Політика 2018-09-29 12:24 Віхров Максим

Дружні голоси. Як інформувати окуповані території

Чому комунікація з окупованими територіями не менш важлива, ніж спростування російських фейків

Боротьба з російською інформаційною агресією вже досить давно стоїть на порядку денному не лише в Україні, а й на міжнародному рівні. Від 2014 року ми навчилися більш-менш оперативно спростовувати російські фейки та зважилися на деякі системні кроки: заборона російських телеканалів, обмеження медійного та книжкового продукту, а також доступу до низки російських інтернет-ресурсів і соцмереж. Однак усе це пасивна оборона, причому її ефективність далеко не стовідсоткова. Наприклад, за даними дослідження InMind, станом на літо 2018 року 21% українців і далі користувалися соцмережею «ВКонтакті». Відповідно ж до оцінювань Інтернет-асоціації України, цей ресурс перебуває на 4-му місці серед найбільш відвідуваних сайтів у країні. Також у топ-10 тримаються заборонені «Однокласники» та «Яндекс». Згідно з опитуванням КМІС, російськими інформаційними джерелами користується близько 5% українців, проте на Сході та Півдні — у стратегічно важливих (у безпековому сенсі) регіонах — показник сягає 10%.


Звичайно, у ХХІ столітті, в епоху інтернету та супутникового мовлення, інформаційні обмеження — річ досить умовна. Значно серйозніше те, що в цій боротьбі Україна лише протистоїть російському впливу, але не намагається перехопити ініціативу бодай у тому, що стосується окупованих територій.

 

Читайте також: Війна в іншому форматі


Російська інформаційна агресія не зводиться лише до вкидування фейків. Її медіа (у тому числі підконтрольні українські) створюють і транслюють цілі наративи, розраховані на різні аудиторії в Україні. По-перше, це пряма пропаганда «русского мира» та «Новоросії», спрямована на потенційних бойовиків та активістів сепаратистського руху. Основне завдання — підготувати цю публіку до активних дій: вийти в потрібний момент на мітинг, захоплювати адмінбудівлі, створювати сепаратистське підпілля на місцях чи вступати до колабораціоністських підрозділів «ЛНР» і «ДНР». Утім, це досить вузький прошарок населення. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», навіть на Донбасі навесні 2014-го прибічників сепаратизму було близько 18%, і з тих пір потенційних заколотників на Сході та Півдні суттєво поменшало. По-друге, це пропаганда такого собі «компромісу», спрямована на широкі верстви українців, причому не лише в прилеглих до фронту регіонах. Головна її ідея: чим скоріше закінчиться війна, тим швидше поліпшиться їхнє життя, тож Україна мусить якнайскоріше погодитися на умови, запропоновані Москвою. Непоступливість Києва подається як політиканство, розплачуватися за яке доводиться народу. Ця аудиторія значно ширша. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», наприкінці 2017-го на «мир за будь-яку ціну» були згодні 20% українців.


Однак ці цифри не означають, що рештою наших співгромадян Росія не намагається маніпулювати. Для них існує третій наратив, закамуфльований патріотичними слоганами. Його мета — роз’ятрювати внутрішні протиріччя, тиснучи на больові точки суспільства. Якщо напередодні виборів у США російські тролі експлуатували теми раси, міграції, ідеології, то в Україні вони експлуатують невдоволення повільністю реформ, питання мови, релігії, тобто прагнуть зіштовхнути нормальні суспільні суперечки та дискусії в деструктивне й конфліктне русло. Для цього використовуються не лише медіа-сателіти, а й соцмережі. Приміром, у лютому 2017 року СБУ виявила низку популярних «патріотичних» груп у мережі Facebook, адміністратором яких був громадянин РФ, екс-бойовик «ДНР». Лейтмотивом адміністрованих ним сторінок були заклики до «третього Майдану» та інших радикальних і руйнівних дій. Про істинні масштаби такої діяльності можна лише здогадуватися, але зрозуміло одне: для того щоб підірвати обороноздатність України, Росія ладна працювати з будь-якими групами українського суспільства й використовувати будь-які аргументи.


Чим на це може відповісти Україна, якщо повністю захиститися від інформаційних впливів із Росії неможливо? Насправді, попри всесвітню стурбованість «новими викликами», усе це далеко не ноу-хау. По суті, теперішнє інформаційне протистояння нічим не відрізняється від того, що було за часів холодної війни, хіба що способи поширення інформації стали більш ефективними та всепроникними. Суть інформаційної війни — що нині, що тоді — становить комунікація із суспільством країни-супротивника з метою вплинути на його настрої та, за можливості, поведінку. Україна не може вдаватися до симетричних дій, бомбардуючи російський інформпростір фейками та маніпуляціями тролів: у нас немає ні відповідних ресурсів, ні карт-бланшу з боку цивілізованого світу. Навіть на інсценоване вбивство журналіста Аркадія Бабченка Захід відреагував досить нервово, тож переозброєння країни засобами постправди там точно не сприймуть. Не кажучи про те, що застосування таких прийомів матиме токсичний ефект і для самої України. Що може (і повинна) зробити держава щодо контрзаходів, так це налагодити комунікацію хоча б із власним населенням на окупованих територіях.
Знову таки, вигадувати нічого не треба. За часів холодної війни рупором вільного світу в СРСР були «Радіо Свобода», ВВС та деякі інші радіостанції, які радянська пропаганда називала «ворожими голосами» й намагалася глушити їхню трансляцію. Ці «голоси» не вели прямої антирадянської пропаганди, а лише повідомляли, що насправді відбувається на Заході та коїться в самому СРСР.

 

Читайте також: Вадим Скібіцький: «Росія не відмовиться від своїх неоімперських планів щодо отримання повного контролю над пострадянським простором, передусім над Україною»

 

І хоча за прослуховування цих станцій громадянам Країни Рад загрожувало покарання, їхня популярність була високою. І передусім тому, що зміст мовлення разюче відрізнявся від вихолощеного цензурою та ідеологізованого контенту, котрий транслювали радянські ЗМІ. Це не означає, що вся їхня аудиторія складалася з ідейних антирадянщиків, але більш-менш просунуті громадяни СРСР вважали за потрібне бути в курсі. З 2014-го в Україні з’явилося чимало журналістських проектів та повноцінних ЗМІ, присвячених подіям на окупованих територіях. Однак на практиці всі вони спрямовані на те, щоб розповідати про Крим та Донбас загальноукраїнській аудиторії. Ця функція є, безперечно, стратегічно важливою, проте не менш очевидно, що потрібні також проекти зворотного напрямку: розповідати про події в Україні, а особливо на окупованих територіях, самим мешканцям цих територій. І хоч трансляція загальнонаціональних ЗМІ на захоплені ворогом регіони безумовно потрібна, виконувати зазначені завдання вони не можуть. По суті, йдеться про створення альтернативної регіональної преси з поправкою на значення та масштаб поставлених перед нею завдань.


Звичайно, повноцінна журналістська робота на окупованих територіях поки що неможлива, але й комунікаційних можливостей сьогодні значно більше, ніж за часів холодної війни. Не бракує й фахівців, особливо серед переселенців, які могли б стати дружніми «голосами» для своїх земляків в окупації. Проблема в тому, що такий стратегічно важливий напрям роботи не може вестися силами окремих ентузіастів на волонтерських засадах. Це має бути частиною комплексної державної стратегії деокупації, розрахованої на декілька років. Підтримувати спілкування з окупованими територіями — завдання затратне, але й корисне. Тим, хто зберігає лояльність до України, слід повсякчас нагадувати, що Батьківщина про них не забула. Це не просто красивий жест: після звільнення саме ці люди стануть суспільною опорою реінтеграції та відновлення української влади. Що ж до решти населення (а це переважно ідеологічно індиферентні обивателі), вона теж повинна мати доступ до інформації про дії та наміри України, не спотвореної окупаційними ЗМІ. Яскравий приклад — цьогорічний закон про реінтеграцію Донбасу, який окупанти широко рекламували як «закон про війну», чим серйозно налякали мешканців ОРДіЛО.

 

Читайте також: Сергей Сергеєвич: «Досить вмирати, давайте трошки повбиваємо за Україну»

 


Не менше значення має інформування про події на самих окупованих територіях. Особливо це стосується ОРДіЛО, де навіть «офіційні» ЗМІ подають лише фрагментарні відомості про життя «республік». У результаті мешканці Луганська мають дуже приблизне уявлення, що відбувається навіть в їхньому власному місті, не кажучи вже про інші території. Цю функцію мають виконувати дружні «голоси» з України, які наочно демонструватимуть, що сепаратизм — це не просто карний злочин, а й шлях у нікуди. Щоб досягти політичного ефекту, не треба вдаватися до маніпуляцій: дійсність «ЛНР» та «ДНР» не менш похмура, ніж тенденційна «чорнуха». Те саме стосується Криму, де навіть над аварією в Армянську окупанти намагалися напнути завісу мовчанки. Окреме завдання — висвітлювати факти політичного терору, масштаби якого Кремль старанно приховує не лише від міжнародної спільноти, а й від населення Криму та «республік». Не можна сказати, що ці теми ігноруються українськими ЗМІ, але йдеться про те, щоб створювати окремі тематичні канали комунікації з окупованими територіями.

 


Утім, дружні «голоси» потрібні не лише для того, щоби знизити сепаратистські настрої чи збурити протести проти окупантів. Останнє через об’єктивні обставини є практично фантастичним сценарієм. Не менш (а може й більш) важливу роль ці «голоси» відіграватимуть уже після деокупації, адже саме вони можуть стати каналами спілкування Києва з місцевими спільнотами в перехідний період, а згодом і медійною опорою України в цих особливих регіонах. Але для цього такі ЗМІ повинні заручитися довірою аудиторії, плекати яку треба починати вже зараз. Якщо ж залишити цю інформаційну нішу порожньою, то в короткостроковій перспективі її заповнять сепаратистські мовники, які напрацьовують собі авторитет серед невдоволених мешканців того ж таки ОРДіЛО. Власне, там цей процес відбувається давно під орудою колишніх польових командирів та проросійських активістів, котрі не вписалися в існуючу структуру «республіканської» влади. У віддаленій перспективі, уже після деокупації, вони навряд чи зможуть влитися й до структур легальної влади, проте є висока ймовірність, що замість них туди потраплять колишні функціонери Партії регіонів, які конструюватимуть на Донбасі своє всевладдя взірця 2013‑го. На такий випадок Києву дуже знадобляться не тільки точки кадрового опертя, а й лояльні медійні ресурси, про створення яких треба турбуватися вже сьогодні.

Новини RedTram

Loading...