Суспільство 2018-12-29 12:04 Гончарова Єлизавета

«Усяке бувало»

У невеличкій взуттєвій майстерні пахне, як і належить, клеєм, шкірою та фарбою. У коморі, загороджуючи собою світло та займаючи майже весь простір, височіє її власник Андрій. Він завжди всміхається та піднімається назустріч кожному клієнтові. На стіні при вході висить плитоноска від бронежилета. Порожня. «Роздав своє, — пояснює він. — Але все, що треба, залишилося!».

Власну історію Андрій Мельник починає з далеких часів, коли його мама та батько побачили одне одного на маленькій залізничній станції біля Воркути, де набирали в чайники окріп. Вона — щоб погрітися після здачі норми гілок у лісозаготівлю, а він — вискочивши на хвильку з потяга, на якому повертався із заслання після смерті Сталіна. Але насправді багато цікавого й трагічного відбувалося ще до тієї доленосної колонки з окропом, коли львівському студентові «за ідеї» дали 15 років, а родину командира УПА з дітьми вислали до Сибіру. Але це зовсім інша велика історія. «Батьки потім уже разом поїхали до Кривого Рогу, я вчився в Харкові, а на Донбас потрапив за розподілом на взуттєву фабрику. Ось такий у мене довгий і цікавий шлях сюди», — розповідає Андрій, підшиваючи розірваний черевик. Він із задоволенням і завзяттям ділиться згадками, як у 1990-ті разом із друзями розпочав перший бізнес: шив взуття та продавав його на ринку. Круті були часи, каже, бо молоді й із надіями... 


«Тут я часто почувався такою собі політичною меншиною, українофілом. Бо це ж Донбас, куди з’їхалися з усього світу різні люди. Пролетарії, задурені совком, які далі марять минулим. Але якщо розібратися, то не така вже й меншина вийшла: усі друзі, яких за багато років я нажив тут немало, виявилися справжніми українцями. І неважливо, хто вони за національністю: українці, росіяни чи євреї», — зізнається Андрій. Він згадує, як під час Помаранчевої революції був змушений сидіти в засідці біля свого офісу з оранжевою символікою, бо стіни постійно хтось розмальовував огидними надписами. І як уночі бігав за тим злодієм, а потім його довелося рятувати, бо той упав у канаву та зламав руку, якою і псував стіни.

 

Читайте також: 3D-педагогіка

 

Розповідає, як у 2013-му разом із кумом із сусіднього села поїхав на Майдан, як потім на їхню барикаду посунув БТР і від переляку довелося кидати в нього все, що трапилося під руку. Навіть банку із салом не пошкодували, каже. Травить байки про життя вже під час війни в прифронтовому місті: «Я думав, що в мої два метри росту й 120 кілограмів вміщується достатньо ненависті до сєпарні. Але ні! Йду на роботу, бачу, як біля стадіону великий армійський наплічник несе баришня в «пікселі» з двома великими пакетами «АТБ» і «калашом», човгаючи прикладом по бруківці. Запропонував донести хоч пакети куди треба за маршрутом, бо вона така маленька й беззахисна. «Топай, сєпар, куди йшов, бо я зі зброєю», — довго був очманілий від такої «отвєтки». А ви про «каня на скаку і пажар в ізбє десь у якихось сєлєніях». Усе тут і з нами. Оце недавно прийшов боєць замовити специфічне спорядження. Ба, «знакомиє фсьо ліца»: згадали з нею те наше перше знайомство. Розповіла мені все: де, як і скількох «заспокоїла» на «нулі» й за ним. Конкретна дівчина, я ще тоді зрозумів. І не в габаритах річ!».


Його байки переривають клієнти, які постійно приносять щось лагодити, дзвонить телефон, але майстрові це не заважає. Здається, про кожну зношену пару чобіт він каже, наче про живу істоту: «Ваші черевики міцно тримають нову підошву» чи «Ті руденькі вже готові до зустрічі з власницею!». Але інколи одразу розумієш, звідки телефонують: «Так, Люку, приїзди в неділю, ваше буде готове. Як у вас там? Ну то тримайся, друже!». Андрій показує на полицю, де лежать зелені фліски: саме вони є найпопулярнішим «подарунком», який несуть військовослужбовці на ремонт у його майстерню. Виявилося, що замок-змійку, яка часто ламається, у цих виробах зроблено таким чином, що її просто неможливо відремонтувати, тому Андрію доводиться вшивати нові. А ось із берцями, які видають бійцям, каже, ще жодного разу не приходили: «Натовські, що брали вже не новими, приносять, бо вони старі та розсипаються. А тих за останні роки й не бачив у себе, так що зрада відміняється».

 

Читайте також: Дружківка можливостей


Волонтерська діяльність Андрія Мельника, звичайно, не обмежується допомогою із одягом чи взуттям. Активну життєву позицію він проявляв навіть коли робити це було вкрай небезпечно. Інколи його могутньої статури було достатньо, щоб відлякати гопників від намету «Свободи», який місцеві активісти ризикнули поставити в самий розпал проросійських мітингів. «Робили, що могли. Хлопцям у військову частину, що була в оточенні, передавали цигарки, їжу, одяг. Потім, коли до міста зайшли добровольчі батальйони, почали ремонтувати техніку: разом із друзями-підприємцями шукали та ставили запчастини, обварювали залізом машини й бетеери. Маючи невеликий бізнес, приватну лазню, я за ці роки «перемив» у ній сотні бійців. Під час боїв біля Дебальцевого вони, крім того, ще й ночували в мене. А сам я тоді був при шпиталі. До складу медичної роти не взяли, бо мав військову спеціальність, якої не було в них у розкладі. Тому я працював волонтером, але коли стало гаряче, довелося їздити на так зване перехрестя за пораненими щодня, а не просто допомагати в лікарні. Я побачив там стільки справжніх людей! Був, наприклад, лікар, який ще із СРСР емігрував до Німеччини, але через війну повернувся до України. У найважчі часи він так чітко віддавав накази, що все працювало як годинник. Попри те що робив він це німецькою!».


Помітно, що Андрію стає вже не байок, бо спогади про запеклі бої першої воєнної зими не дають спати досі. Згадуючи про окремі події, кремезний чолов’яга не стримує сліз: «Усяке було. На ношах привезли ми хлопця, розхристаного, без каски. Мертвого вже. На вулиці мороз такий, а він босий лежить у коридорі. Кажуть, то «козачки» полюбляли з мертвих берці знімати. А поруч сидить чоловік на візку, жаліється. Я спитав: може, на рентген відвезти? Він киває. Повіз його, а потім спустив на вулицю — там чекають бійці евакуацію на Харків. А медсестра підходить до мене й каже: «Та не переймайся ти цим, у нього все нормально, він просто тікає». Той малий мертвий лежить, а цей тікає. Усяке бувало...».

 

Читайте також: Без труднощів перекладу


Андрій не поїхав нікуди, коли місто було окупованим, хоча поруч із його виключно українськомовною майстернею шуміли мітинги та ходили озброєні бойовики. Не став того робити, коли всі були впевнені, що на Дебальцевому ворог не спиниться й піде далі: просто взявся разом з іншими копати захисну лінію перед містом. Каже, і тепер не має намірів хапати свою металеву «лапу» та швейну машинку й бігти, якщо почнеться наступ. «Тоді ми не знали нічого. І все одно вдалося спинити ворога. Сьогодні ми вже навчені, у нас армія, зброя, досвід. Ні, я звідси нікуди не піду. Це моя земля, яку захищатиму». 

Новини RedTram

Loading...