Історія 2018-12-16 10:12 Михайловський Віталій

Марна спроба централізації

Як у XIV — XVII століттях було представлено королівську владу на місцях

Будь-який володар, прагнучи підпорядкувати своїй владі певну територію, мусить покладатися на власних представників, які від його імені нею управлятимуть. Здається, що нічого не змінилося від часів Стародавнього Риму й до сьогодні. Відмінними можуть бути зовнішні прояви такого управління, але мета й цілі залишатимуться без змін. Головним мірилом буде успіх або ж те, що ми називаємо ефективним керуванням. Прагнення вибудувати власну ієрархічну вертикаль влади притаманні не тільки давнім володарям. Прикладів із минулого та сучасності можна навести багато, і в усіх них ми побачимо уявну владну піраміду, де нагорі буде імператор/король/президент, на нижчому рівні — їхні представники в провінціях/воєводствах/областях, а ще нижче — такі самі уповноважені в округах/повітах/районах. Не оминули ці мрії всіх без винятку президентів України.


Вітчизняна історія пізнього Середньовіччя та Ранньомодерного часу знає таких представників короля, а часом і великого литовського князя, які називалися старостами, або ж латиною — capitaneus. Як королівський намісник, він мав певну владу на цілком визначеному обшарі. Під цією територією найчастіше розумівся повіт або стара волость із того уявного поділу Руського королівства, що існував до середини XIV cтоліття та зосереджувався довкола міст, які були не надто віддалені одне від одного. Певна розмитість уявлень про територію була притаманна більшості середньовічних і ранньомодерних держав, де територіальні одиниці різного значення дуже часто накладалися одна на одну.

 

Читайте також: Бахти Ґірей: один проти двох імперій

 

Ґродові старости


Старост можна поділити на ґродових та неґродових. У чому полягала різниця? Насамперед у наявності в головному місті повіту ґроду, де була ще й садиба однойменного суду, що й робило королівського намісника ґродовим старостою та наділяло поважними функціями на цій території. Для прикладу, ґродовими були старости у Львові, Перемишлі, Галичі, Сяноку, Теребовлі, Холмі, Красноставі, Кам’янці, Белзі та Буську.


Обов’язки вони мали широкі. До їхніх компетенцій належало управління королівською власністю на території староства, ведення від імені короля судочинства на підлег­лій ґроду території та охорона самого староства від нападів. Останнє було актуальним для прикордонних земель. Управління включало нагляд за загальним ладом, контроль над збором податків. Судочинство, за яке відповідав ґродовий староства, головним чином стосувалося кримінальних справ і базувалося на так званих чотирьох ґродських артикулах: підпал, ґвалтування жінок, грабунок на дорозі, наїзд на шляхетський дім. До цих правопорушень додавалася юрисдикція, а отже, і судочинство над неосілою людністю, а також виконання вироків усіх судів, зокрема й церковних. Якщо сторона, що програла суд, була незгодна з вироком, староста мав право скликати навіть посполите рушення для його виконання.

 


Особливістю ґродських судів було те, що вони працювали сім днів на тиждень, а отже, подати скаргу, протестацію чи навіть вписати будь-який документ до книг ґроду можна було щодня. Остання функція ґродського суду була дуже важливою з огляду на часті втрати оригінальних привілеїв, які потім можна було відновити саме на підставі їхніх вписів до ґродських книг. У такий спосіб актові книги виконували й нотаріальну, й архівну функції.

 

Неґродові старости


Інші центри, у які король призначав старост, були неґродовими й вони не мали ґродського суду. Таких було значно більше. Наприклад, це Хмільник, Бар, Скала, Снятин, Коломия, Самбір, Стрий, Городок, Щирець тощо. Їхня кількість збільшилася в другій половині XVI cтоліття. Старости в цих центрах були радше адміністраторами ніж суддями. Ті староства були своєрідним джерелом винагороди, або ж королівської ласки. Дуже часто король їх віддавав у заставу за певну суму, яка вважалася королівським боргом, а отже, той, хто надавав цю позику, ставав місцевим старостою. Для таких осіб на перший план виходило повернення коштів, що були інвестовані в королівський борг. А вже адміністрування, догляд та піклування про замок, який був символом королівської влади, належні до нього села та провадження замкового суду відходили на другий план.

Для цих наближених до короля осіб уряди староств на руських землях були насамперед джерелом збагачення та давали змогу значно збільшити свій престиж серед владної еліти королівства


Із цього постає питання доцільності таких інвестицій, які можна було й не повернути, зважаючи, наприклад, на невдале розташування таких замків і самих староств, як-от у Барі чи Хмільнику. Ці прикордонні території були об’єктами «пильної уваги» татар, що постійно дошкуляли місцевому населенню. Іншими ризиками могли стати неврожаї або ж епідемії, що зменшували прибутковість тримання староства.

 

Сенс старостування


Якщо подивитися на те, скільки староство давало прибутку в рік, то суми, які видно з інвентарів та люстрацій XVI століття, не вражають. Для прикладу, прибутковість де­яких староств на руських землях Корони в середині XVI століття була такою: Городок — 5165 злотих, Хмільник — 1788 злотих, Самбір — 11 626 злотих, Стрий — 1823 злотих, Галич із Коломиєю — 6607 злотих, Снятин — 4404 злотих. Серед цього переліку виразно виділяється Самбірське староство. Навіть сплативши 5 тис. злотих у королівський скарб, староста не залишався в накладі, адже залишки переважали не тільки те, що йшло королю, а й були більшими, ніж прибуток від кількох староств разом узятих. І це лише цифри, відомі нам із податкових реєстрів та люстрацій.

 

Читайте також: Панська ідентичність


Що ж спонукало можновладців змагатися за староства, якщо прибутки від більшості з них були не надто великими? Відповідь на це запитання неоднозначна. Насамперед ішлося про кількість таких староств у руках однієї особи або ж однієї родини. Зазначу, що одна людина не могла володіти більше ніж одним ґродовим староством, щоб судова влада не концентрувалася в єдиних руках. Хоча часом і траплялися винятки, але вже в XVI столітті шляхта пильнувала, щоб такого не ставалося. А от неґродових староств одній особі дозволялося мати і два, і більше. Тут уже кількість має значення. Тисяча злотих з одного, ще тисяча з другого — і так поволі сума стає привабливою.


Іншим аспектом була можливість стати своєрідним паном для залежних від тебе людей. Адже номінація на всі уряди в староствах належала виключно до компетенції самого старости. Його заступник — підстароста, судові урядники в ґродському чи замковому суді, різноманітні адміністратори староств були його клієнтами та слугами. У такий спосіб староста ставав для них джерелом ласки та добробуту. Вони, отримавши від нього ці блага, входили в його мережу впливу на цій території. Що більшу площу покривали такі клієнтарні угруповання, то вищим був престиж можновладця. Серед усіх урядів старостинські якраз і мали найбільше ресурсів для формування власних клієнтарних мереж, а тому ними не гребували навіть дуже заможні та впливові особи й родини.

 

Із «чиновників» у козаки. Остафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський і Бернард Претвич — колишні негродові старости, що згодом покозачилися 


Ще один аспект життя, зокрема, прикордонних староств, де намісники були вже більше воїнами, — шанс на власне збагачення: дбати про свій інтерес, а не короля. Як приклад можна згадати барського старосту Бернарда Претвича, відомого здебільшого з героїчних чинів у 1530–1540-х. Але його спогади свідчать і про інший бік справи, а саме про чималий зиск із господарювання на прикордонні. Також у руках цих старост було замкове судочинство, про яке ми, на жаль, мало що знаємо через брак джерел із XV — першої половини XVI століть.


І наостанок про неґродових старост. Якщо подивитися на пантеон козацьких ватажків, то серед перших очільників козацьких загонів побачимо Остафія Дашкевича, Предслава Лянцкоронського та вже згаданого Бернарда Претвича. Як ці різні за походженням русин, поляк і сілезець стали козацькими ватажками? Відповідь на поверхні: усі вони були неґродовими старостами в Каневі, Хмільнику та Барі — містах, розташованих на прикордонні, на досить значній відстані від столиці. Козакування там від початку XVI століття було одним з елементів сезонного життя місцевого старости та його людей. Окрім охорони кордону, їм доводилося мати справу й із набігами у відповідь або з метою банальної наживи.

 

Генеральні старости


На території українських земель два старостинські уряди були особливими. До титулатури в них додавалося слово «генеральний». Такими намісниками були руський та кам’янецький генеральні старости. Перший із цих урядів відомий ще з 1351 року, коли вперше в джерелах із ним згадується Отто з Пільчі. Власне, ще в 1340-х так званий намісник руських земель Дмитро Детько був старостою (provisor seu capitaneus terre Russiae). Використання нетипового окреслення староста (сapitaneus), ймовірно, свідчить про отримання ним цього уряду з руки короля Казимира III. У Королівстві Польському уряд старости з’явився на початку XIV століття й був запозичений із досвіду управління сусіднього Чеського королівства. Варто зазначити, що в Короні Польській було тільки кілька урядів старости, означених як генеральні, два з яких перебували на руських землях, один належав королівському наміснику у Великопольщі, а ще один представляв інтереси короля в Королівській Пруссії.

 

Читайте також: Історія та час


Надалі уряд генерального руського старости був головним у руському домені короля до 1434 року. Його компетенція зменшилася до Львівського повіту Львівської землі після утворення Руського воєводства. Але з огляду на майже столітню традицію він і далі функціонував, як і раніше, із титулатурою «генеральний руський староста».


Інший уряд генерального старости мав трохи відмінну генезу. Перші подільські старости згадуються ще із середини 1370-х, коли Поділля було володінням братів Коріатовичів. У подальшій історії краю не бракувало намісників як короля, так і великого литовського князя Вітовта. Один із них, Юрій (Єжи) Ґедиґольд, у 1421 році виставив документ, у якому назвав себе подільським генеральним старостою.


Після утвердження королівської влади в Кам’янці старости спорадично використовували прикметник «генеральний» до своєї титулатури. Остаточно цей уряд став генеральним силою привілею короля Владислава III, який 29 вересня 1442-го надав його Теодорикові з Бучача. Особливістю цього надання було те, що кам’янецький генеральний староста здобув надзвичайно широкі повноваження від короля, серед яких виділялося право заставляти від імені володаря королівщини на суму до 50 гривень польської монети. Така виняткова умова зробила в XV столітті посідачів цього уряду надзвичайно впливовими особами не тільки в Подільському воєводстві, а й у сусідніх землях, зокрема в Молдавському князівстві. Чого тільки варта традиція прийняття васальної присяги, що її польському королю, якого часто репрезентував кам’янецький генеральний староста, складали молдавські господарі у XV і навіть XVI століттях.

 

Хто мав бути старостою?


На перший погляд відповідь на це питання залежала виключно від волі короля. Але якщо придивитися до осіб, які посідали ці уряди, то картина виявиться не такою вже й однозначною. Не завжди володар мав вибір і не завжди цей вибір був виключно королівським. Кожен король мав свої вподобання, зобов’я­зання та борги, за які платилося й урядами. І тут старостинські уряди, як розрахунок за борговими зобов’я­заннями, були чи не найкращим джерелом віддару монарха. А ще слід згадати групи впливу при королівському дворі, що лобіювали своїх кандидатів, вибудовуючи чи збільшуючи в такий спосіб значущість власної родини, роду або ж політичного угруповання, об’єднаного довкола якогось можновладця.


Уже пізніше, починаючи із середини XVII століття, політика роздачі будь-яких урядів, не тільки старостинсь­ких, потрапить у ганебну залежність від щораз більших боргів короля. І уряди стануть предметом торгу. Хто більше заплатить і хто перший отримає привілей на уряд, той і вважатиметься урядником. Такі практики призводили до існування в другій половині XVII та у XVIII столітті паралельно кількох урядників, які хизувалися гідністю того чи того уряду.


Якщо спробувати подивитися на уряди староств, то виразно можна виділити кілька періодів, що залежатимуть від політичних подій. Насамперед варто виділити час від середини XIV cтоліття до 1434 року, коли королівськими намісниками у Львові, Перемишлі та Галичі були особи з найближчого королівського оточення, яким володар доручав адміністрування своїм руським доменом короля. У цьому майже столітньому періоді буде один відтинок часу, що вміщується між 1370-м і 1387-м, коли більшість старост руського домену короля було номіновано або з ласки князя Владислава Опольського, намісника угорського та польського короля Людовика I на цих землях, або ж після 1378 року особисто самим королем, а після його смерті в 1382-му — його старшою донькою Марією, що стала угорською королевою.

 

Читайте також: Як зустрілися дві Русі


На перший погляд мало що змінилося після 1434 року у виборі королем старост на уряди. Він і далі віддавав перевагу грону довірених осіб. Інакшим став термін перебування на цьому уряді. Практично всі, хто був старостою до 1434-го, тримали його досить короткий проміжок часу. Винятки становили урядування, що перевищували п’ять — вісім років. Зміни настали за панування Владислава III, старшого сина Владислава II Ягайла. Для швидкого поповнення королівської скарбниці готівкою молодий король, ймовірно, за напучуванням своїх радників, упродовж кількох років віддав у заставу цілу низку ґродових староств разом із замками та навіть містами. Серед заставлених виявилися Галич (місто й замок), Кам’янець (місто й замок), Самбір (замок), Львівське староство (без міста). Суми, на які було заставлено ці міста, замки та староства, були чималими. Для прикладу, на Самбірському старостві та замку в Самборі королівський борг становив 5 тис. гривень польських монет і 2 тис. угорських флоренів. Теодорик із Бучача отримав кам’янецьке староство разом із містом та замком за 3 тис. гривень польських монет. А низка записів на Галичі для Пйотра Одровонжа зі Спрови в 1439–1441 роках становила 1,5 тис. гривень польських монет та 1,5 тис. угорських флоренів. Суми вражають на тлі інших об’єктів королівської власності, що заставлялися тоді. Але тут об’єктами застави були центри староств (Самбір), земель і повітів (Галич) та навіть воєводства (Кам’янець). Зважаючи на те що на королівського намісника покладалися обов’язки провадити судочинство від імені короля в ґродових староствах, то напрошується цілком логічне запитання: якщо староства заставлені в приватні руки, то до чого тут король? Такий стан справ зіграв із новими можновладцями злий жарт. Але про те йтиметься далі.


Для цих наближених до короля осіб уряди староств на руських землях були насамперед джерелом збагачення та давали змогу значно збільшити свій престиж серед владної еліти королівства. Для деяких родин старостування на руських землях стало «новим диханням», що значно збільшило їхню впливовість і заможність. Прикладом такого соціального злету можуть бути родини Одровонжів зі Спрови, панів із Ходчі, панів із Бучача, Лянцкоронських, Мнішеків і багатьох інших. Кожній із них вдалося витворити власні династії урядників на руських землях Корони, де старостинські уряди були чи не головними серед інших.


Для прикладу, тривалість посідання урядів староства у Львові для Одровонжів зі Спрови становила 23 роки (від 1442-го по 1465-й). Але попри такий, на перший погляд, не дуже й великий відтинок часу, їм вдалося налаштувати проти себе шляхту Львівської землі, що в 1464 році зав’язала разом зі Львовом проти старости конфедерацію. Пани з Бучача посідали старостинські уряди на руських землях ще до 1434‑го, де один із нащадків Міхала Авданця, засновника роду, Міхал Мужило з Бучача був із 1414 по 1436 рік галицьким старостою. Але головним діамантом у намисті старостинських урядів для родини був той, що містився в Кам’янці. Завдяки його посіданню з 1442-го по 1464-й Теодорик, його сини Бартош і Міхал та брат Міхала Мужила були не те що королівськими намісниками, а чи не головними особами на всьому східному прикордонні королівства.


Певна синхронність у долі Одровонжів і панів із Бучача показує один важливий аспект королівського управління: коли надмірна концентрація повноважень у випадку з Бучацькими та надмірне зловживання ними у випадку Одровонжів грає проти спроб королівських намісників жорстко підпорядкувати собі, а опосередковано й королеві місцеву шляхту. В обох ситуаціях це завершилося не на користь старости й короля. Якщо проти Одровонжів спротив вилився у зав’язання конфедерації, то для Бучацьких усе завершилося більш-менш спокійно. Місцева шляхта зібрала спеціальний податок для викупу староства з їхніх рук. У такий спосіб спільнота вплинула на те, хто буде королівським намісником у Кам’янці. На відміну від Одровонжів, пани з Бучача після втрати староства у 1464 році ще повертали собі цей уряд у XV столітті за того ж таки короля Казимира IV. Обом родинам у XV cтолітті було притаманне прагнення сконцентрувати якомога більшу кількість старостинських урядів на руських землях. І якщо Бучацькі віддавали перевагу Кам’янцю, Снятину, Коломиї, Теребовлі, то Одровонжі, окрім Львова, прагнули стати намісниками в Жидачеві й Самборі. Адже Самбірське староство вважалося одним із найпривабливіших у всьому Королівстві Польському з огляду на його прибутковість.

 

Читайте також: Осідлати потоки: як виникло місто Дніпро


Приклад Ходецьких нетиповий не тільки для руських земель Корони, а й загалом для всього королівства. У 1452-му Станіслав із Ходча отримав від короля галицьке староство, яке тримав до своєї смерті у 1474 році. А от після нього одночасно старостами в Галичі стали його семеро синів: Миколай, Станіслав, Пйотр, Анджей, Спитко, Рафал та Отто. Родинне старостування Ходецьких тривало аж до 1534-го, коли вперше за 82 роки посаду обійняв не хтось із Ходецьких, а Миколай Сенявський. Нетиповість такого спільного урядування полягала в тому, що королівський скарб не виплатив борг батькові братів. Отже, староство залишалося в заставі у його спадкоємців. А так як спадок по батькові між ними не було поділено, то вони разом увійшли в право володіння його майном, до якого входили й королівські борги. Це допомогло їм стати одночасно галицькими старостами. Серед них виділявся Анджей, який був людиною церкви й навіть у 1501-му отримав королівську номінацію на єпископську кафедру в Кам’янці.


Малопольська родина Лянцкоронських із Бжезя на початку XVI століття могла пишатися спогадами про славетне минуле, коли їхні предки були поважними людьми в королівському дворі й тішилися урядами коронного та надвірного маршалків. Станіслав Ходецький, отримавши 1510 року Кам’янецьке генеральне староство, тримав його аж до своєї смерті в 1535-му. Разом із цим Лянцкоронським перейшло ще й неґродове староство в Скалі, яке залишалося в руках родини принаймні до кінця XVI століття. Тривале урядування в Кам’янці допомогло Станіславові вкорінитися на Поділлі, а гілка родини, що дістала назву Ягельницька (від міста Ягельниця в Подільському воєводстві), дала змогу Лянцкоронським стати впливовою родиною в Руському та Подільському воєводствах у подальші століття.


Намагання короля встановити свою владну вертикаль виявилося досить складним завданням. Слабкість його позиції в Королівстві Польському з огляду на залежність її від волі привілейованої верстви, розлогість країни та брак сильного бюрократичного апарату сприяли тому, що королівські намісники були цілком самостійні у своїх діях. Маючи в руках сильні правові інструменти, як-от старостинське судочинство в ґродах і замках, а також виконання всіх вироків, вони ставали своєрідними володарями в наданих їм староствах. Але їхній надмірній сваволі протистояла шляхта, політичний народ того часу. Навіть попри те, що всі старости теж до неї належали, станова солідарність грала проти них. Як показує досвід Львівської конфедерації 1464 року, зловживання владою та нехтування правом ставали тим, що об’єднувало не тільки шляхту, а й міщан у боротьбі проти королівських намісників, а отже, опосередковано й проти короля. Такими проявами солідарності останній не міг нехтувати.

Новини RedTram

Loading...