Суспільство 2018-11-06 12:25 Гончарова Єлизавета

Галина Дичковська: «У нас зараз відбувається постійна ретравматизація...»

Про те, як історичні події впливають на життя та навіть здоров’я українців, як формуються самопрокляття нації, що робити з «провиною тих, хто вижив», Тиждень поговорив із Галиною Дичковською, івано-франківським волонтером, кандидаткою філософських наук, спеціалістом з позитивної психотерапії.

Який діагноз ви, як досвідчений психотерапевт, поставили б сучасному українському суспільству?

 

— Ого! Складне запитання. Щоб відповісти, треба спочатку усвідомити, що суспільство в нас різне. Якщо ми кажемо про офіційний статус «громадяни України», то для мене він не є цілісністю, яку можна було б назвати «суспільство». Ми ще не пройшли інституту громадянства, зараз саме відбувається цей процес. Бо всі, хто жив на території України, отримали паспорти держави. Латвія, Естонія, Литва зробили дещо інакше. Вони в певний спосіб відділили громадян, які хотіли бути громадянами, від тих, хто просто мешкав на цій території. У нас немає такого поділу. Але, за фактом, хоч би що ми думали з цього приводу, є жителі України, а є громадяни.

 

Тому є щонайменше три суспільства. Якщо ми кажемо про громадян, які свідомо прагнуть жити в державі «Україна», докладають зусиль до того, щоб її вибудовувати, сприяють тому, щоб вона відбулася, то їм би я поставила досить оптимістичний діагноз — люди, які перебувають у процесі творення. Це не означає, що в них не буває депресії, вони не переживають утрати чи розчарування та фрустрації. Але попри ці локальні моменти вони перебувають в настрої творення. Це і є велика світла та рушійна частина українського суспільства.

 

Друга частина — це ті, хто не визначився з приналежністю: «Я громадянин там, де добре». Хтось розчарувався, не зумів витримати творення країни, бо це дуже важко: настільки вона зруйнована антиукраїнською системою та іншими факторами. Такі люди їдуть у Польщу, Америку, Італію, Ізраїль, де отримують повагу та мінімальну соціальну безпеку, не докладаючи зусиль для творення цього в себе вдома. Навіть якщо вони не виїжджають, то завжди незадоволені всім. Їхній діагноз — депресія, що мляво протікає. Не надто сильна, життю не загрожує, але барвами їхнє існування не прикрашене.

 


Читайте також: Війна, томос, НАТО і тотальна невизначеність

 

І третя частина — це взагалі не громадяни України. Вони можуть бути різними — від багатих та наділених владою до звичайних «гвинтиків». Вони мають внутрішній спротив тому, що живуть у цій країні: ненавидять, інколи десь у душі, а інколи досить відверто це демонструють. Вони вміють користуватися різноманітними пільгами, мають хороші зв’язки, об’єднуються в цій ненависті. Навіть якщо б завтра в Україні все було більше, ніж добре, вони все одно не стали б проукраїнськими. Ці особи існують у своєму середовищі, яке налаштовано вороже до України, пасивно чи активно руйнуючи її, однак досить монолітне у своєму квазісуспільстві, де цим людям досі комфортно. Імовірно, тут психопатичні тенденції: я живу в середовищі, яким користуюсь, але водночас я його зневажаю й бажаю його руйнації.

 

А якщо торкатися процесу невротизації — зараз ще гостра фаза чи вже посттравматичний розлад?

 

— У нас нині відбувається постійна ретравматизація: на одну травму накладається інша, на ту наступна. У суспільстві, з одного боку, є посттравматична симптоматика, але з другого — ситуація, що травмує, ще не завершена. Щодня з фронту приходять невтішні новини: гинуть бійці. Це щодня нова трагедія і травма. З одного боку, якщо брати в масштабах країни, то це мізерна цифра: ДТП чи побутові травми спричинюють більшу кількість смертей. Але з іншого боку, для всіх, хто перебуває в середовищі України, це беззаперечна та особлива травма. Тому що це свідчить, що боротьба не припиняється, цей молох не знищено, ми всі в небезпеці. Паща молоха може завтра відкритися ще ширше, усе може стати ще гірше. Тому травма нікуди не зникає. І це складно: суспільству ще треба «відживати» старі травми, а на них накладаються нові й нові.

 

Ви працювали з різними людьми, що були травмовані війною. Розкажіть про ці проекти.

 

— Я брала участь в проекті «Творча криївка», «Бандерівський схрон», робила декілька тренінгів у Бахмуті 2015 року, працювала з бійцями-добровольцями. Багато допомагала родинам загиблих. І бачила ті самі травми, які боліли колись у людей покоління мого батька-бандерівця. Цей біль втрати — товариша, дитини, чоловіка, дружини — неймовірно сильний. Провина того, хто вижив, гоїться дуже довго! А можливо, до кінця й не загоюється ніколи. Рубець залишається: «Із сорока вижило тільки десять... Я купив синові не найсучасніший бронежилет, тому він загинув... Він пішов на фронт, а я залишився вдома...» — постійний біль від того, що щось не доробили, чогось не змогли, когось не врятували — дуже деструктивна лінія, вона зазвичай призводить до депресії, людина перестає перебувати в теперішньому, не дозволяє собі жити взагалі, а залишається в тому епізоді, який міг бути рік, два або й чотири тому. Організм реагує дуже швидко: прагне самознищитися інсультом, інфарктом, онкологією. Різні люди — різні реакції, але так чи інакше вони негативні. Бо хвороба — це не покарання, це зниклий зв’язок людини із життям. Жити, усвідомлюючи біль утрати, настільки боляче, що людина відмовляється від життя. Виникає такий дивовижний абсурд: бійці загинули, щоб ми жили — навіть не просто жили, а щасливо жили, — а ми помираємо, бо не можемо жити з усвідомленням їхньої смерті.

 

Читайте також: Ґерольд Штукі: «Найважливіше в реабілітації — це лікування не тіла, а людини»

 

Терапія в цих випадках болюча та довга. Бо треба прийняти цю смерть. Ти — не Бог, виключно свою волею не можеш рятувати людей, треба прийняти свою обмеженість. З іншого боку, доводиться зрозуміти, як би це не звучало дивним, що у вищому розумінні, ми самі обираємо свою смерть. Богові та людині було потрібно опинитися саме в тому місці, щоб прийняти саме таке закінчення життя. Ми не згоджуємось з тим, бо ця людина там давала тепло, майбутнє, нам було добре, без неї ми відчуваємо біль та самотність. Але життя цієї людини належало тільки їй та Богові. А не нам, як це не боляче відчувати після втрати. Прийняти це важко, але тільки це дає можливість рухатися далі. Так не мало бути, щоб людина загинула. Але так є. Людина, яка віддала своє життя, хотіла, щоб доля рідних, знайомих, інших людей була кращою, щоб вони були щасливі, країна розвивалась. І коли ти починаєш долучатися до творення успішної країни, свого життя в любові, та жертва є продуктивною, а не тією, що руйнує.

 

Колись мій батько, пройшовши табори і повернувшись в Україну, провідав матір свого старшого товариша, який загинув 1945-го. І вона сказала йому: «Бач, Ориську, мого Михася нема, навіть байстря мені ніяке не лишив, а ти живий…» Батько витримував тиск КҐБ, інших радянських життєвих реалій і ніколи не плакав, а згадуючи цей епізод, плакав завжди. Щось у цьому епізоді було таке страшне: ти винен, що живий. І винен не ворогам, а найріднішим тобі людям. Дивним чином ми, їхні діти, теж були винні в тому, що живі. На терапію цієї травми в мене пішли роки. І врешті я зрозуміла: для того, щоб перемогло життя, а не смерть, розмова їх мала б відбутися у трішки іншій формі: «Михася нема, то будь мені, дитино, сином…» І терапевтуючи себе, я прийняла Маринцю, маму Михася, своєю бабцею, і долучила її до своїх фізичних дідів та прадідів, і визнала себе її онукою та своїх дітей внуками Михася… І тоді сльози вмовкли…

 

Ми маємо вже багато важких втрат, які відчуваються не окремими людьми, а всім суспільством. Інколи це стає приводом для маніпуляцій, інколи поглинає сумом та безвихіддю. Що нам треба робити?

 

— Розповім один дуже показовий випадок, що стався під час «мовного Майдану» на сходах Українського дому в 2012 році. Перед мікрофоном якась жінка читала вірші Тичини й сказала, що хотілося, щоб поет був тут, із нами. Відразу за нею зовсім непередбачувано мені тицьнули мікрофона. Не встигнувши надумати щось своє, я продовжила: мовляв, тут кликали Тичину, нумо покличемо тих, кого ми хотіли б тут бачити з нами. Люди почали називати: Василя Симоненка, Василя Стуса, Лесю Українку, Шевченка, Мазепу, Петлюру, Хвильового, Бандеру, Ольжича, Крутянців, Валерія Марченка, хтось навіть назвав Любченка, а потім знов углиб віків — Сковороду, Виговського, Скрипника, Шухевича… Століття, політичні напрями, ієрархії перемішувалися довільно й витворювали якусь дивну гармонію. Сергій назвав ім’я мого батька, а я подумки назвала Богдана й Ростислава Феників. Хтось називав родичів, інші — видатних діячів. Люди встали. Було враження, що простір світліє й наповнюється силою. Сила їхньої любові була там, на сходах. Хотілося дякувати. Тим, кого називали. Тим, хто стояв на сходах. Просто хотілося дякувати... І чогось думається: найважливіше, що відбулося тоді — це усвідомлення Простору Гідності. Ось у цьому й полягає суспільна турбота: робити так, щоб усі полеглі за Україну стояли поруч із нами в цій боротьбі, а нам за це не було соромно. Робити те, у чому вони хотіли б нас підтримати. Вони не побоялися ризикувати життям задля того розвитку, до якого прагнемо й ми, і їхня жертва збільшує добро на цій землі.

 

А що робити на державному рівні, щоб цей стрес не виходив на рівень «можем повторить», — як це відбувається в божевільній країні-агресорі?

 

— За фактом, українська державна машина — це уламок радянсько-кедебешної системи, яка звикла працювати двома основними словами — «заборонити» й «покарати», щоб боялися. На жаль, ця система, але тільки вималювана в синьо-жовті кольори, ще доволі сильна. Насправді держава має виконувати функцію інформаційно-комунікативну та органічно-структуризуючу. Знаєте, чому в нас війна на Донеччині? Бо поїзд зі Львова до Луганська їхав 2,5 доби!!! Ми ж у ХХІ столітті живемо! І яка комунікація, який бізнес, якщо треба тиждень бовтатися в дорозі, щоб щось підписати чи обговорити?! Ось це й має організовувати держава: можливість регіонів, прошарків, частин спілкуватися і взаємодіяти для обопільної користі. Розумієте, учитель не має боятися перевірки з міністерства. Він має спілкуватися, виявляти потреби освіти й разом думати про подальший розвиток. Не має боятися податкової бізнесмен. Ця служба повинна сприяти процвітанню бізнесу, а не його знищенню. І просто людей треба любити і довіряти їм, особливо якщо ти держслужбовець.

 

Читайте також: Нова терапія і реабілітація: як повертають військових до мирного життя

 

На п’ятий рік війни багато волонтерів відчули так зване вигоряння. Що ви їм порадите з позиції психотерапії?

 

— Відпочивати та не стидатися цього. Я гадаю, що волонтерство, якщо воно системне, — це така суспільна десятина, яка ніяк не може сягати більше, ніж 10% твого часу, уваги, грошей. Коли щось гостре, то звичайно, треба викладатися на всі сто, бо це життєва необхідність, твоя або інших. Однак постійно робити це просто неможливо, шкідливо та непрактично: люди горять і вмирають. Виділяти на місяць три дні для допомоги — це нормально. Треба зрозуміти, що відпочинок — це своєрідна розмова з Богом. Образно кажучи, замість того, щоб тягнути тачку, треба вчасно порозмовляти з Богом: можливо, він пришле якогось слона, який ту тачку завиграшки перенесе.

 

Гадаю, у вас є особистий досвід травмування великою історією...

 

— Я народилася 1965 року, коли воєнних дій уже не було. Але жила в тому середовищі, де гинули хлопці серед батькових друзів-бандерівців, і то з різних причин. Однак тоді все, навіть випадкові побутові травми, ми зараховували на КҐБ. Бо це був наш досвід. Моя родина та інші такі самі родини жили в стані перманентної війни. І тоді, в СРСР, це була дуже жорстка травма, яку ми відчували з дитинства. Зараз ми в кращій ситуації: такі, як мій батько, вважаються правими хоча б частково. А для радянського суспільства ми були цілковитими ворогами. Для нас були закриті певні професії, діти упівців могли навчатися тільки на технічних спеціальностях. Ну, ще в кого грошей побільше, — на медичних. На гуманітарні спеціальності — журналістика, історія, філософія — ніхто з нас вступити не міг. Ми це розуміли: якщо ти хочеш кар’єрного зростання, треба в якийсь спосіб зректися батьків. Та хоч у газеті напиши, мовляв, мій батько такий-сякий бандерівець, і я, комсомолець, його цілковито засуджую. Ну, або ж ти стаєш стукачем. Тоді будеш корисним тій системі й вона тобі прокладе шлях кар’єри. Я після школи, із золотими медалями та перемогами на олімпіадах, два роки пропрацювала слюсарем. А вже потім, як робітник, яким у радянський час усюди була дорога, вступила до Львівського лісотехнічного інституту та вивчилася на інженера лісового господарства. І тільки вже в 1990-х роках змогла вступити до аспірантури по філософії. А пішла я туди, щоб займатися саме філософією українського національно-визвольного руху, в якому перебував мій батько та його товариші. Тоді матеріалів було обмаль, доводилося шукати по крихтах у бібліотеках та користуватися матеріалами з діаспори. Найважливіша дефініція: український націоналізм — це концепція організмічного мислення. Тобто в цьому світі все пов’язане з усім. Людство — організм; нація — організм; органічними є стосунки людини й природи, людини й суспільства. Боротьба важлива як установлення цієї гармонії, а не її заперечення.

 

А загалом, які ситуації, що травмують, відбилися на колективній психосоматиці української нації?

 

— Не знаю, наскільки суспільство готове чути те, що я скажу. Але я цим питанням займаюся дуже давно: чому в нас так багато глобальних історичних трагедій та поразок, чи, наприклад, як узагалі, виправдовувати Бога в 1933 році? Де він був, де його грім та блискавки, які зупинили б те жахіття? Але я дійшла висновку, вже як психотерапевт, що якоюсь мірою 33-й рік зроблений не виключно більшовиками. До цього ментально причетні й ми самі. Бо в нас закладена жахлива потужна сила самопрокляття за недосконалість. Тільки найдосконаліший має право на щасливе та успішне життя. Але хто з нас досконалий? Не досконалий — то помри. Не завжди ми розуміємо це свідомо, але на підсвідомих рівнях така агресія на самих себе призводить до національних трагедій. Вивчаючи цей феномен, я зустрічала таку соціальну самозапрограмованість в усіх частинах України. І, що дивно, люди трактують руйнування свого життя через постійне прагнення до досконалості не як прокляття, а як якісь високі моральні імперативи та беззаперечні чесноти. Тому прокляття працює й досі: зрадофілія стає головним чинником нашої реальності. Хтось написав, мені сподобалося: якщо ми були б англійцями і, приміром, мали собі англійську королеву, то, мабуть, уже спалили її б як відьму — чого вона так довго живе? Нас убиває дика вимога досконалості, якої неможливо досягнути. Треба сприймати себе такими, якими ми є, дозволяти собі жити такими без порівняння з іншими. З одного боку, така сильна сторона, таке прагнення до доскональності — все або нічого! — спрацьовує в критичних моментах, як, наприклад, на Майдані. Але гіпервимогливість виснажує, і націю в тому числі, не дає права на помилку, не дає можливостей іти вперед, полишаючи за собою право бути собою.

 

Читайте також :Поранений і забутий. Влада не помічає постраждалих на Майдані

 

Яких соціальних наслідків війни нам ще треба очікувати?

 

— Це важко прогнозувати, бо цю війну ми ще не закінчили. Від того, як вона завершиться, залежатиме, що вона нам залишить. Зараз війна йде не тільки на фронті, а й за душі, за розум, за економіку, на рівні інформації та комунікації, структуризації влади, суспільства. Виграш на фронті, з одного боку, дасть перевагу на інших «фронтах», але з іншого боку, перемога на цих невійськових теренах дасть можливість бути потужними на полі битви. У нас ще дуже багато проблем, серед яких і так звані внутрішні диверсії, коли радянсько-рабська система себе відтворює й не дозволяє новим людям змінювати її. Але вже народжуються і нова освіта, і нова армія, і нова економіка. Украй важливо, щоб ці новонароджені структури мали змогу розвинутися в новій Україні.

 

Галина Дичковська народилася 1965 року в Автономній Республіці Комі (РСФСР). Кандидат філософських наук, психотерапевт в методі позитивної психотерапії, викладач Університету Короля Данила, керівник «Ivano-Frankivsk — POSITUM». Живе в Івано-Франківську, має двох дітей і двох онуків.

Новини RedTram

Loading...