Культура 2018-09-29 13:51 Анна Липківська

Крізь призму ГРИ

Яким є шлях повернення українських сцен до європейського контексту та стандартів

Якби Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА-GRA (Great Real Art) не було, його треба було б вигадати. Власне, що ми й зробили.


З одного — соціологічно-статистичного — боку, він не може вважатися вповні показовим: 58 заявок на понад 120 державних театрів України та 12 — на незліченну кількість недержавних (у самому лише Києві близько 100) не репрезентують більшість.


Проте, з іншого боку, це саме та «активна меншість», яка штовхає процес уперед, проявляючи себе і у творчості, і в самопозиціонуванні. Буквально трьох-чотирьох театрів із Києва, Львова та Харкова, чиї постановки обговорюють, чия діяльність має резонанс, бракує у фінальному списку (сподіваємося, наступного року вони таки включаться до ГРИ). Решта «ньюзмейкерів» цьогоріч у ГРУ вступили та отримали заслужені дивіденди.
Отже, про тренди та здобутки можна казати вільно, хоча й із обмовками, але з такими, що не впливають на загальну картину.


Про ці тенденції ми, звісно, знали й раніше (чи, принаймні, здогадувалися). Але міркування та відчуття — то одне, а невблаганна статистика — геть інше.

 

Читайте також:  Коли документ і мистецтво єдині

 

Тренди


Перший тренд — «децентралізація». Театр України постав у ГРІ виклично некиєвоцентричним.


Від київських театрів надійшло менш ніж чверть від усіх заявок — 17. Ширшим є представництво в шорт-листі (столична «ресурсна база» все ж далася взнаки): 4 вистави з 12.


Але це — «лише» чотири.


Цілком об’єктивно: Україна — не Росія, де ХХІ століття закінчується за МКАДом, а далі починаються різні варіанти й комбінації рудиментів минулого.


У нас же все вартісне — цікаве, незвичне, драйвове, резонансне — в театральному (бо зараз мова саме про нього) житті країни розподіляється на її мапі не за географічним принципом, а за персоналіями.


З’являються (або є на місці) креативний режисер та енергійний директор — театр їздить, він на слуху, про нього говорять, його прем’єр, гастролей, нових проектів чекають.

 

Читайте також: Зміна формату


Згадаємо, як фігурував в інформаційному просторі Чернігівський театр імені Тараса Шевченка 10–12 років тому? Голодування частини трупи під облрадою, протистояння всередині колективу… Вистави? Були, певне, якісь… Нині ж, за художнього керівництва Андрія Бакірова та адміністративного — Сергія Мойсеєнка, «Комедія помилок», «Різдвяна ніч», «Вій» уже об’їздили Україну та Польщу, зібравши по всіх усюдах різноманітні відзнаки. Бакірова наввипередки кличуть на постановку найбільші театри країни, проте він віддає перевагу тому, щоб «обробляти власний сад».

У нас же все вартісне — цікаве, незвичне, драйвове, резонансне — в театральному (бо зараз мова саме про нього) житті країни розподіляється на її мапі не за географічним принципом, а за персоналіями


Тож наявність у шорт-листі чернігівського «Вія» за Наталкою Ворожбит — новина, котра направду нікого не здивувала.


Та сама історія з уславленим Харківським театром ляльок імені В. А. Афанасьєва: кожна вистава, створена творчим тандемом режисера Оксани Дмитрієвої та художника Наталії Денисової (від «Їжачка з туману» до чеховського «Вишневого саду», шекспірівських «Короля Ліра» та «Гамлета», мольєрівського «Уявно хворого») — довгоочікувана та обговорювана.


Свого часу, в 1990-ті, потужно заявив про себе новостворений Закарпатський угорський театр з Берегового. Його керівник Аттіла Віднянський незмінно входив до обойми найзнаніших молодих режисерів на широких теренах від Будапешта до Санкт-Петербурга. Надалі він із групою акторів переселився до Угорщини — і все. Чи є той театр, що там нині робиться? Такі запитання театрали ставили собі останні років десять, але відповідей не отримували. Виявляється, є! І він завдяки режисерові Олегові Мельничуку, який досить несподівано для всіх надіслав заявку та дійшов зі своєю виставою «RH+» до шорт-листа ГРИ, хочеться думати, повернеться в загальноукраїнський театральний контекст.

 

Читайте також: Театр? 


Маленький театрик «І люди, і ляльки» був не надто помітний серед відомих львівських сцен. Але прийшов до нього надзвичайно легкий на підйом Олекса Кравчук, і понеслося: «Божественна комедія... АнДанте», «Розколяда», «Гамлет», невдовзі — «Фауст»… Власний щорічний фестиваль, поїздки по всій Україні, до Польщі, Чехії, Білорусі… Трохи не вистачило «Гамлетові» до шорт-листа, але про цей театр нині знають скрізь.


А завдяки Ростиславу Держипільському Івано-Франківськ у туристичному сенсі перестав бути лише «транзитним пунктом» на шляху до Буковелі. Театральний порт «Порто Франко» (спочатку «морський», потім «повітряний» — цікаво, який буде наступний?) добряче струснув усю Україну (заради справедливості — це вже друга франківська театральна «хвиля», перша була пов’язана із «Солодкою Дарусею» та «Нацією» за Марією Матіос). Хто з киян не встиг забронювати житло на період «Порто Франко», той лікті кусає. Хто не приїхав подивитися франківського «Гамлета» в рідній локації, у фантастичному театральному підвалі, аналогів якого годі й шукати, тому доведеться дофантазовувати найцікавіше на київському показі у форматі ГРИ. Утім, знаючи Держипільського, варто сподіватися, що він і тут вигадає щось незвичайне.


Здається, Богом забутий Харківський театр імені А. Пушкіна, віднедавна очолюваний Сергієм Бичком (директор) та Ольгою Турутею-Прасоловою (головний режисер), раптом «проклюнувся» авторською виставою «Гімнастичний козел» Олександра Середіна, яка зацікавила експертів і змусила пильніше стежити за тим, що там відбуватиметься надалі.


Поза «зоною досяжності» десятиліттями перебував Сумський театр імені М. Щепкіна. Аж ось директор Микола Юдін запросив головним режисером Антона Меженіна, а той затягнув туди ще молодших Артема Вусика та Романа Козака. І вже театр їде до Києва, а «Лісова пісня» — у лонг-листі ГРИ.


Що були б у списках київських комунальних театрально-видовищних закладів іще декілька років тому «Золоті ворота» та Малий драматичний, що не було б їх там, не помітив би ніхто, окрім планового відділу та бухгалтерії департаменту культури. Нині Стас Жирков та його нові «Золоті» — скрізь, у тому числі в шорт-листі ГРИ, а «майданчик молодняка» в перезавантаженому Малому драматичному на чолі з Дмитром Весельським видає на-гора креативні проекти й привертає до себе особливу увагу «Холодною м’ятою», першою постановкою новел Григора Тютюнника (лонг-лист ГРИ та «Київська Пектораль» за найкращий дебют режисерці Анні Огій).


Микола Берсон у Миколаєві (його театральна «держава в державі», Український театр драми й музичної комедії, працює як добре злагоджений механізм уже майже 30 років), Олександр Книга в Херсоні, Олександр Бельський та його «Академія руху» в Кривому Розі — це ті, завдяки кому їхні міста не губляться на театральній мапі.

 

Читайте також: Театр і його демократія


Протилежний приклад, доказ від зворотного: розбурхав був Петро Ластівка Волинський театр імені Т. Г. Шевченка «Дон Жуаном», «Гамлетом», «Назаром Стодолею», «Кармен», палкими публіцистичними виступами на сайті та в соцмережах, регулярними гастролями в Києві — усі знали, що є такий заклад. Залишив він Луцьк, і «далі — тиша».


Якісно новий імпульс із приходом Олександра Ковшуна отримав Харківський ТЮГ. «Пригоди Незнайки», «Уфті-Туфті» Беатрікс Поттер та «Капітан Фракас» Теофіла Готьє, україно-німецький проект «Депеш Мод» за Сергієм Жаданом та «Усе життя попереду» за Емілем Ажаром — цілковито ексклюзивний репертуар. Тепер цей ексклюзив разом із Ковшуном «переїхав» на протилежний бік Лопані, до академічного театру імені Тараса Шевченка, де вже з’явився «Замок» за Франсом Кафкою, а невдовзі буде презентовано «Любов» за малознаною драмою Марка Кропивницького «Де зерно, там і полова..». Що нині коїться в ТЮГові? А хто то знає…


З’явився Мирослав Гринишин у Хмельницькому — вийшла резонансна «Циганка Аза», приїхав він до Чернівців — відбулася потужна «Земля» за Ольгою Кобилянською… По тому ж — знов «тиха украинская ночь»…


…А хто востаннє чув щось про Криворізький театр імені Т. Г. Шевченка? Одеський російський (український, імені В. Василька, наразі набирає обертів)? Молодіжний, український, російський театри з Дніпра? Про Дрогобич або Ніжин? Про Харківську музкомедію? Мукачеве, спасибі, вийшло на зв’язок — із самостійною роботою молодих акторів «Deus ex Machine» (лонг-лист ГРИ). Аби лишень знову не причаїлося.


Тож другий основний тренд — «кадри вирішують усе». Наразі не виправдали сподівань юридичні нововведення: контрактна система в тому вигляді, в якому була запущена, не привела до якісних змін у вітчизняному театрі. Він, як і раніше, є не «інституціональний», а «особистісно залежний». Добре, що такі особистості є.


Андрій Бакіров, Ростислав Держипільський, Стас Жирков, Максим Голенко, Тамара Трунова, Оксана Дмитрієва — це той режисерський пул, який на слуху й на вустах театралів навіть без жодних фестивалів-премій. Двоетапне «сито» відбору, різні смаки експертів, але в шорт-листі — усі ті самі. Тамара Трунова й Максим Голенко є тут навіть двічі іменинниками: перша, котру ми звично вважаємо режисером драматичного театру, представлена в музичному жанрі — бароковою оперою «Дідона та Еней» і «фарсом у супроводі орекстру» (так на афіші) «Під небом синім» на кону Національної оперети; а другий — геть протилежними форматами, масштабним мюзиклом «Біла ворона» та моноп’єсою «Віталік», розведеною на двох акторів.


Отже, правильно заквашено ГРУ, якщо офіційні результати підтверджують неформальні рейтинги.


Злі язики можуть, звісно, звинуватити експертів у корпоративній змові. Але нічого не вдієш: зробити заявки анонімними не вийде жодним чином. Навіть якщо хтось з експертів не чув про якусь прем’єру, він упізнає на відео акторів та/або локацію, бо є щільно інтегрованим у театральний процес (на підставі чого, власне, і потрапив до складу експертної ради).

 

Читайте також: Театр?


Український вимір


Зрештою, основний тренд ГРИ полягає в тому, що вона продемонструвала два чіткі вектори розвитку вітчизняного театру, які ще Лесь Курбас сто років тому окреслив як шлях до Європи та до самих себе.


Шлях до себе — це вітчизняний матеріал, національний менталітет, власні болючі проблеми, часто задавнені, або ж актуальні питання, на які кожен шукає відповідей тут і зараз.


Шлях до Європи — євроформат, універсалії, утілені на кону міжлюдські проблеми, актуальна естетика.


Український вимір ГРИ якнайвиразніше проявився в чотирьох виставах.


«Вій» Наталки Ворожбит у режисурі Андрія Бакірова став не стільки докудрамою, скільки притчею про шлях та спокуту. Виставу створено в змішаному жанрі: побутовий її шар втілений у стилі жлоб-арту в його сентиментально-сільській варіації, до цього додано дещицю містики та символічності. Змістовна ж її квінтесенція — фінальна сцена, остання ніч, коли Лукас (турист із Франції, котрий опинився в класичній історії на місці Хоми Брута) спілкується з потойбічною панночкою цілковито в дусі часу — через Skype.


У віртуальному просторі Оксана жива (її обличчя з плаваючими, мінливими рисами виводиться на весь екран-задник), як і всі, кого вже немає серед нас, але чиї відеоролики або сторінки в соцмережах можуть зберігатися вічно. Старовинна козацька молитва — про «мертвих, живих і ненароджених», про громаду, її очільників та військо, про убієнних та заморених голодом — ніби розчиняє невидиму браму, й ось уже навколо Оксани, наче з імли, проступають постаті всіх персонажів, а за їхніми плечима нові й нові шеренги, мільйони безіменних душ, завислих між світами.

 

Читайте також: Театр і його демократія


Іронія історії: випадкова й нібито геть чужа людина відпускає на волю, з мороку й небуття, цілий народ. І тоді неначе сонячне світло заповнює сцену, і Оксана, жива, пританцьовує у своєму розкішному вінку, і всі радісні та веселі, і бризки води розлітаються в променях світла, і падає, зникає моторошна завіса-задник між реальним і містичним, минулим і сьогоденням.


Камертоном у виставі є Любов Колесникова в ролі старої баби Соньки (тобто Софії — Мудрості): м’якої та бешкетної, лагідної, хоч до рани прикладай, але й гострої на слівце, дбайливої та кумедної, із затаєним болем за тим власним, що було й спливло, і не згадати вже, й водночас оздобленої якимсь потаємним знанням, що про нього не кажуть уголос. Вийшов такий самий архетип, що й баба Пріся в Павла Ар’є: не стільки Великої Матері (за класичними дефініціями), скільки Великої Баби, Пра-Баби, Пра-Матері-України.


Життя Сасіка, головного героя вистави «Тату, ти мене любив?» за Дмитром Богословським (рідкісної сповідальності, на межі нервового зриву та зміненого стану свідомості акторська робота Романа Ясиновського), після смерті батька перетворилося на запізнілий і нав’язливий пошук відповіді на запитання: «Тату, ти мене любив?».


Це взірець гостросоціального та водночас гостросучасного за виражальними засобами та режисерським мисленням театру. Якщо перевести б виставу в інтерактивний режим, висмикнути із зали будь-якого глядача й запитати, чи впізнає він у тому, що бачить на кону, себе та своїх батьків, особливо якщо ті вже небіжчики, — то виявиться, що театр влучив не просто в десятку, а в самісінький центр «мішені».


У своєму фірмовому стилі, із чіткими та різкими відбивками між жанрово-стильовими зонами (гіперреалістичною, драматичною, з одного боку, та фарсово-мультяшною, з елементами КВН, з іншого), із дещицею інфернальності Стас Жирков, схоже, поставив цю виставу для того, щоб його син (якому нині сім) ніколи не спитав його: «Тату, ти мене любиш?». Очевидно, що це важлива річ і для самого режисера, і для багатьох глядачів, його однолітків, у кого вже є чи скоро будуть діти. Вона не для старших, котрим уже запізно. Вона для того, аби люди вчасно зрозуміли, від яких хибних «національних традицій виховання» їм треба відмовитися і як їм надалі будувати стосунки зі своїми дітьми, потенційними чи вже наявними.


До того ж у цій виставі театру «Золоті ворота» виникає та стверджується (парно до образу Великої Баби) національний архетип Батька. Олександр Ярема в ролі Дмітріча, батька Сасіка, — виняткова акторська робота, у якій нібито немає нічого акторського й нібито немає ніякої роботи. Це абсолютно живий, упізнаваний, вічний український тип.


П’єсу Віталія Ченського «Улісс», яка стала основою вистави «Віталік» («Дикий театр»), можна назвати гостросучасною за способом висловлювання та автобіографічно-документальною за характером. Вона скомпонована з власних постів драматурга у Facebook періоду 2013–2016 років, пізніших авторських рефлексій на них та коментарів його дописувачів.


Тут у центрі уваги класична «маленька людина», яка потрапляє у вир історії, сама не бажаючи цього, ба, навіть принижуючи сенс цієї історії через суцільну іронію. Ця дуже проста оповідь, яка починається з ліжка в найманій квартирі та закінчується в кабінеті сексопатолога, не зводиться до внутрішніх проблем, а виходить на інші, ширші обрії. І це заслуга і автора, і режисера Максима Голенка, і акторів Андрія Кронглевського та Олексія Доричевського, і загалом «Дикого театру», котрий відвоював собі нішу в нашому мистецькому просторі та активно її обживає.

 

Читайте також: Тарас Штонда: «Коли виконувати Ваґнера запрошують іноземця, це завжди величезна відповідальність»


Своєю чергою, глядач упізнає тут реалії власного життя, добре знайомі географію й дати та ідентифікує героя якщо й не із собою самим, то з тими, хто їде поряд у маршрутці, сидить у кав’ярні, лишає коменти в соцмережах…
У рок-опери Геннадія Татарченка та Юрія Рибчинського «Біла ворона» (створена 1989-го) є властивість ніби виринати на вітчизняному кону в доленосні, поворотні історичні моменти. У версії Миколаївського театру драми та музичної комедії 2017 року вона, позбавлена лобових політичних алюзій (неминучих 1991‑го, 2005-го та 2015-го), постала як філософська притча про свободу вибору і окремої людини, і цілої громади, яка у всі часи дуже швидко перетворюється на натовп.
Якісний музичний матеріал (у кращих традиціях українського мелосу), котрий не звучить архаїчно завдяки сучасному аранжуванню, драйв та потужність сценічного втілення роблять цю «Білу ворону» однією з найяскравіших музично-драматичних вистав на вітчизняній сцені.

 

…за стандартами ЄС


«Стандарти» в даному разі не скасовують «ексклюзивності» та оригінальності. «Гамлет» Ростислава Держипільського, «Дідона та Еней» і «Під небом синім» Тамари Трунової, «Уявно хворий» Оксани Дмитрієвої — це той так званий джентльменський набір, з яким не соромно вийти на широкі обрії для презентації вітчизняного театру як сучасного за способом сценічного мислення, за ідеями та виражальними засобами.


Ці вистави добре знані й неодноразово описані, а ось про «RH+» Берегівського театру варто сказати більше.


Режисер Олег Мельничук звернувся до Джорджа Орвелла, Віктора Пєлєвіна й Річарда Баха — культових авторів другої половини ХХ — початку ХХІ століть, аби розгорнути вигадливу сценічну фантазію на тему свободи, протиставити втікачів Самітника та Шестипалого (в очах спільноти — маргіналів та лузерів) тупому стаду, стурбованому лише вдоволенням базових потреб.


Лейтмотив вистави — пошук способу злетіти. Він виникає з першої появи Самітника, який запускає перед себе повітряну кульку, надуту, але не перев’язану, аби розрахувати її траєкторію. І далі, з маніакальною впертістю та з допомогою Шестипалого (Іболя Орос — справжня окраса вистави, така собі угорська Джульєтта Мазіна, наївна, глибока, зворушлива, притаєна, емпатійна, задумлива, відкрита, несмілива, дитинна, мудра…) Самітник будує з підручних матеріалів спочатку планер, потім катапульту, повітряного змія, надуває кульки, складає паперові літачки, намагається прив’язати до рук Шестипалого дошки, мовби Дедал крила Ікарові…. Остання його спроба, як і всі попередні, теж марна. Шестипалий чекає на нього, притулившись до жолобу-годівниці для «утилізованих» уже курей бройлерного комбінату ім. Луначарського, підвішеного до стелі на ланцюгах. Обидва втомлено вмощуються на ньому, але — раптом — ледь помітний рух, і годівниця перетворюється на гойдалку. Герої розхитують її, потім здіймаються на ноги, розхитують іще більше — і… летять! Фінал. Завіса.


«RH+» варто показувати студентам-режисерам на лекціях: важко було б назвати іншу виставу, в якій наскрізний мотив/тема/ідея втілювалися б настільки послідовно, образно й точно.


Оголошення шорт-листа Фестивалю-премії ГРА ознаменувало завершення роботи експертної ради, сформованої з вітчизняних фахівців. 12 вистав-фіналістів на перегляді в Києві розглядатиме вже міжнародне журі. І 29 листопада ми дізнаємося, чи оцінили вони наш європейський формат як уповні європейський і чи зрозуміли специфічні виміри «загадкової української душі».

схожі публiкацii

Культура

Театр?

2018-07-08 10:59

Новини RedTram

Loading...