Світ 2018-10-11 13:58 Сміт Саймон

Die Welt: Жага пригод — рушій міграції

Молоді африканці покидають власні села, міста, країни, свій континент, бо хочуть жити «як білі люди». За це вони готові втратити все, що мали. Їхній погляд на світ міг би змінити Європу

Африка, щоб подолати прірву, яка відділяє її від решти світу, розпочала поетапну втечу вперед. Люди втікають зі своїх сіл, міст, метрополій до Парижа, Лондона, Брюсселя, Лісабона, Нью-Йорка, у Chocolate City Гуанчжоу чи багатьох інших міст, а то й сіл Європи, Америки або Азії.
З огляду на той факт, що в Чорній Африці «національна» культура є ще більшою химерою, ніж в інших частинах світу, по суті, йдеться завжди про таку саму подорож — про пошук можливостей, якщо навіть «золоте руно» й способи його здобуття бувають дуже різними.
Коли мігрант залишає свою сім’ю, вирушаючи в невідоме, він міняє реальність на невідомість, обирає надію замість статус-кво, тобто стану, який через брак шансів, щоденну рутину, а часто й через нудьгу видається йому гіршим за непевність. Коли він приймає таке рішення, йому йдеться радше про інший спосіб життя, аніж про простий економічний розрахунок.


Мій колега Чарльз Пійо, антрополог із Дюкського університету, проводив польові дослідження в Кувдве на півночі Того. Він пропонував молодим чоловікам купити мотоцикл, на який їм довелося б важко заробляти впродовж кількох місяців на нігерійських плантаціях. Погодившись, вони могли б лишитись у селі, допомагати родинам. Чоловіки відмовлялися. Чому? «Пригода...» — ось пароль міграції.


Молоді африканці покидають свій континент, бо прагнуть звільнитися від гніту звичного, бо сподіваються на щось краще й хочуть бачити щось більше, вирушають у дорогу, щоб «ухопити свій шанс». Прагнучи здобути перемогу, погоджуються з тим, що можуть утратити все. Головне для них — бути в гармонії з рештою світу, так би мовити, в UTC — Всесвітньому координованому часі.

 

Читайте також: Біля розбитого казана


Першим етапом африканського міграційного руху є втеча із села, яка триває вже майже століття. Інакше це ще можна назвати магнетизмом міста. Водночас очевидно, що ані прощання, ані прибуття не є чимось сталим. Звісно, молодь ставить під сумнів традиційну — вікову — ієрархію, що панує на селі, і вирушає в подорож, аби «стати кимось» у місті. Однак багато з цих людей ніколи не знайде ні нормального помешкання, ні хорошої роботи.

 

Жити «як білі люди»


У своїй книжці про африканську молодь «Вигнана більшість» («The Outcast Majority») дослідник Марк Соммерс розповідає про зустріч з однією не зовсім молодою жінкою, яка, єдина особа жіночої статі, брала участь у прог­рамі для близько 20 молодих відбракованих бійців із провінції Ітурі на північному сході Демократичної Республіки Конго. Її присутність здивувала вченого.


На перерві він заговорив до жінки мовою суахілі й довідався, що вона ніколи не входила до складу озброєного загону, а тут була замість свого сина, який свого часу взявся за зброю. «Де він зараз?» — поцікавився Соммерс. «У місті», — сказала вона. «І чого він там хоче?» «Жити життям білих», — прозвучало у відповідь.


Навряд чи можна краще, ніж цими кількома словами, описати рушії африканської міграції, якщо трактувати їх не дослівно — так, ніби африканці просто прагнуть імітувати європейців. Моя мати постійно висловлювала бажання «жити, мов у Бога за дверима», описуючи своє уявлення про найбільше щастя, хоча вона не вірила в Бога і не замислювалася, де в нього двері.

 

Читайте також: Die Welt: Європейська дилема


Африканське переселення народів існувало давно, ще до того, як «білі» з’явилися південніше від Сахари. Навіть, здається, у доколоніальній Африці щось на кшталт «мандрівного життя» не лишалося прерогативою лише кочівників, а було, якщо можна наважитися на таке узагальнення стосовно цілого континенту, радше правилом, аніж винятком. Через це кордони в сенсі демаркаційних ліній, які постійно треба було визначати наново, знову й знову домовляючись про них між «нашими людьми» та «іншими», видавалися менш непорушними, ніж нинішні шлагбауми. Хай там як, а саме від цих ранніх міграційних рухів часто бере свій початок теперішня міграція.

 

Відчуття чужини


Другий етап африканської міграції поза межами центрів провінцій чи столиці власної країни веде в регіональні метрополії: Абіджан, Лагос, Найробі чи Йоганнесбург. Уперше мігрант долає міжнародний кордон, і перед ним одразу ж постають питання, пов’язані зі статусом мігранта.
Зміна країни — це не лише роль маргінала, незвичне оточення, дезорієнтація, а й юридичний бік справи. У неправильно потрактованому «панафриканізмі» спостерігачі схильні недооцінювати юридичні наслідки та відчуття чужорідності так, ніби серед чорних у Чорній Африці всі мали б цілком природно порозумітися між собою і всім надавалися б такі самі права, які мають громадяни певної держави.


Водночас в Чорній Африці й без расизму достатньо регістрів, які вмикаються при несприйнятті чужинців чи принаймні більшості з них. Вони однакові, що й деінде, і їхній спектр охоплює всі ступені демонстративної ворожості — від обґрунтованого неприйняття до переслідування з метою вбивства. Врешті, останній етап веде африканського мігранта за межі рідного континенту, і він мусить долати наступні перешкоди, насамперед море. Цю подорож можна було б назвати іспитом, який йому доводиться складати після «прощання» і перед «інтеграцією» в нову спільноту в чужій країні.


Здебільшого йдеться про псевдопрощання та недоприбуття, адже часто мігрант розривається між селом і містом або між батьківщиною і найважливішою країною регіону. Обидва місця, що взаємопов’язані в такий спосіб через мігранта, зазнають подвійного випробування на міцність. Одне виникає через напруження між тривалим відчуттям належності та його гістерезисом — своєрідним запізнілим наслідком, що йде за причиною: вирушивши в дорогу, мігрант залишається прив’язаним до своїх «коренів», але водночас, мов за рятувальний круг, тримається й за країну, яка його прийняла. Інше випробування є результатом численних трансферів між вихідним та кінцевим пунктами міграції, тобто обміном новинами, правилами й цінностями і не в останню чергу грошима. Поляризація між залишеними батьками й мігрантом, між спільним минулим і розділеними сучасністю та майбутнім часто призводить до короткого замикання, яке може спричинити потужні розряди.

 

Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема


Спільною метою є відчинити нові двері, не закриваючи шлях назад. Мігранти, які прибувають із Чорної Африки, рано вчаться адаптуватися до несприятливих обставин, так само як і до іншорідності, адже три чверті їх не розмовляли вдома мовою своїх країн — тих етнічних, релігійних і культурних клаптикових килимків, зв’язаних докупи колонізаторами.


Саме той щоденний досвід — це те, що вони насамперед запропонують європейцям в обмін на шматок пирога добробуту: свою здатність давати собі раду із «синхронністю, яка деінде була послідовністю», саморобну мультикультурність з усією її винахідливістю. Якби це стало внеском африканських мігрантів у Європу, то, певно, досить помітно змінило б світогляд європейців.


Зі свого боку, Жан-Франсуа Байяр (політолог та соціолог з Інституту політичних досліджень, Париж, автор книжки «Держава в Африці» («The State in Africa»), 2009. — Ред.) насамперед звертає увагу на важкий іспит, який доводиться складати мігрантам, щоб потрапити до Європи. За його оцінкою, «суворий досвід цієї подорожі, яка стає щоразу небезпечнішою через дедалі частіші поліцейські перевірки, ймовірно, визначає нову форму суб’єктивності: вона є тією епічною подорожжю, яка потребує хитрощів та обману, щоб перекреслити розрахунки противника. Тому виникає культура таємності, що передбачає зовсім інші способи пробивати собі дорогу, культура, яка в майбутньому придасться й для інших цілей». Це відповідає звичкам, яких вони набули у власній країні чи на тому нелегкому шляху, який їм довелося пройти. Як можна засуджувати молодих африканців за те, що покинули свою країну, щоб стати «великими»? Вони використовують свій шанс.


Налаштовані на вирішення проблем


Той факт, що африканці всіма способами намагаються виїхати зі своїх країн, замість того щоб висловлювати своє невдоволення у своїй країні й боротися за краще життя там, на місці, свідчить про особливість їхніх суспільств, яку слід узяти до уваги: вони не лише дисфункціональні, коли йдеться про національний валовий продукт, зайнятість чи соціальні питання, а й не здатні вселяти в людей надію, давати місце їхнім прагненням до щастя.


Якщо правда, як каже Пушкін, що «нещастя — хороша школа, але щастя — найкращий університет», то тоді виходить, що африканські мігранти мають правильний диплом для життя в Європі? Мені здається, що вони приносять із собою не тільки проблеми своїх суспільств, а й волю до їх вирішення. У якій пропорції, цього я сказати не можу.


Вони почуваються в гармонії із американським way of life — способом життя, який свою єдину традицію творить із постійної зміни його форм. Молоді африканці повертають назад до Європи те, що Європа залишила у спадок світові, — «зло необмеженості». Так Еміль Дюркгайм описав те, що він розумів під «аномією», а саме відсутність спільних норм і цінностей у суспільстві й підважування соціальних зв’язків через непоєднуваність індивідуальних дій і суспільних стандартів.

 

Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція


Якщо в суспільстві надто велика кількість конкурентних ціннісних систем, то більше не існує жодних цінностей, які були б актуальними для всіх. «Зло необмеженості» добре демонструє тіньові сторони глобалізації: більше немає обмежень, але залишаються кордони; потреби стають глобальними, але їх задоволення все ще локальне. Єдиний усіма визнаний кодекс поведінки є універсальною кодифікацією. Радше «глобалізована», ніж «глобалізуюча» Африка страждає більше, ніж інші частини світу, від того, що віддана на поталу необмеженості.
Бідність у широкому сенсі — брак можливостей і надлишок змарнованих нагод — є щоденною війною на виснаження. Африканці, які вирішили виїхати в Європу, опускають руки. Але вони не беруться за зброю, а втікають. Хто може зрозуміти їхні очікування, а часто й ілюзії, якщо навіть припустити, що вони збігаються?


Я не відкидаю, що «краще життя», про яке часто кажуть мігранти, можливо, не що інше, як «триб життя, мов у третьому світі, але на європейському рівні добробуту» (за словами французького демографа Мішель Трібаля). Однак водночас я пам’ятаю, що Яґін Коіта й Фоде Тункара, двоє хлопців із Гвінеї, які 1999 року замерзли на смерть у ніші шасі літака, що тримав курс у Брюссель, писали в листі про бажання чогось навчитися: «У нас забагато шкіл, але так бракує виховання та освіти». Найгірша відповідь, яку можна дати африканському мігрантові, — це «політика співчуття» (Ханна Арендт).


Ні Європа, ні Африка не осягнули масштабів тих викликів, які стоять перед ними. Обидва континенти до зіткнення з міграцією в незмірно більшому вимірі не готові.


Есе є попередньою публікацією фрагмента книжки «У Європу! Молода Африка на шляху до старого континенту» («Nach Europa! Das junge Afrika auf dem Weg zum alten Kontinent»).

Новини RedTram

Loading...