Суспільство 2018-11-11 11:54 Гончарова Єлизавета

Донецький синдром

Чим небезпечні узагальнення про розділений війною регіон

Якщо ти причетний, торкатися цієї теми вкрай необачно та ризиковано: хоч про що йтиметься, обов’язково когось стигматизуватимеш або, навпаки, нагородиш позанормовою дозою лояльності. Гострі уламки катастрофи 2014 року, що, мов відбиті кістки, стирчать із кожного, хто в різних варіаціях вважає себе донецьким чи луганським, багатьом із нас досі майже фізично заважають нормально рухатися. Зокрема, писати й говорити про це відверто.


Наша регіональна неоднорідність, як і різноманітність узагалі життя, без регіональних означень, — це аксіома, яку, попри логіку, доволі часто треба доводити. Але на тлі війни, яку українці здебільшого сприймають як несподівану образу, а не майже закономірну історичну подію, вже інші правила гри: свої та чужі повинні бути чітко та однозначно артикульовані з визначенням ступеня провини чи героїзації. Для зручності бажано одностайною масою та з демонструванням поодиноких винятків. Тому про банальне «на Донбасі всі сєпари» навіть казати не хочеться, бо теза, сформульована для донесення на рівні підсвідомості ідеї про реальне бажання всіх мешканців Сходу України приєднатися до «братерської» російської родини, що створює ілюзію громадянської війни, навіть із вуст розгніваних патріотів лишається кремлівською пропагандою. Але за ці роки з’явилися й інші варіанти життєвих позицій, які поволі стають токсичними, особливо якщо їх не усвідомлювати як вияви посттравматичного досвіду. Бо через постійний біль ми навіть не помічаємо, коли вдаємося до самостигматизації, дозволяючи собі навіть припустити, що ми всі однакові... 

 

Читайте також: Молитися за Донбас


Подумати про це змусила, зокрема, дуже бурхлива реакція мого оточення на фільм Сергія Лозниці «Донбас». І цікавий у цьому сенсі навіть не сам фільм, до якого, впевнена, треба ставитися насамперед як до художнього твору, а потім уже шукати відповідності в реалі. А те, як розшарувались у своїх оцінках люди, котрі «в темі», бо бачили на власні очі на вулицях своїх міст більшість із того, що було у формі гротеску показано на екрані. А інколи набагато страшніші та гротескніші події, до речі. І я дуже розумію, чому когось, переважно тих, хто змушений жити з тавром «переселенець», той «Донбас» обурив до точки принциповості, коли жодні аргументи про художній задум не приймаються. Бо вони найбільше вразливі до того, коли люди їх ототожнюють із цими карикатурними постатями, змальованими у фільмі з красномовною назвою, що відсилає навіть не до сучасної Донеччини та Луганщини, а до тоталітарної радянщини, покладеної агресором в основу «русского мира». З екрана дивляться такі яскраві та впізнавані образи, що стає соромно та боляче, інколи майже фізично нудить і хочеться заплющити очі. Майже ніхто з обурених не сказав, що показано суцільну брехню, бо більшість епізодів — калька з відео, що ширилися інтернетом на початку війни. Однак багато хто нарікав на наявність одного кута зору та пророкував: тепер точно ми для всіх інших однакові, потворні та гидкі! І як нам на чужині, де й так не солодко, із цим жити?.. Але стрічка, як і вся сучасна гібридна війна у цій своїй потворності, перевіряє нас усіх на справжню мудрість, що не дає скочуватися до тези про всіх однакових. І що, як на мене, не менш важливо, вимагає мужності не боятися, ніби інші сприйматимуть тільки так. Подумалося, що аксіома про нашу неоднорідність, мабуть, просто забажала чергового ствердження. Хоча б такого, у дискусії про дивне артхаусне кіно, де кожен вільний бачити свій шматок реальності.

на тлі війни, яку українці здебільшого сприймають як несподівану образу, а не майже закономірну історичну подію, вже інші правила гри: свої та чужі повинні бути чітко та однозначно артикульовані з визначенням ступеня провини чи героїзації


Мене це кіно не обурило. Бо я навіть не припускала, що воно про всіх моїх земляків: такої опції до зрівняння просто немає в моєму світосприйнятті. Ми самі, ті, що «всі однакові», за ці роки створили ще більше гострих і кольорових прошарків, доводячи природну неоднорідність насамперед собі. Наприклад, тепер непросто порозумітися не тільки «ватникам» і патріотам зі Сходу, а й тим, хто обирає варіант «ми за мир», чи свідкам світової змови. Ті, хто живе з різних причин в окупації, часто дорікають (мовляв, залишили рідне місто в біді) тим, хто поїхав якомога далі, навіть якщо це було порятунком від тортур у підвалах. Мешканці вільних міст закидають прихильність до ворогів жителям окупованої території. Хоча навряд чи в тому, що якимось населеним пунктам пощастило опинитися по цей бік лінії фронту, заслуга тих, хто звинувачує. Мешканці Донецька соромлять мешканців Слов’янська за бажання святкувати річниці звільнення свого міста, бо, мовляв, бойовиків не перемогли, а відпустили до столиці регіону. Ми такі різні: хтось досі зберігає ключі від свого житла там, а хтось уже ніякий не донецький чи горлівський, а справжній космополіт. Одні досі пишуть щемливі пости в соцмережах про покинуте місто, інші, немов Лотова дружина, скам’яніли, колись останній раз обернувшись на палаючу хату.  

 

Читайте також: Торецьк: Водна пастка


То чи бачимо ми самі однаково та всебічно той справжній, живий Схід? Для когось рідні міста й селища залишилися у вигляді спогадів, болючого усвідомлення неможливості повернутися чи болісних ідеальних мрій про майбутнє, у якому все буде інакше. За законами роботи людського мозку в таких спогадах із часом лишається тільки те, що примиряє нас із реальністю. А це спектр від ідеального до відверто нищівного ставлення, від «Ось коли наше місто звільнять, ми точно всім покажемо, як треба будувати новий Донбас!» до «Нічого з цього краю вже не вийде, на ньому треба ставити хрест»... Звідси дуже часто народжується небажання вірити в позитивні зміни саме в тих, хто поїхав і вже кілька років спостерігає за батьківщиною тільки через ЗМІ чи зі свідчень рідних і знайомих. Як багато в цьому об’єктивного?..


Інші, навпаки, опинилися в самому центрі перетворення регіону, який отримав «квиток у першому ряду» у круговерті змін. І якщо війна змусила вийти із зони комфорту, то мусять стикатися із сучасними викликами, розчаровуватися, здобувати кардинально новий досвід, про який раніше тут годі було й мріяти. Вони можуть розкрити зовсім інші таємниці життя в прифронтових населених пунктах, де боротися зі свавіллям доводиться на різних рівнях, щоразу очікуючи, що тебе, як ненадійного місцевого, назвуть «ряженим» і звинуватять мало не в державній зраді. Але чи бачать вони всі тонкощі регіону, поділеного навпіл лінією фронту? Бо ще хтось постійно мандрує не з власної волі через КПВВ, збираючи весь негатив життя посеред війни, із часом уже не маючи сил відрізняти, з якого боку хабарів за зайвий кілограм м’яса беруть більше. Що про життя тисяч земляків знають ті, хто жодного разу не тремтів, коли бойовик з автоматом перевіряє фотографії в телефоні? Виходить, кут зору на проблеми рідного краю об’єктивно дуже різний уже й серед своїх. То що ми можемо не пробачити Лозниці?..

 

Читайте також: Донбас і майбутнє. Як українці бачать повернення окупованих територій


Нині досить часто можна спостерігати за інформаційними потоками, у яких донецькі, котрі виїхали в інші регіони, намагаються зрозуміти, що відбувається на малій батьківщині. Вони дивуються, наприклад, що в зубожілому донбаському містечку N з’явилися аж три активісти! І мають рацію: у їхньому довоєнному уявленні місто N навіть слів таких не знало, а найкрутішим виявом активізму було не піти на вибори, де вимагали фотографувати бюлетень із позначкою біля потрібного кандидата. Але, попри жахливий вплив війни, зміни просто неможливо заперечувати. Завдяки різноманітним суспільним рухам, що народилися на хвилі війни, Донеччина й Луганщина тепер уже не зовсім Донбас. Це можна відчути, зблизька дивлячись на процеси, які відбуваються в будь-якому умовному місті N. Показово, що такі волонтерські чи громадські рухи з’явилися майже в кожному населеному пункті по цей бік лінії фронту, одночасно, потужно, без загальної координації чи чітких планів, «знизу», за покликом душі. За ці роки прифронтові регіони дуже швидко віддаляються від того, що було їхніми традиційними ознаками, якими маніпулювали, зокрема, задля закорковування на підсвідомості особливого статусу «народу Донбасу».

 

Нині тут уже дедалі частіше народжуються не донецькі, а українці: через волонтерство, усвідомлення вбивчої сили байдужості, яка призвела до війни, у суспільстві з’являються нові лідери думок, нові активісти, нові ідеї. На думку тих, хто живе в традиційно демократичніших областях України, у нас тут їх критично мало. Можливо, їм дуже далеко до ідеальних прикладів. Десь вони бачаться наївними зі своїм співанням гімну на кожному заході чи бажанням покарати цинічних пристосуванців, що міняють шапки та партквитки. Сваряться з будь-якою владою та одне з одним, інколи стають на позицію примусового «заподіяння добра», тому що «в нас війна», здіймають багато шуму, від якого часто не дуже багато користі. Але вони намагаються проходити ці етапи становлення громадянського суспільства у вкрай непростих умовах, на мій погляд, доволі активно та швидко. І, до речі, завдяки таким більшості адекватних людей навіть на думку не спаде, що той фільм узагалі про мешканців Донеччини та Луганщини, а не про адептів штучного утворення, що в роки загострень називалося по-різному й мігрувало мізками без чіткої регіональної прив’язки.

Новини RedTram

Loading...