буде почитати в хвилини тиші. Але вже скоро зрозуміли, що «про Лєніна і про піонерів» між обстрілами якось не хочеться думати взагалі. Чим замінити цю радянську макулатуру? Вочевидь, потрібна нова українська література. Із цих мотивів Владислав Якушев, колишній прес-офіцер 14-ї механізованої бригади, вирішив написати свою першу книжку про нинішню війну та її героїв і передати навчальним закладам Мар’їнки, яке його підрозділ боронив понад рік. А також бригадам, які нині стоять на передовій.  


Стрункий, бадьорий та усміхнений. Влад Якушев журналістів завжди зустрічав радо. Допомагав знімати, підказував, хто з військових залюбки даватиме інтерв’ю, і не приховував, які проблеми нині в бійців на передовій. На війну прес-офіцер прийшов із цивільних видань. Але швидко опанував військову термінологію та навчився вправно тримати автомат і фотоапарат майже одночасно. На його світлинах та відео запеклих боїв можна побачити, що відбувалося на передовій. Там, куди іноді й журналістів не пускали. Щоправда, за свою відвертість Влад міг поплатитися. Ним були не задоволені.

 

Читайте також: Мата Харі з Краматорська

 

Особливо коли порушував «шкурні питання». Як-от виплата «бойової тисячі» військовим. Командування пообіцяло доплату за кожен збитий танк чи іншу техніку. Головне — після бою сфотографувати залізяччя та подати звіт. Але коли військовослужбовці 14-ї механізованої бригади виконали всі ці умови, то виявилося, що гроші отримати не так уже й просто. Після місяців поневірянь по штабах Якушев вирішив «винести сміття з хати». Розповів про невиконані обіцянки журналістам і навіть написав публічний пост. І отримав від побратимів ще більшу шану, а від командування — заслання в тил. Але авторитет і повага медійників не дали Якушеву можливості посидіти в штабі. Після скандалу активного прес-офіцера повернули на передову. А бійцям виплатили частину грошей за знищену ворожу техніку.


І це не єдиний випадок. Завдяки Якушеву глядачі українських каналів знали не просто про «двохсотого чи трьохсотого». Він намагався розповісти історію кожного пораненого та загиблого. Був таким собі писарем у новому українському козацькому війську. Хлопці ще жартували, що прес-офіцер має обов’язково написати про «війну, дурнів та каву». Так і вийшло. Коли 14-ту бригаду вивели із зони АТО, Якушев демобілізувався і почав писати книжку. «Карателі» — це документальний роман із гостросюжетною лінією, трагедіями, розчаруваннями та невигаданими героями, які живуть поруч із нами. Сірий, Сан Санич-Ураган, Ведмідь, Гном, Паштет, Валідол — усе це реальні чоловіки, які опинилися разом на війні й понад рік ділили один з одним хліб і набої. А ще спільно переживали втрату друзів», — розповідає Влад Якушев.

 

Читайте також: У політику із студентського «движа»


«Дуже важко писати епізоди, де помирають бійці. У мене всі випадки смерті — це справжні історії загибелі, і дуже важко було братися за них. Людина вже загинула, але мені здавалося, що, доки я про те ще не написав, вона в мене жива. А якщо напишу, то історія бійця закінчиться і в книжці, він помре вдруге, і це дуже важко. Іноді після того, як написав дві-три сторінки, не міг працювати кілька днів. Один із таких дуже важких моментів — дядя Толя Лоцман, який загинув на «Бунгало» (військовослужбовці 14-ї бригади довгий час утримували позицію, яку між собою називали «Бунгало». Довгі та міцні окопи вели до одноповерхового будинку, у якому до війни мешкали мирні люди, а на час боїв тут оселилися українські захисники. Військові не пам’ятають, хто першим із них порівняв архітектуру донбаської садиби з традиційним індійським будиночком. — Ред.). Тоді на бік ворогів зайшла російська морська піхота, яка намагалася штурмувати наші позиції. Лоцман був кулеметником ДШК. Точився запеклий бій. Коли вони пішли в атаку, дядя Толя фактично зупинив наступ своїм вогнем, знищив багато ворогів. Але куля поцілила йому під каску й смертельно поранила. Дядя Толя два тижні боровся за життя в лікарні. Медики зробили все можливе, але врятувати його не вдалося, і це одна з таких важких історій. Дуже сумною для мене також була історія Танкіста. Машина з військовими втікала від обстрілу, петляла між вибухами і перекинулася. Танкіст випав із неї. Помер він не від осколків, не від самого вибуху, а від того, що його з величезною силою кинуло на поле соняшників, на якому були засохлі стебла, і йому пробило голову. Дуже важка втрата для всіх нас…»


І кожна така втрата, згадує Якушев, означала, що в підрозділі залишається дедалі менше людей, здатних тримати в руках зброю. Тому вдень прес-офіцер допомагав журналістам, а ввечері та вночі вони пліч-о-пліч із побратимами відбивали атаки проросійських найманців. Невеличке місто Мар’їнка під Донецьком стало для них чимось символічним. Воїни відмовлялися віддавати бодай маленький клаптик цієї землі. За рік життя в місті військові познайомилися з місцевими і зрозуміли, що не всі з них сприймають їх вороже. Особливо тепло Влад та інші відгукуються про керівника Мар’їнського будинку творчості. Аліна Коссе навіть стала однією з героїнь «Карателів».


«Вона в книжці така, як у житті. Її неможливо вигадати. Це жінка неймовірної сили та сміливості. Її Будинок дитячої творчості працював навіть тоді, коли Мар’їнка була окупована. На ньому висів український прапор, діти вивчали українські вірші та пісні. Аліна нам дуже допомагала. Був один момент, який я описую в книжці, коли до військових їхали волонтери і їх треба було провести на одну з позицій — «Інтернат». Речі, які везли в тому автобусі, були дуже потрібні хлопцям. А дорога прострілювалася кулями калібром 12,7 мм. Аліна порадилася з волонтерами, вони ризикнули й таки рушили до бійців. Отримали кілька куль у бус, але привезли те, що необхідно для солдатів. Вона для нас побратим! Узагалі Мар’їнка стала для мене другим рідним містом. Перше — Львів, друге – Мар’їнка. Там минула така велика частина мого життя. Життя на межі. У Мар’їнці ми стали з хлопцями однією родиною, зріднилися з мешканцями цього прекрасного містечка».

 

Читайте також: Уроки порятунку


Саме тут Влад вирішив влаштувати першу презентацію щойно виданої книжки. До того ж йому вдалося зібрати благодійні кошти, щоб придбати 60 «Карателів» для місцевих шкіл та бібліотек. Ще 80 книжок він безплатно передав бригадам ЗСУ, які нині стоять на передовій. Це своєрідна жива бібліотека не про абстрактну, а про реальну війну, яку діти та дорослі щодня бачать на власні очі.


«Карателі» — це така іронічна назва, так нас називає російська пропаганда. І от я хотів показати, які насправді ці «карателі». Книжка велика, містить багато цікавих фото. Перше — боєць із котом на руках. Це Андрій, яскравий приклад «карателів». Кота він підібрав в АТО й під час служби був із ним нерозлучним, дуже любив його, доглядав, а потім забрав із собою додому. Фото зроблене, коли нас уже виводили із зони АТО».


«Чи змінила мене війна? Не знаю. Але я став категоричнішим. Раніше міг на щось заплющити очі, навіть у роботі журналіста. А тепер не можу себе змусити піти в якесь видання, бо розумію, що там є вплив якогось олігарха і я муситиму висловлювати не свою, а чужу думку. Тому намагаюся бути незалежним журналістом і працюю на фрилансі. Став дивитися на життя інакше, ділити його на потрібні й непотрібні речі. Якщо робота високооплачувана, але мені не подобається, я незадоволений нею, зголошуся на менш оплачувану, але ту, яка до душі. Не розмінюватимуся на дрібниці. Те, що я одружився після війни, також було логічним, бо я виділив для себе основні цінності. Родина була поміж них. Ми з дружиною знайомі дуже давно. Вона також журналіст. Між нами багато років була певна симпатія, але чомусь ми не виходили за її межі. А після повернення я став наполегливішим. І тепер у мене є дружина, яку я дуже кохаю».
Журналіст Якушев до війни у вільний час працював із дітьми. Викладав кікбоксинг у безплатних секціях. Коли пішов воювати, його справу продовжили учні. Влад міг не йти в армію. Він так і не отримав повістки під час мобілізації.

 

Натомість сам кілька разів штурмував військкомат. Полковники спочатку не знайшли місця для добровольця у війську. А у 2015 році, коли Якушев уже був налаштований записатися хоча б до «Правого сектору», йому запропонували місце прес-офіцера в одній із бригад. Він лише запитав, який підрозділ уже вирушив на війну, і це визначило його долю. Нині чоловік удруге переживає все, що було на фронті з ним та його друзями. Під час презентацій емоційно описує побут і бої українських героїв. Запевняє, що другу книжку про війну не писатиме. Радше про пригоди та подорожі. Бо упевнений, що людям не дуже приємно читати про біль і страждання. Хоча знати про те, що переживають чоловіки, сини й батьки в окопах, точно варто.

Новини RedTram

Loading...