Економіка 2018-10-09 13:40 Крамар Олександр

Енергетичний мазохізм

Чому треба якомога швидше відмовитися від адміністративного встановлення цін на природний газ

Хай там як уряд нарікатиме на тиск МВФ у питанні підвищення вартості блакитного палива для населення, саме нинішній Кабмін відповідальний за те, що розрив між цінами для комерційних та побутових споживачів за останні роки знову збільшився майже удвічі. А кивання на кредиторів лише вкотре принижує як сам уряд, так і державу загалом.


У жовтні 2016-го блакитне паливо для побутових потреб коштувало 6,88 грн/м3, для промислових споживачів — від 7,6 грн/м3 залежно від обсягів використання. На сьогодні ціна для населення фактично не змінилася (6,96 грн/м3), тоді як для комерційних споживачів із 1 жовтня 2018-го становить уже від 13,4 грн/м3  (для покупців від 50 тис. м3  на місяць, які не мають заборгованості й придбають паливо за передоплатою) до 14,6 грн/м3  для решти.


Такий розрив не наслідок якогось одномоментного катаклізму, а лише результат тривалого, але поступового зростання тарифів для комерційних споживачів через зміну цін на європейському газовому ринку за одночасного штучного й абсолютно безвідповідального стримування урядом тарифів для побутових споживачів. Тож нинішні 6,96 грн/м3  — це вдвічі менше, ніж мало б бути, якби впродовж років ціни поступово змінювалися під впливом ринкових факторів.
Замість того щоб один раз вирішити проблему, назавжди відмовившись від адміністративного регулювання та переживши соціальне невдоволення і політичний резонанс, нинішній уряд обрав політично та соціально більш дратівливий шлях «різати хвоста по шматочках». І сьогодні особливо рельєфно виявилося, наскільки влада таким чином підставила сама себе. Адже якби ціни на блакитне паливо відпустили до ринкових показників ще наприкінці 2016-го чи в крайньому разі на початку 2017‑го й більше адміністративно не обмежували, то за понад два роки до виборів громадяни вже до цього звикли б і адаптувалися.

 

Читайте також: Стокгольмський арбітраж змусив Газпром знизити ціни для Польщі


Натомість уряд Гройсмана відтягнув вирішення питання до передвиборчої кампанії 2019 року, здобривши соціальний ґрунт для реваншу. І якщо він не наважиться розрубати гордіїв вузол одним ударом, а й далі поетапно приводитиме ціни до паритету з європейськими, то, напевне, перетворить тарифну тему на лейтмотив не лише президентських, а й наступних парламентських та місцевих виборів, які мають відбутися 2020 року.

 

Не такий страшний, як його малюють


Нарікання на те, що в Україні немає внутрішнього конкурентного ринку газу, хоч і відповідають дійсності, однак свідчать якраз на користь узгодження цін на блакитне паливо з  європейськими. Адже так само не існує якогось окремого українського ринку нафтопродуктів, зерна, металу, руди, олії, цукру чи овочів. Будь-який ринок глобальний. Щонайбільше під впливом транспортних чинників і логістики на ньому можуть бути регіональні відмінності та особливості. Але не більше. І український сегмент — це лише маленька складова глобального ринку. Тож ціни на ньому не можуть суттєво відрізнятися.


Понад те, якщо порівняти з динамікою цін на інші товари та доходів населення в Україні за час, що минув від останнього адміністративного підвищення тарифів на блакитне паливо для побутових споживачів, виявиться, що необхідне для вирівнювання з ринковим паритетом зростання тарифів не вибивається із загальної картини.


Наприклад, за останні два з половиною роки пальне подорожчало в 1,5–1,9 раза. Так, 29 квітня 2016-го літр бензину А-95 на АЗС країни коштував у середньому 21,4 грн, дизпального — 18 грн, автогазу — 8,05 грн. А сьогодні відповідно 31,4 грн, 29,2 грн і 15 грн. Тобто зростання становило 47%, 62% і 86%. Звісно, моторне пальне потрібне не всім, а його частка в структурі сімейного бюджету навіть тих, хто користується авто, часто менша, ніж витрати на газ та опалення. Проте аналогічна ситуація спостерігається протягом останніх двох із половиною років і з харчами. А вони, що підтверджено і статично, і соціологічно, для сімейного бюджету абсолютної більшості українських родин набагато вагоміші, ніж витрати на комунальні послуги. Навіть за офіційними даними Держстату з квітня 2016-го, коли відбулося останнє підвищення цін на газ для побутових потреб, по серпень 2018-го хліб подорожчав на 39%, молоко — на 40%, м’ясопродукти — на 43%, вершкове масло — на 48,4%, яйця — на 67,7%.

 

Читайте також: Санкції проти РФ: від стримування до знищення


Зростання цін на продукти, звісно, викликало невдоволення громадян, однак про щось подібне до тієї істерії, яка роками спостерігається довкола зміни тарифів на блакитне паливо, не йшлося. Це можна пояснити лише тим, що харчі дорожчали в умовах ринкового, неадміністративного ціноутворення. А отже, поволі рухалися то в бік зниження, то в бік збільшення, хоча врешті-решт неухильно й додавали в ціні.


Понад те, усе це супроводжувалося стрімким зростанням купівельної спроможності українців. Її динаміка протягом останніх двох із половиною років, тобто від попереднього адміністративного підвищення цін на газ, була значно помітнішою порівняно з цінами на більшість згаданих вище товарів. Наприклад, середня заробітна плата з травня 2016-го по липень 2018-го збільшилася на 84% (з менш як 5000 грн у травні 2016-го до 9170 грн у серпні 2018-го), мінімальна зарплата — взагалі на 157%, або у 2,6 раза (відповідно з 1450 грн до 3723 грн), середня пенсія — на 50,6% (із 1700 грн до 2562 грн). І тільки мінімальна виплата пенсіонерам додала лише 28,5% (із 1130 грн до 1452 грн).


Як бачимо, такий темп зростання доходів громадян у більшості випадків цілком компенсував би підвищення тарифів на блакитне паливо для населення, якби воно відбувалося в умовах ринкового ціноутворення синхронно зі зміною розцінок для комерційних споживачів. Пенсіонери з невисокими доходами, які зростали найповільніше, зміну тарифів відчули б іще менше завдяки щедрішим і доступнішим, аніж для інших категорій громадян, субсидіям. Тож якби ціна на газ для побутових споживачів змінювалася разом із тарифами для комерційних, то на цьому зростанні, найімовірніше, ніхто особливо не акцентував би. Звісно, за умови, що тарифи припинили б змінювати рішенням органів державної влади і полишили б ринковому ціноутворенню.

Державі необхідно якомога швидше скинути із себе баласт визначення цін на енергоносії та комунальні послуги адміністративним способом, а отже, і відповідальність за ці кроки


Адже можна собі тільки уявити, яким соціально-політичним збуренням сьогодні супроводжувалося б підвищення цін на хліб, молоко чи масло, м’ясо чи яйця, пральний порошок чи шкарпетки, якби ціни на ці товари так само регулювалися адміністративними рішеннями, а отже, підвищувалися не поволі під дією ринкових факторів, а періодичними рішеннями уряду чи Мінекономіки. Однак, на щастя, цього не відбувається. І саме завдяки цьому ринкове зростання цін на споживчі товари відбувається набагато легше в соціально-психологічному плані, сприймається як природний процес. Принаймні не викликає такого шквалу емоцій, як чергові підвищення тарифів на ті чи інші житлово-комунальні послуги. Бо не залежить від рішень влади.


Саме тому якнайшвидший перехід до ринкового формування цін на всі енергоносії та житлово-комунальні послуги за одночасного виключення монопольного диктату окремих гравців — єдиний, безальтернативний спосіб припинення політизації цієї теми та соціального резонансу у зв’язку з невідворотним коригуванням цін у бік збільшення. Державі необхідно якомога швидше скинути із себе баласт визначення цін на енергоносії та комунальні послуги адміністративним способом, а отже, і відповідальність за ці кроки.

 

Перешкода на шляху зниження ціни


Дедалі очевидніше, що відсутність прогнозованого ринку газу та подальше ручне регулювання цін на нього є одним із ключових факторів, який не лише стримує прихід потужних європейських постачальників на ринок, а й блокує нарощування видобутку блакитного палива в Україні приватними компаніями. А отже, позбавляє країну шансів на значне потенційне зниження цін на газ у результаті збільшення видобутку до обсягів, які перевищили б внутрішні потреби, і посилення конкуренції завдяки приходу нових гравців. Саме так сталося в США, де ціни були такими високим, що в минулому десятилітті планувалося постачати туди російське блакитне паливо із Сибіру через трансконтинентальний газогін. А тепер самі Сполучені Штати перетворюються на одного з ключових конкурентів РФ на світовому ринку блакитного палива.


Тим часом стає дедалі очевидніше, що для масштабних інвестицій у внутрішній газовидобуток не вистачає вже не фінансових ресурсів, а впевненості потенційних інвесторів у незмінності правил гри та цінової політики. Адже якщо до влади прийдуть популісти, які вирішать, що газ внутрішнього видобутку має продаватися не за котируваннями європейського ринку, а адміністративно визначеними тарифами, що відштовхуються від операційної собівартості, то вкладення обернуться масштабними збитками.

 

Читайте також: Українська нафта і газ: приспаний потенціал


Ціною, яку платить країна за цю невизначеність, уже стало різке гальмування видобутку блакитного палива приватними компаніями. За курсу попереднього уряду до єдиної ціни на газ для всіх категорій споживачів як передумови переходу до повністю ринкового ціноутворення, у 2014–2016 роках приватні газовидобувні компанії в дуже стислі терміни збільшили видобуток майже в півтора раза — з 2,8 млрд м3  у 2013-му до 4,2 млрд м3  у 2016-му.


Однак після «останнього підвищення», заявленого новим урядом Гройсмана у квітні 2016-го, розрив між цінами на газ для побутових споживачів та промисловості знову почав зростати, активізувалися спекуляції на темі адміністративного ціноутворення та націоналізації приватного газовидобутку. Як наслідок — у 2017 році приватні компанії зменшили видобуток із 4,2 млрд м3  до 4,1 млрд м3 , а за вісім місяців 2018-го, згідно з оперативними даними Міненерговугілля, видобули фактично ті самі 2,9 млрд м3  газу, що й за аналогічний період 2017‑го. Державні газовидобувні компанії за цей час навіть зменшили видобуток. Адже дедалі повільніша динаміка видобутку Укргазвидобуванням не здатна компенсувати навіть зменшення видобутку іншою дочкою Нафтогазу — Укрнафтою. У результаті 2017–2018 роки фактично стали згаяним часом із погляду нарощування внутрішнього видобутку блакитного палива.


Водночас держава не спромоглася запровадити ефективний механізм стимулів, які змушували б приватних видобувачів газу в Україні використовувати надприбутки від видобутку для нарощування його обсягів. Нинішня вкрай низька (за умови, що заощаджені на ній кошти не спрямовуються на розширення виробництва) рента на видобуток блакитного палива дала можливість приватним компаніям отримувані надприбутки виводити з галузі. Адже на сьогодні, реалізуючи газ внутрішнього видобутку по 9–10 грн за 1 м3   за операційної собівартості видобутку 2–2,5 грн, вони платять до держбюджету у вигляді ренти за користування надрами лише 14–29% виручки. Тому вже давно потрібно прив’язати розмір ренти, яка стягується за видобуток газу, до темпів його нарощування тією чи іншою компанією. Що він вищий, то може бути меншою рента, а що нижчий або взагалі спостерігається його падіння, то більшою має бути рента. А в тих приватних компаній, які не забезпечуватимуть бодай 10% щорічного приросту видобутку, необхідно взагалі відбирати до держбюджету весь надприбуток, підвищивши ренту на старі свердловини щонайменше до 60%.


У випадку державної компанії «Укргазвидобування» шалені надприбутки від видобутку блакитного палива також не реінвестуються належним чином у його нарощування. Як свідчить фінансова звітність компанії за перше півріччя 2018-го, її операційні витрати становили 19,6 млрд грн за видобутку 7,55 млрд м3  газу та 250 тис. т нафти із газовим конденсатом. Таким чином, операційна собівартість 1 м3  блакитного палива, видобутого Укр­газвидобуванням, може бути оцінена в трохи більш як 2,2–2,5 грн. А чистий дохід від реалізації навіть за нинішніх цін на блакитне паливо більш як удвічі перевищував собівартість.  


Названа сума витрат не враховує інвестицій, необхідних для динамічного нарощування видобутку (бодай на 10% щороку). Однак їх і так немає. Отримані прибутки перекачують до державного бюджету у вигляді податків і дивідендів. Фінансова звітність компанії свідчить про те, що з чистого прибутку Укргазвидобування в розмірі 30,47 млрд грн, отриманого у 2017 році, 22,85 млрд грн було спрямовано на «дивіденди акціонерам». А акціонером у кінцевому підсумку через Нафтогаз є держава. І лише чверть (7,6 млрд грн) — на інші, зокрема інвестиційні, цілі компанії.


Сьогодні адміністративно встановлені ціни на газ перетворилися на лакмусовий папірець несамостійності нашого уряду, його вразливості до зовнішнього тиску й водночас на інструмент квазіподаткового наповнення проблемного державного бюджету. За посередництва державного бюджету вони допомагають реалізувати видозмінену схему перехресного субсидування однією частиною населення, що платить за газ, іншої частини, яка отримує субсидії. А також корупційні оборудки облгазів і ТКЕ, які паразитують на цій схемі. У 2017-му підприємства групи «Нафтогаз» сплатили до держбюджету податків та дивідендів на загальну суму 107,3 млрд грн, більш як половину яких було спрямовано потім на субсидії. А за перші вісім місяців 2018-го — уже 88,2 млрд грн, а це 18,7% загальних доходів скарбниці за вказаний період.


Таким чином, замість того щоб стимулювати внутрішній газовидобуток і зниження цін на газ, виключивши потребу в його імпорті, нинішні непевні, адміністративно встановлені ціни є інструментом квазіподаткового вилучення коштів у тієї частини населення, що платить сповна за газ та опалення. Будь-які адміністративно визначені ціни на рівні 7 грн, 8,5 грн чи 10–12 грн за 1 м3  блакитного палива не є і не можуть бути бодай чимось обґрунтовані: вони значно вищі від операційної собівартості видобутку та набагато нижчі й, головне, відірвані від принципів формування тих, що мали б установитися під впливом ринкових факторів.


Але головне те, що будь-яка адміністративно встановлена ціна була і є чинником, який час від часу провокує політичну та соціальну нестабільність і разом із тим не створює сприятливого ґрунту для динамічного розвитку українського газовидобутку. А він за нормальних ринкових умов здатен не просто швидко задовольнити внутрішні потреби країни, створивши ринкові умови для значного зниження цін, а й забезпечити експорт нашого газу. Змінити ситуацію здатен лише якомога швидший перехід до виключно ринкового формування ціни на газ та решту енергоносіїв. 

Новини RedTram

Loading...