Суспільство 2019-01-07 11:59 Трегуб Ганна

Чеснота відповідальності

Як отримання томосу Українською помісною православною церквою може відбитися на відносинах і з державою, і з іншими релігійними конфесіями

Реалізація гасла «Геть від Москви!» (як імперської, так і радянської) в Україні не могла відбутися без змін у релігійній площині. Коли виявилося, що отримання автокефалії Українською помісною православною церквою — не пусті балачки й прожекти, постало питання, що ж далі. Справді, автокефалія в сучасному контексті належить до факторів національної безпеки, вона політично доцільна, підкріплена волею та бажанням керівництва країни, а тому є не суто релігійною й церковною. Безперечно, маємо справу з історичними, значущими змінами, і вже нині українському суспільству та владі треба думати: а що ж відбуватиметься далі й за яким сценарієм після того, як Україна отримає і томос, і нову православну церковну структуру, і нового патріарха? Стратегічне планування — не найсильніша риса наших керманичів. Прорахунком було би вважати, що після цього життя як релігійної спільноти, так і світської України не зміниться.


 Кожне суспільно-державне явище тягне за собою низку викликів, на які потрібно зважати і яким вчасно треба давати раду. Коли йдеться про автокефалію Української православної церкви, поза увагою лишається те, що її отримання вплине не тільки на православних вірян, а й на решту українців, належних до інших християнських церков, ісламу, юдаїзму та довгої низки релігій. Річ у тому, що це не той випадок, коли релігія — справа приватна. Це ситуація, в якій відбувається переплетення політичного, суспільного й релігійного факторів, а наслідки торкнуться всіх і кожного як у близькій, так і далекій перспективі. Вона підводить до питання: якою Україна може бути через декілька років, які ідеї та візії в ній переможуть?


Маємо насамперед ураховувати, що Україна історично багаторелігійна й була такою навіть за радянського часу. Такою вона є й нині. У період СРСР терору та утисків зазнали всі без виключення релігійні напрями, які не хотіли йти на співпрацю з КҐБ та бути знаряддям у руках держави, як-от РПЦ, своїми ж руками знищуючи ті конфесії, до яких належали. Радянський Союз був не просто атеїстичною державою, а такою, в якій не існувало фактичної свободи совісті та прав людини. Досі пам’ятають про ті роки і протестанти, і мусульмани, і юдеї, не кажучи вже про представників інших релігій. Жорстокість породила в них страх перед державою, небажання брати хоч якусь участь у громадському житті радянського зразка. Та недовіра за інерцією перекочувала й у часи незалежності України. Ключовим фактором, який відрізняв релігійне життя країни до й після 1991 року, була наявність свободи сповідувати релігію або не сповідувати жодної. А це вагомі демократичні принципи й практика. Вітчизняні релігієзнавці констатують, що чимало церков та конфесій усвідомили себе (або на шляху до цього) членами громадянського суспільства порівняно не так давно. Їхня українська, а не пострадянська, євразійська тощо ідентичність твориться на наших очах. Важливим рушієм цього процесу стала Революція гідності, а ще одним поштовхом — російсько-українська війна, що нині точиться.

 

Читайте також: Віднаходження церкви


«Геть від Москви!» — це не порожнє гасло ні для української мусульманської умми, ні для протестантів, ні для юдеїв, ні для інших конфесій. Усі вони були серед тих, хто зазнавав утисків від російських спецслужб. «Ми підтримуємо ідею створення помісної Української православної церкви на рівні з іншими православними церквами. Вітаємо отримання томосу, тому що, на наше переконання, усе, що йде на користь Україні, іде на користь усім її громадянам. Якщо ми позбавимося від впливу РПЦ й церква стане незалежною, це зіграє позитивну роль щодо зміцнення незалежності України, посилення її позитивного іміджу у світі. Не секрет, що в нашій країні є такі церкви, які відверто зневажають український національний інтерес, захисників нашої держави. Отримання томосу, на нашу думку, сприятиме вирішенню багатьох важливих питань, які активізувалися в Україні після початку війни», — зазначає муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саїд Ісмагілов.

 

Отримання автокефалії Українською помісною православною церквою — не фінал, а лише початок цілої низки процесів. Дискурс довкола автокефалії включає також просування в маси ідеї про національну Церкву, що тягне за собою низку застережень


Суголосний із ним у думках і голова Асоціації єврейських громадських організацій та общин України (ВААД) Йосип Зісельс: «Ми завжди підтримували бажання українських церков до поєднання, і вітаємо те, що це сталося ще за нашого життя. Для мене як дисидента й колишнього політв’язня це дуже важливий чинник того, що це ще один вимір нашої незалежності від колишньої імперії — російської або комуністичної (у цьому мені різниці немає, бо це для мене одне й те саме). Імперія застосовувала релігійний чинник, Церкву Московського патріархату, як ще один важіль впливу на Україну та інші православні країни, що потрапили в поле тяжіння та примусу Росії. Створення помісної Української православної церкви, отримання нею томосу та автокефалії — це дуже важливий крок до справжньої незалежності. Можливо, не останній, але один із найважливіших». Старший єпископ Української церкви християн віри євангельської (УЦХВЄ) Михайло Паночко у своєму виступі під час круглого столу «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення українських громадян: тенденції 2010–2018 років» звернув увагу на те, що автокефалія — це лише часткове рішення, лише технічне питання, за яким справжні зміни лише починаються: «Ми — за. Це нормально. Це давно повинно було бути, тому що наша церква має повну автокефалію в Україні. І кожна церква має право на самовизнання… Але чи це додасть духовності, як сказав один мудрий чоловік, — це питання відкрите».

 

Читайте також: Ланцюгова реакція


Але повернімося до тези про те, що отримання автокефалії Українською помісною православною церквою — не фінал, а лише початок цілої низки процесів. Дискурс довкола автокефалії включає також просування в маси ідеї про національну Церкву, що тягне за собою низку застережень. Одним із них може бути фактичне копіювання сучасної російської моделі державно-релігійних відносин, що не змінилася з радянських часів за своєю суттю. Поява державної церкви де-факто матиме привілеї від керманичів країни, що крізь пальці дивитимуться на становлення потужного монополіста на релігійному полі країни. Влада надаватиме їй преференції, принаймні на тій підставі, що ця церковна структура стоїть на сторожі інтересів держави в царині безпеки та світоглядних питань. Останнє стосується всіх і кожного, майбутньої України в озорій перспективі, тих ідей і практик, на основі яких її розбудовано та які толерує чи не толерує наше суспільство.


Попри те що в нас країна декларовано секулярна, вона далеко такою не є. Релігія відіграє дуже важливу роль і має значення в житті людей. Це підтверджує той факт, що українські громадяни, представники всіх інституцій, включно із ЗСУ та волонтерами, найбільш стабільно довіряють православній церкві та іншим релігійним організаціям. Їхніх думок у нашому суспільстві дослухаються, на них реагують. Отже, чим гармонічнішою буде (можлива) державно-церковна «симфонія», тим активніше церква впливатиме на державні рішення, на життя суспільства й настрої у ньому. Державна церква — це спокуса не лише для її служителів, а й політиків різних мастей: від правих і лівих радикалів до популістів. Гаслом, нібито справжні українці сповідують одну-єдину віру й нею є православ’я, дуже легко спекулювати й привертати до себе увагу (та й, по щирості, воно викликає симпатії в не завжди далекоглядної частини електорату). Це своєрідний інструмент, красиве прикриття, яке зручно використовувати задля не вельми привабливих цілей: скорочення реального рівня демократії в суспільстві, зростання ксенофобських настроїв, боротьби з опозицією та інакодумцями. Так, поки що всі релігії в нашій країні рівні між собою й перед законом. Але для православної церкви (як, власне, і для багатьох інших) світ поділений на свою паству та іновірців. У Росії цілком нормальною є ситуація, коли для формування протестантської чи будь-якої іншої релігійної громади організатори насамперед ідуть до місцевого православного священика й беруть у нього дозвіл. Неприкритий антисемітизм і зневага до всіх інших, що виходять за вузькі рамки російських «православія, самодєржавія й народності» — і не важить, чи це українці, чи кришнаїти... Проекцію цих явищ у соціально-політичному й релігійному аспектах видно як у «ЛНР-ДНР», так і в окупованому Криму, де відбуваються відверті злочини проти совісті й людяності.

 

Читайте також: Соборний тоталізатор


Державні преференції та фактична «титульність», або ж «традиційність» (цей термін дуже полюбляють у російському лексиконі державно-релігійних відносин), безкарність породжує спокусу принижувати всіх тих, хто до «офіційної» церкви не належить. «Чую від людей запитання: а чи не буде тотального тиску з боку єдиної помісної православної церкви після її створення на інші релігійні конфесії, які є менш чисельними, зокрема, на мусульман? Чи не з’явиться в нас такий прецедент, як у Росії, де є одна державна церква, а всі інші — другорядні? Питанням також залишається, чи не буде держава зважати лише на думку цієї церкви й не дослухатися до інших. Чи не буде якогось тиску на нехристиянські конфесії, як це відбувається в Грузії чи Молдові (мусульманські релігійні діячі стверджують, що відчувають тиск Грузинської православної церкви на мусульман країни). Чи не складеться в нас така сама ситуація? У мене немає відповіді на це», — оцінює ситуацію муфтій ДУМ «Умма» Саїд Ісмагілов. Подібні міркування та побоювання висловлюють представники юдейських та протестантських релігійних громад України, з якими поспілкувався Тиждень.


Перед українським церковним проектом постає вибір між легким і правильним (а останнє не завжди легко). Його виконавцям не варто забувати, що церковне життя не зводиться суто до життя єпископату, він не є політбюро від релігії. Від такого усвідомлення залежить багато інших, зовнішніх стосовно церкви речей. Важливо, щоб у тій церковній структурі, яка отримає томос від Вселенського Патріарха, могли співіснувати різні погляди й течії. Зрештою, єдність зовсім не передбачає однодумності в усьому, крім догматів. Або вона замкнеться на «традиціях», «національній ідентичності», почне грати на протиставленні «православних» і «решти», ізолюється від усіх і вся і втратить усю свою привабливість (бо не зможе запропонувати чогось по суті ліпшого, ніж РПЦ), або обере позицію рівного між інших рівних. Останнє — це шанс зберегти унікальність України на мапі Європи, демократичну практику співіснування багатьох різних релігій на наших теренах, це ресурс для розбудови сучасної політичної нації, це міцний гвіздок у домовину радянщини та реалізація твердження, що проект російського світу, нехай і перелицьований, у нас неможливий. Третього не дано. 

 

Стаття з випуску Світ у 2019

Новини RedTram

Loading...