Приватна урбаністика 2018-10-02 11:55 Олександра Суховєєва

Чугуїв: усього не вичитати з лиця

Маршрут подобається мені вже від клумби на автостанції до підйому вулицею Харківською, якою в’їжджає у Чугуїв автобус із Харкова.

Звісно, що подобається мені й саме місто Чугуїв. І навіть при тому, як рідко я тут буваю, воно для мене чимсь особливе і привабливе.  Нині знову нетривкі відвідини, коли все, що я можу, – читати з його лиця.

 

 

У місті, здається, є маршрутні таксі, але я не дізнаюся про це напевне, бо з попередніх поїздок пам’ятаю: все, що мені потрібно, – у центрі, недалеко одне від одного, а центр – зовсім поряд із автостанцією.  Почати можна з будь-якої з-поміж пам’ятних і прикметних будівель міста. Всі вони у стилі класицизму і належать до доби військових поселень (перша половина XIX ст.).

 

 

Але мені хочеться проілюструвати, наскільки ж тут усе близько, і для цього я стану навпроти будиночка № 7 по вулиці Каляєва. Будинок розташований на високій точці одного з тутешніх схилів і, очевидно, зведений уже пізніше.

 

 

Якщо стати обличчям до нього, праворуч бачиш будівлю з баштою -  Штаб військових поселень, ліворуч – Торгові ряди з аркадою, просто за спиною – Cоборна площа  з парком та «оглядовим майданчиком»,  і по цій же вулиці – собор Покрови. Не видно звідси хіба що музеї – Рєпіна та Краєзнавчий, але дістатись до кожного можна пішки за п’ять хвилин.

 

 

Класицизм будівель, що збереглися тут від першої половини XIX сторіччя, в описах міської архітектури називають аскетичним. Обмаль декоративних прикрас звільняє місце для простої краси, яка виявляє себе у розташуванні та формах елементів на гладі стін. Усі будівлі цегляні та поштукатурені, а ті з них, що не бачили реконструкції, мають природний зістарений вигляд. Штаб військових поселень, у якому тепер розміщується міська галерея, – саме у процесі тривалої реконструкції: зовні це помітно, бо чималу частину вікон замінили на металопластикові. Видно також, що полагодити стіни намагалися ще за радянських часів, місцями облицювавши їх упізнаваною плиткою, а місцями підлатавши плямами цементу.

 

 

Що такого я можу дізнатися з обличчя сучасного міста про його сторічну минувшину? Сьогодні мої спостереження тут такі: у приміщеннях Торгових рядів улаштувалися комісійні магазини, в Офіцерському зібранні – житлові кімнати гуртожитку, фасад Штабу військових поселень годі вхопити оком – такою мірою розрослися старі дерева навколо нього.

 

 

Зате знадвору ця будівля – цілком видовищна. Тут на зарослій молодими пагінцями клумбі стоїть сам-один старий каштан. Решта простору – плац, оточений П-подібною триповерховою будівлею та корпусами.

 

 

Уже не така сива давнина, але: тутешній Ленін здавався мені смішним. Думаю, були такі самі ще десь, хоча цей зразок я тут побачила вперше – наче він вилазить із коробочки, от-от зараз нахилиться, обіпреться руками об неї, переступить – і випростається на весь зріст. Але, виявляється, і на таких Ленінів райцентри не мали права зазіхати. Тож його тут свого часу добули для себе і встановили правдами й неправдами. А 2016-го демонтували.

 

 

***

Ще з поверхових вражень, та вже про мешканців: мало хто тут настільки заклопотаний чи самозаглиблений, щоб не звертати уваги на довколишніх. Поки я роззираюся містом, місцеві, не соромлячись, розглядають мене. Вони здалися мені схильними до діалогу і вміють розпочати його дуже просто. «Ты почему в Малиновку не поехала?» – запитує пенсіонер, із ретривером якого я вирішила зазнайомитись у парку. Сьогодні у сусідньому смт – фольклорний фестиваль «Весілля в Малинівці», чоловік переповідає мені програму, а наостанок наголошує: «Винник в семь».


 

Здорових навичок спілкування у чугуївців не витравили навіть баптисти та Свідки Єгови, яких тут у вихідний день можна побачити на вулицях уже між сьомою та восьмою ранку. Вгледівши за парканом цікавий будиночок, я торкнулася ручки фіртки. Коли надвір вийшла жінка, я вже була на розі, вона гукнула мене й повідомила у цілком доброзичливому дусі: «Я не могу тебя пустить, это не двор, это – военный объект». Ще далі я зупинилася біля новенької та охайної щільно заклеєної дошки для оголошень. Здається, коли у Харкові оголосили війну оголошенням на стінах та парканах, спеціальних дошок натомість не встановлювали. Чоловік, що трапився поруч, запитав, яке саме оголошення мене зацікавило. «Це – моя дошка. Раніше всі доми були обклеєні, я звернувся до міста і сказав: давайте зроблю вам такі дошки», – пояснив. І хіба нема йому чим пишатись?

 

***

У надії якщо не поглибити, то хоча б розширити своє знання міста, я прямую до Краєзнавчого музею. Тут після огляду запитую Ганну Володимирівну про сучасний військовий Чугуїв. «Завжди був військовим містечком. І зараз, незважаючи на кількість населення (близько 30 000), тут аж три військові частини», - відповідає. У 92-й механізованій бригаді – батько та брат Ганни Володимирівни, бригада бере участь в АТО-ООС із серпня 2014 . Є ще льотна частина в авіамістечку, де курсанткою тренувалась Надія Савченко, і в Малинівці  - танкова.

 

 

 

Чи не написано про Чугуїв книжок, повістей, історичного роману? Ганна Володимирівна знає про оповідання, і то чиє! – оповідання «Марко» Сергія Жадана, що відкриває збірку «ДНК». Я прочитала його – воно не про Чугуїв. Герой Марко походить із Дергачів, намагається обжитися в Харкові, але зрештою вступає до юнкерського училища. Тут і трапляється в тексті згадка про «високе, сповнене світла й тіней чугуївське небо». «А чугуївське юнкерське училище,– веде далі Ганна Володимирівна, – було осередком українства у належному Російській імперії місті, багато його випускників опинилося в армії УНР. Тут було офіційно зачитано ІІІ Універсал УЦР і цим засвідчено, що Чугуїв визнає Центральну раду. Єдине – доки хтось тут у міській раді не вивчить українську мову, попросили надати перекладача.»

 

 

Сьогодні я хочу зазирнути на «Весілля в Малинівці». Мені цікаво, а чи не проводять у місті ретрофестивалі, присвячені реконструкції саме XIX століття? Дізнаюся, що серед чугуївців є захоплені цією добою: вважають себе офіцерськими нащадками, шиють мундири, знають рецепт гусарської паленки (на схрещені щаблі кладуть цукрову голову і поливають вином). І за нагоди демонструють своє вміння, як-от на фестивальних дійствах, присвячених Міжнародному рєпінському пленеру, який тут проводять щорічно.

***

У забитому вщент автобусі на Малинівку місцеві обурюються: «зачем сборище устроили, деньги моют?». Ну і, звісно, серед перемовляння зринає: «Винник, Винник в семь». Фестивальні локації повняться встромленими у солому штучними квітами, білі тканини тріпочуться від вітру.  В очікуванні співака жінки фотографуються з його постером, постер співачки Ольги Цибульської («Со-неч-ко, Я від тебе хочу сина й до-неч-ку!») чоловіки оминають увагою.

 

Шкодую, звісно, що замість іще поблукати містом, приїхала сюди, ще й нагоду спуститися до річки (Сіверський Донець) згаяла. Багато ж було розмов: сприяння туристичній привабливості, 16 локацій, відродження фестивалю після чотирирічної перерви.

 

 

Те, що в місті справді має туристичну цінність, оздоблене тепер дощечками з відповідними підписами – і це дуже зручно для орієнтації. Але водночас видно вибиті шибки, облізлу штукатурку і настінні написи, що точно не є стріт-артом.

 

 

 Це стосується загального враження: місцями відзначаєш доглянутість, а деінде стан міського облаштування межує із занедбаністю, як-от у парку навколо Соборної площі. Попри це, він усюди примудряється зберігати привабливість – Чугуїв, і мені подобається тут бувати. Дуже.

 

Новини RedTram

Loading...