Світ 2019-01-02 10:05 Мартіна Майстер

Die Welt: Депортовані, а за три години знову тут

Новий міграційний маршрут з Африки проходить через Іспанію. Тож на кордоні Франції, просто біля підніжжя Піренеїв, біженці й поліція граються в кота й мишку

В Атлантичному океані, біля Андая, останнього французького міста перед кордоном з Іспанією, цього теплого зимового дня серфери гойдаються на хвилях. А на іншому боці, в іспанському Іруні, Ян Аранґурен розпочинає свій ранковий рейд у пошуку мігрантів.


Вершини Піренеїв стримлять на тлі рожевого неба. Аранґурен випив еспресо, викурив першу сигарилу, поклав на заднє сидіння свого бусика милиці, на яких ходить після аварії. Його шлях пролягає вздовж Бідасоа, невеличкої річки, яка на 10 км є межею між Іспанією та Францією, до того місця, де в бухті Тхінгуді вона впадає в море. Першу зупинку робить на кільцевій розв’язці перед кордоном, біля готелю «Європа», який бачив кращі часи.


«Іспанська поліція заплющує очі, — розповідає кремезний чолов’яга із сивим волоссям і сіро-блакитними очима. — Вони хочуть, щоб біженці безперешкодно рухалися далі. А французи просто перевозять їх знову назад через кордон».


Відколи міністр внутрішніх справ Італії Маттео Сальвіні перекрив кордони й жоден рятівний катер не може більше наближатися до італійського узбережжя, втікачі знайшли новий маршрут — через Марокко до Іспанії. Перші банди нелегальних перевізників існували в Країні Басків ще раніше, перед зміною курсу в італійців.

 

Читайте також: У Польщі та Ізраїлі оголосили, що не підпишуть міграційний пакт ООН


Але вже цього року через Гібралтарську протоку або ексклави Сеуту та Мелілью Іспанії дісталися 50 тис. осіб — у півтора раза більше, ніж торік, коли їхня кількість збільшилась удвічі порівняно з 2016-м.

 

«Більшість із них гадки не мають, де вони»


Аранґурен — пенсіонер, а за основним видом діяльності, якщо так можна сказати, активіст-правозахисник. Розуміючи, що допомогти мігрантам по-справжньому не може, він не хоче вдавати, ніби не бачить їхньої біди. «Більшість із них гадки не мають, де вони, чи тут ще Іспанія, чи вже Франція».


Аранґурен відвозить прибульців назад у центр баскського прикордонного містечка Ірун. Перед ратушею на площі Сан Хуан Арріа волонтери розливають чай і роздають домашні пироги. Троє молодиків із Малі грають у футбол. Аскен, баскська вівчарка, шукає крихти поміж їхніми ногами, волонтери називають її «чотирилапою душпастиркою».


Трійця з Малі розповіла, що один «брат», як вони тут дещо сором’язливо називають нелегальних перевізників, пообіцяв переправити їх через кордон. Але він лише взяв гроші й кинув їх напризволяще. Вони цікавляться, як їм краще непомітно пішки перейти у Францію. «Ви чорні, тому буде видно, що біженці, — пояснює Аранґурен, спираючись на свої милиці. — Тож ідіть поодинці, максимум удвох. Не показуйте страху, поводьтеся так, ніби ви просто туристи».


Мігранти, може, і не розуміють, де вони, натомість французькі прикордонники чудово знають, де закінчується Іспанія й починається Франція. Через Бідасоа є два мости. Третій, дуже старий, перекритий. На іншому боці Понто Сантьяго на них уже чекає прикордонна поліція — Police aux Frontières, скорочено PAF. Її представники чергують і на андайському вокзалі, контролюючи швидкі поїзди до Парижа. Посилені спеціальними патрулями, вони стоять і на пропускних пунктах автобану. Прикордонники поводяться так, ніби ставляться до свого завдання поважно. Але насправді знають, що затикають лише окремі дірки велетенського сита.

 

Читайте також: Операція проти мігрантів з Мексики може обійтися США в 200 млн доларів - Washington Post


«Ті, кого ми відсилаємо назад, за дві-три години повертаються», — визнає Фредерік Іваньє в розмові з одним із баскських тижневиків. Розповівши про це, високопоставлений офіцер прикордонної поліції не вибовкав жодної таємниці. У Країні Басків кожен знає, що маршрут біженців змінився. Кожен знає також і про те, що французька поліція веде на кордоні абсурдну гру в кота й мишок.

 

Шлях на північ


Більшість мігрантів, які прибувають через Ірун, — молоді чоловіки з франкомовного заходу Африки, Малі, Кот-д’Івуару, Гвінеї. Усі вони прямують на північ. Скільки їх, ніхто точно не скаже. Щоночі французька поліція завертає назад приблизно 50 осіб, на вихідних — приблизно вдвічі більше. Іспанці називають цей французький метод devoluciones caliente — негайна депортація.


Хабі має із цим справу щодня. Іспанський поліцейський п’є каву в кондитерській за кілька метрів від ірунської ратуші. Справжнє його ім’я не Хабі. Ми його так називаємо, бо він не хоче, щоб його впізнали. Кав’ярню полюбляють старші пані, які мають такий вигляд, ніби всі вони грають у фільмі Альмодовара. Представників поліції, таких як Хабі, у містечку зо дві дюжини. За його словами, навіть його діти не знають, що він працює на державу. Приховує це, бо тут багато хто досі вважає іспанських чиновників зрадниками баскської справи.


Круглолиций, коротко стрижений, Хабі належить до тих, хто тут, на іспанському боці, заплющує одне око, коли на горизонті з’являються біженці. «Я більше не слухаюся наказів мого начальства, зате краще сплю. Чи я маю відправити до в’язниці жінку, у якої на руках маленька дитина? Або чоловіка, який не скоїв жодного злочину?»

 

Читайте також: З початку 2018 року в Середземному морі загинули понад 1500 біженців


Коли він запитує мігрантів, куди вони прямують, багато хто з них каже: «Німеччина, Німеччина, Німеччина!». Поліцай рубає долонею повітря, показуючи цим жестом, як хтось навпростець рухається до своєї мети. «Як нам із двома колегами зупинити й перевірити 30, 40 осіб?» — запитує він. Це неможливо. Пропускає людей і кричить услід баскською мовою: «Щасливої дороги!». «У нашого керівництва по обидва боки кордону лиш одне на думці: вони хочуть показати добру статистику, цифри».


Спершу французи, вдаючись до негайної депортації, пояснювали це загрозою терактів і посилалися на угоду з Іспанією, укладену 2002 року в Малазі. Проте вони вже давно навіть не намагаються передавати мігрантів іспанській поліції, як це передбачено домовленостями. Просто перевозять їх бусами через кордон і там відпускають.


Так було доти, доки Хабі нещодавно не запросив місцевих телевізійників, які все це зняли. Після скандалу, що вибухнув після демонстрації тих кадрів, французи стали обачнішими. Тепер висаджують мігрантів посередині мосту. Решту дороги ті мусять бігти. Вертатися назад — це випробовувати долю.


Кордон через Піренеї завдовжки 430 км Франція де-факто розглядає як зовнішній. Шенген — це просто слово. Проте по-справжньому контролювати всіх, хто в’їжджає, не вдається. Нетрадиційне трактування угоди з Італією вже призвело до подібних сцен на французько-італійському кордоні біля Вентімільї. У Країні Басків правозахисні організації також критикують французькі методи.


Новий міністр внутрішніх справ Франції Крістоф Кастанер говорить про «окремі випадки». Щойно обійнявши посаду, у перше відрядження він вирушив до піренейського містечка Ле-Пертю, а тоді одразу далі до Мадрида, де зустрівся зі своїм іспанським колегою Фернандо Ґранде-Марласкою. Підписали спільні декларації про наміри, обумовили запровадження посади уповноваженого у справах кооперації, а загалом удавали, ніби нічого не відбувається. Хіба що окремі випадки.


«Ми не хочемо тут мати друге Кале»


Мігранти, яким із другої чи третьої спроби таки вдається потрапити до країни, зупиняються в Байонні, першому великому місті з французького боку. Мейте, студентка, яка вивчає право, у вересні бачила перших африканців, які спали на вулиці. «Коли похолоднішало, ми дарували їм наші светри, купували сендвічі», — розповідає дівчина.


Мешканці Байонни об’єдналися в товариство «Дьякіте» («Diakité»), назване іменем першого хлопця, якому вони допомогли. Тим часом міський голова дав їм у розпорядження порожній соціальний центр. Там перебуває приблизно 150 мігрантів і біженців, але не довше ніж три дні. Вони отримують їжу, можуть сходити в душ, роздрукувати квитки на автобус до Парижа, Брюсселя чи німецького кордону.

 

Читайте також: Німеччина і Австрія погодили зміцнення кордонів ЄС


Мер Байонни знає, що це має подвійну мету: місто допомагає мігрантам, але насамперед воно робить усе, щоб їхня подорож відбувалася без затримок. «Ми хочемо, щоб наш центр прийому залишався транзитним місцем, — каже Давід Толліс, відповідальний за соціальні питання у міській раді Байонни. — Ми свідомо не ставимо ліжок, а даємо їм лише матраци. Не хочемо тут другого Кале».


І щоб такий «транзит» і далі функціонував, міський голова нещодавно подав позовну заяву на німецьку компанію Flixbus: водії захотіли бачити паспорти й відмовилися брати мігрантів. Це незаконно. Паспорти потрібні тільки для перетину кордону.


На голові в Мохамеда Камари сіра вовняна шапка, хоч він і в теплі. Чоловік стоїть у соціальному центрі Байонни, на набережній Лессепса, чекає, доки йому надрукують квиток на автобус. Жінка й донька вже в Брюсселі. Разом вони вирушили в дорогу шість днів тому з Конакрі, столиці Гвінеї.


«Літаком до Тунісу, тоді далі до Касабланки. Потім через море. У надувному човні було 60 чоловіків, 16 жінок і двоє дітей, — розповідає Камара, чоловік із привітною усмішкою. — Перевізник узяв по €150 з особи». Його невістка, яка живе й працює в Брюсселі, оплатила їм переїзд.

 

Зґвалтовані під час втечі


«В Іспанії нас запитували, ми хочемо лишитися чи їхати далі. Мене не зареєстрували. Хто хоче, може їхати далі». Дублінської угоди ніхто не дотримує. Камара впевнений, що в Бельгії він дістане притулок. Його донька не обрізана. Тому він і втік. Той, хто відмовляється від обрізання, піддається суспільному осуду, розповідає 27-річний чоловік, колишній учитель, якому на вигляд на добрий десяток років більше, ніж йому є.


«Вони вірять у те, що відмова від обрізання — це «сезам», який відчиняє всі двері», — каже байоннська адвокатка Лоранс Ардуан. Однак вона знає, що боротьба за надання притулку «вже наперед практично програна». Ардуан піклується насамперед про жінок. «Біда притягує людей, які прагнуть допомогти, але й таких, які хочуть нею скористатися», — каже адвокатка.


Женев’єва сидить на матрацах у жіночій кімнаті соціального центру. Вона з’їла свою рисову кашу з одноразового посуду. 2015 року виїхала з Кот-д’Івуару. Що робила три роки? «Була в Марокко», — каже молода жінка, більше нічого. І опускає очі. За словами Ардуан, мало хто з жінок розповідає про зґвалтування, яких вони зазнають на шляху втечі.


На набережній Лессепса стоїть автобус із номером 5564. О 19:55, як і щовечора, він поїде через Бордо і Тур до Парижа. «Станьте в чергу, тут вам не гумовий човен», — кричить водій іспанською. Волонтерка, витираючи сльози з обличчя, прощається з двома молодими людьми. «Дайте знати, коли прибудете на місце!» — просить вона. Але прибуття — велике слово в ці часи.