Економіка 2019-01-05 10:22 Крамар Олександр

Відкрити «епоху ґрюндерства»

Якими мали би бути пріоритети економічної політики держави, щоб вирватися з довготривалої низхідної спіралі останніх десятиліть

Українська економіка майже відновила довоєнні показники. Як уже звертав увагу Тиждень, обсяг валового продукту по країні без урахування Донецької та Луганської областей упав порівняно з 2013-м лише на 2%. Це загалом відповідає темпу зменшення кількості населення на підконтрольній території за відповідні роки. Обсяг ВВП 2019‑го на цій-таки території може перевершити показники 2013 року навіть за умови збереження наявних помірних темпів зростання, що становлять 2,5–3%.


Однак ця швидкість недостатня для такої бідної країни, як нинішня Україна. Вона нижча від середньосвітової і тієї, із якою розвиваються сусідні держави. Тобто, зростаючи такими темпами, ми насправді щороку дуже відстаємо. Тим часом світова економіка, ймовірно, ось-ось зануриться в чергову циклічну економічну кризу, яка знову болісно вдарить по надмірно залежній від зовнішньої кон’юнктури й погано диверсифікованій вітчизняній економіці. Тож можемо вже незабаром дістати чергове підтвердження перебування України в низхідній спіралі, коли кожен новий економічний цикл зростання-спаду для нас завершується тим, що економіка країни опиняється в дедалі гіршому становищі. У результаті, попри періоди більш чи менш динамічного зростання у 2000–2007-му, 2010–2012-му та 2016–2018-му, реальний ВВП цьогоріч усе ще залишатиметься в кращому разі в 1,6 раза меншим, ніж 1990-го.


За цей час ми надто відстали від усіх сусідів: якщо у 1992, 2004 та 2017 роках ВВП за ПКС на особу в Україні МВФ оцінив у $6,1 тис., $6,3 тис. і $8,6 тис., то в Польщі за цей час він зріс із $6,6 тис. (майже українського рівня) 1992-го до $14,1 тис. 2004-го й $29,2 тис. 2007-го. А в Румунії від $6,2 тис. 1992-го до $24 тис. 2017-го. Відповідна тенденція триває, бо в її основі — значно вищі темпи економічного зростання сусідніх країн із Центральної Європи порівняно з Україною. До прикладу, за 2,5–3% приросту української економіки тими роками темпи Польщі та Румунії становили відповідно 4–5%, а обсяг їхньої економіки нині на 20–25% більший, ніж був, наприклад, 2013-го. 


Щоб вирватися з цієї низхідної спіралі, коли вітчизняна економіка щоразу опиняється в дедалі гіршому становищі, потрібні тривалі двозначні показники зростання. А вони, своєю чергою, можливі лише завдяки кардинальним змінам економічної політики держави. Важливо відійти від паразитування на дедалі менших залишках національного багатства й постійного фокусування на тому, що ще можна перерозподілити в межах корупційно-олігархічної моделі привласнення. Натомість слід узяти курс на збільшення «національного пирога» та встановлення таких принципів його розподілу, які підштовхували б кожного брати якомога активнішу участь у його примноженні. У цьому сенсі наступні п’ять років можуть виявитися визначальними. Адже останнім часом з’являється дедалі більше свідчень того, що, завершуючи перетравлення таких колись «базових» секторів української економіки, як гірничо-видобувна промисловість, металургія, хімія, важке машинобудування, а останнім часом і зерново-олійна галузь сільського господарства, українські олігархи шукають нової поживи. Нею можуть виявитися ті сфери нашої економіки, де донедавна переважав малий та середній бізнес через свої менші масштаби і нижчу привабливість для великих гравців порівняно зі згаданими вище «базовими» й експортоорієн­тованими. Ідеться, зокрема, про донедавна неолігархічний агробізнес, харчову, легку, деревообробну й меблеву промисловість, а також лісове господарство. У зоні ризику, крім того, ті сектори, які до останнього часу перебували в державній або комунальній власності, як-от значна частина енергетики, житлово-комунальна сфера, медицина, військово-промисловий комплекс, залишки високотехнологічних машинобудівних підприємств. 

 

в Україні є колосальні стартові умови для того, щоб нові національні бізнеси народжувалися й зростали не лише в новітніх секторах і нішах, які лише з’являються у світовій економіці, а й у тих численних сферах, що наразі насичуються великою мірою або й переважно виробниками з інших країн


Таким чином, країна стоїть на роздоріжжі. Або олігархат перетравить і ці галузі із супровідним знищенням у них конкуренції, руйнуванням здорової соціальної тканини локального малого й середнього бізнесу. Або, навпаки, досі державно-комунальні та репрезентовані переважно малим і середнім бізнесом сектори української економіки стануть плацдармами й драйверами зростання української економіки як неолігархічної. А успіх у них національного малого й середнього бізнесу, який, зокрема, зросте до масштабів великого неолігархічного, стане відправною точкою для стрімкого розвитку України загалом. І сформує в такий спосіб у нині олігархізованих сферах нову основу для оздоровлення національного конкурентного середнього й великого бізнесу. 

 

Створювати, а не привласнювати


Щоби піти другим шляхом, країні потрібна переорієнтація державної політики на формування культу продуктивної праці, заснування та розвиток нових бізнесів задля багатіння їхніх власників і зростання загального багатства для всіх. Слід відійти від привласнення та споживацтва вже наявних ресурсів. Цій меті має бути підпорядкована як інформаційна, так і податкова й кредитно-грошова політика. На часі також створення умов, вигідних для ведення легального «білого» бізнесу та привабливих для праці в ньому максимальної кількості осіб. Належне винагородження підприємливих, ініціативних і професійних громадян залишатиме їх у країні, а не виштовхуватиме за її межі. 


Саме ця частина суспільства має стати орієнтиром державної політики, а не та, яка сподівається поліпшити власний рівень життя, перерозподіляючи чужі статки чи доходи. Адже, попри справді вражаючі прояви соціальної нерівності, яскраві приклади межування крайньої бідності з непристойними для такої незаможної країни розкошами, власне перерозподіл не здатен вирішити проблему загальної бідності. Збільшити доходи переважної частини українців бодай удвічі-втричі жодним із варіантів перерозподілу наявного національного багатства не вдасться. Перерозподіл активує демотиваційну для більшості людей невпевненість у користуванні плодами своїх зусиль, а отже, блокує розвиток країни. Тому треба виховувати повагу до тих, хто заробляє та має більше, прагнення наслідувати їх, упевненість у недоторканності приватної власності. 

 

Читайте також: Рік перших ластівок. Економічні підсумки 2018-го


Дати реальний шанс подолати бідність і суттєво підвищити достаток українців може виключно збільшення національного доходу. Адже наразі ефективна зайнятість у країні на рівні близько 50% наявних трудових ресурсів. А решта — приховані безробітні, кількість яких сягає щонайменше 8 млн працездатних громадян. У таких умовах державна політика має бути спрямована на пришвидшення економічного зростання через створення нових і розширення наявних бізнесів, підтримку на старті, навчання та перекваліфікацію громадян, готових узяти активну участь в економічному ривку. Усім, хто хоче розпочати власну справу, держава має дати можливість здобути необхідні базові знання, консультування для початку власної справи, «зелену вулицю» в отриманні усіх потрібних для цього дозволів та документів. 


Насадження культу продуктивної праці та підприємливості має супроводжуватися забезпеченням реального верховенства права, гарантуванням права власності, приборканням тиску і вимагання з боку силовиків. Натомість працівники органів, які забезпечуватимуть правосуддя та підтримання правопорядку в країні, мають отримати достатній рівень винагороди, що забезпечить постійний високий конкурс і можливість висунення високих професійно-кваліфікаційних вимог до кандидатів на всі посади — від рядових до керівних. І рівень мотивації, і суворість покарань мають створювати необхідний бар’єр, який утримував би від корупції та зловживань і змушував дорожити робочим місцем і авторитетом. Збільшення державних видатків, зокрема й на забезпечення якісних державних послуг і реального верховенства права, потребуватиме кардинального посилення відповідальності за несплату податків і зборів, унеможливлення тривалого ведення формально «збиткового» бізнесу, спрощення процедури банкрутства.

 

 
Надзвичайно важливо також створити максимально некомфортні умови для тих, хто може, але не хоче працювати якісно й продуктивно, сплачуючи всі необхідні податки та відрахування до бюджетів і соціальних фондів. Лінощі чи безвідповідальність мають стати надто дорогим задоволенням, і розраховувати на будь-яку підтримку чи допомогу з боку держави таким людям не доводитиметься. 


Бідність у таких випадках не повинна бути приводом до співчуття чи претензій на державну підтримку, а ганьбою, яка в більшості суспільства асоціюватиметься з небажанням людей працювати. Адже важливо каналізувати енергію бідніших, навчити та, якщо потрібно, змусити їх працювати, виробляючи товари чи послуги, докладаючи власні зусилля та використовуючи вміння в тих сферах, де на них є максимально високий попит як на національному, так і на світовому ринках. 

 

Фінансувати виробництво, а не споживання


Водночас важливо зважати на те, що там, де укорінено комплекс економічної меншовартості, стрімких економічних підйомів бути не може. В усіх країнах вони починалися з усвідомлення, що ми здатні виробляти не гірше, ніж конкуренти. Але в реаліях сучасної України політика держави має виступати каталізатором цих процесів. Вона не може залишатися відстороненим спостерігачем за тим, як вони повільно і, ймовірно, недостатньо активно відбуватимуться, щоб дати результат не просто на мікрорівні окремих успішних стартапів. Держава мусить стати стимулятором, який забезпечуватиме достатній масштаб таких процесів для того, щоб вони вилилися в стрімке зростання національної економіки загалом. 


І в країні є колосальні стартові умови для того, щоб нові національні бізнеси народжувалися й зростали не лише в новітніх секторах і нішах, які лише з’являються у світовій економіці, а й у тих численних сферах, що наразі насичуються великою мірою або й переважно виробниками з інших держав. Більшість країн світу імпортує для внутрішнього споживання велику частку тієї продукції, яку не може виготовити чи видобути самостійно, або ж тієї, яку виробляти їм значно дорожче, ніж традиційним постачальникам. А в Україні чималу кількість переважно імпортних становлять ті товари, які цілком могли б вироблятися в ній самій за цінами, зіставними з імпортними аналогами. 

 

Читайте також: Сповільнення світової економіки, обвал Johnson & Johnson та нові старі проблеми Facebook


Українська «епоха заснування» численного малого та середнього бізнесу (подібно до «епохи ґрюндерства», яка свого часу дала старт перетворенню Німеччини на європейського економічного лідера) має добрі шанси стартувати з відвоювання значної частки в тих сегментах внутрішнього ринку, які досі заповнені переважно іноземними постачальниками. Але за стимулюючої державної політики такі виробники з часом можуть успішно вийти й на зовнішні ринки. Адже перевага внутрішнього ринку та ставка на імпортозаміщення, як стартова можливість, полягає в тому, що тут з’являються шанси спробувати себе для нових підприємців, які не наважаться відразу ризикувати на глобальному ринку через брак необхідних знань чи навичок. Позбавлені можливостей стартувати на внутрішньому ринку нескладних товарів чи продуктів масового попиту, вони просто залишатимуться безробітними або ж шукатимуть способи працювати за кордоном. 

 


Водночас масштабна «епоха ґрюндерства» в сучасних умовах неможлива без забезпечення новостворюваних бізнесів стартовим капіталом і доступним кредитним ресурсом для активного розширення виробництва. У цьому випадку завдання кредитно-фінансової політики держави полягає в перетворенні банківської системи з інструменту стимулювання споживчого попиту, іпотеки чи фінансування внутрішнього боргу країни на засіб сприяння появі й зростанню національного бізнесу, розширення ним виробництва й експорту. 


Адже все ще дуже низький рівень накопичень і виробничих інвестицій, який спостерігається нині, не може надати потрібного поштовху економіці, забезпечити стрімкі темпи її зростання. Досвід найуспішніших підйомів по усьому світу свідчить, що саме валове нагромадження капіталу на рівнях, близьких до 30–40% ВВП, і його пріоритетне інвестування в прибуткові виробничі сектори дає шанси на швидке оновлення структури економіки та випереджальні темпи її зростання. В сучасній Україні не йдеться навіть про третину цих обсягів. 


Потрібно також стимулювати бізнес до ризику із запровадженням найрізноманітніших інноваційних розробок. Адже сьогодні класичних інвестицій у нові розробки та дослідження ми фактично не маємо. Бізнес якщо й укладає кошти, то переважно в модернізацію своїх виробництв на основі вже апробованих за кордоном, а отже, вторинних технологій, які закуповуються в інших країнах. Високі кредитні ставки та надмірна рентабельність монополізованих ресурсних галузей економіки роблять недоцільною ризиковану діяльність у сфері інновацій. 


Тому першочерговим завданням для держави має стати комплекс заходів податкової та кредитно-грошової політики, який поклав би край вимиванню кредитного ресурсу на потреби споживання та переспрямував би їх на виробниче інвестування. Слід або зменшити до мінімуму державні запозичення на внутрішньому фінансовому ринку, або перейти до прямого викупу Нацбанком ОВДП, щоб припинити вилучення кредитного ресурсу з ринку. Уряд та НБУ мають паралельно шукати регуляторні та фіскальні інструменти, щоб зменшити прибутковість і привабливість споживчого кредитування для банків і підвищити його кінцеву ціну для громадян. 


Те, що банки накопичили великий портфель неробочих кредитів, аж ніяк не привід ускладнювати умови кредитування бізнесу, особливо нового, як це відбувалося останніми роками. Навпаки, потрібно нарощувати кредитування виробничого сектору, а надто новостворених компаній, спростивши й навіть автоматизувавши процедури стягнення застави, банкрутства та зміни власників або продажу активів підприємств за борги. Лише за таких умов можна розраховувати на стрімкий економічний розвиток і зростання рівня доходів більшості навіть на тлі нормальних для капіталістичної економіки банкрутств значної частини підприємців, які виявляться менш успішними.


Важливо до того ж максимально скористатися в національних інтересах тими змінами в торгівельній царині, які останнім часом набирають обертів у світі. Економічний націоналізм, який більш чи менш виражений, завжди був на озброєнні успішних економік світу, стає не таким прихованим. І це створює для настільки залежної від зовнішньої торгівлі економіки, як українська, не лише очевидні ризики. Можливості, які потенційно здатен відкрити нам перегляд торговельного режиму з іншими країнами, їх спрямування в збалансованіший формат, можуть суттєво допомогти українській «епосі ґрюндерства». 

 

Читайте також: Світ у 2019-му і прогнози для України


Врешті, уявлення про надзвичайно велику залежність української економіки від зовнішньої торгівлі є переважно результатом її нерозвиненості та вкрай малих масштабів. Зростання виробництва, зокрема для внутрішніх потреб, заміщення частини нинішнього імпорту, пошуки альтернативних моделей енергозабезпечення, розширення внутрішнього споживання в результаті збільшення доходів громадян, а відповідно й пов’язаний із цим розвиток сфери послуг, не виключено, виявлять, що обсяг зовнішньої торгівлі, зіставної з ВВП країни, може виявитися близьким до 30–40% нового, уже збільшеного валового внутрішнього продукту. Причому це не заперечуватиме значного зростання нинішніх показників в абсолютних обсягах експорту й імпорту. 


Утім, важливі не так обсяги експорту та імпорту, як їх структура, а також додана вартість від тих чи інших товарів. У цьому сенсі в новій реальності поширення у світі «економічного націоналізму» ми з нашою сировинно-напівфабрикатною структурою експорту та імпортозалежністю від готових товарів, значну частину яких, якщо не більшість, здатні виробляти самостійно, маємо шанс значно поліпшити умови торгівлі. 


Адже наразі Україна, наприклад, залишається великим експортером сировинної та напівфабрикатної металургійної продукції, до якої водночас постійно зростає імпорт металовиробів зі значно вищим рівнем обробки. Це супроводжується зростанням безробіття серед промислового персоналу в індустріальних центрах Південного Сходу. А постачальниками такої продукції є переважно економіки з набагато вищою вартістю праці в цій сфері. Так само розвиток вітчизняного АПК супроводжується зростанням імпорту агротехніки, агрохімії, інших засобів виробництва, низки продовольчих продуктів із вищою доданою вартістю. Усе це може стати живильним ґрунтом для розбудови численного національного бізнесу різних розмірів — від малого й середнього до великого. 


Запровадження ринку землі є необхідною умовою розблокування потенціалу економічного зростання. Але воно також не має бути самоціллю, а підпорядковуватися меті успішного розвитку агросектору на основі національного малого й середнього бізнесу. Водночас небезпечно допускати перетворення українського агросектору на поле діяльності іноземних ТНК чи вітчизняних латифундистів, які обмежать його роль виключно до джерела постачання моноспеціалізованої продукції з низьким рівнем обробки. 

 

Читайте також: ФРС проти фондових ринків, зубожіння найбагатших та заборони Apple


Наша потенційно сильна позиція полягає в тому, що переважно сировинна структура нинішнього українського експорту зорієнтована значною мірою на країни, що є великими чистими її імпортерами й не зацікавлені в закритті своїх ринків для наших постачальників. При цьому вони часто не мають серйозної присутності на українському ринку готових товарів. Натомість його завалено на диспропорційній основі готовими виробами з переважно азійських країн, які тримають свої ринки загалом закритими для більшості українських виробників. Перегляд торговельного режиму в цих випадках може відкрити серйозні можливості для створення та зростання нового виробничого бізнесу в нашій країні, заміщення ним як частини нинішнього імпорту, так і виходу на ринки країн — великих імпортерів в Україну. 


Щоб скористатися цими можливостями, потрібно проводити жорстку й прискіпливу політику обстоювання національних інтересів у двосторонній торгівлі. Доступ до вітчизняного внутрішнього ринку для іноземних постачальників має супроводжуватися взаємним відкриттям ринку відповідного партнера для українських готових товарів та водночас не становити загрози існуванню тієї чи іншої галузі економіки в Україні. Якщо ж певні товари в нашій країні не виробляються, але цілком можливо, що будуть, то доступ на ринок має узгоджуватися зі сприянням таким імпортером поступовій локалізації відповідних виробництв в Україні.