Культура 2019-01-10 12:58 Барабаш Катерина
  ▪  

У гонитві за блискучими кулями

Кого удостоїли «Золотим глобусом»

У США роздали «Золоті глобуси». Як завжди, шумно й красиво, з фантастично гарними й фантастично недоладними вбраннями, з тріумфами й прихованими слізьми. Як ведеться останніми роками, всі очікували якогось демаршу на кшталт чорних суконь на знак солідарності з жертвами харасменту в кіноіндустрії. І не тільки в ній.


Однак ніяких чорних суконь. Усі явилися, як кажуть, комільфо. Найбільше поглядів звернула на себе Леді Ґаґа. Її зеленувата сукня з королівським шлейфом ніби натякала на сходження її господарки на трон зі статуеткою в руці (чого, забігаючи наперед, не сталося). Націлена на перемогу Ніколь Кідман цього разу зворушила цнотливою сукнею-водолазкою. Ну а найбільше вразило вбрання ще однієї номінантки, Шарліз Терон.

 

Читайте також: «Донбас» ближче, ніж здається


Однак перемогла чорна сукня. Немов продовжуючи торішню традицію, Ґленн Клоуз вийшла по свій «Золотий глобус» у чорному й виголосила пасіонарну промову про права жінок. Але про це трохи згодом.


А взагалі ви знаєте, хто присуджує «Золотий глобус», другу за престижністю в простому, не кінознавчому світі нагороду? Більшість суддів у цій премії — ті, хто бігає по Голлівуду за зірками з диктофонами, розпитує їх про життя-буття, підстерігає біля особняків. Хтось із них, щоправда, пише й рецензії та аналітичні статті, але «Золотий глобус» — премія іноземних журналістів, акредитованих при Голлівуді, тобто репортерів. Тому, якщо вже бути до кінця відвертими, одну з найпрестижніших кінонагород світу вручають персонажі сторонні й випадкові.

 


Ніби ми вже й звикли до цього, але зазвичай згадуєш, коли розподілювачі нагород виявляють погане розуміння художніх переваг і недоліків кіно. Як-от цього разу. Головний «Золотий глобус» дістався фільму Браяна Сінґера «Богемна рапсодія». До речі, суперечки про те, як правильно — «богемна» чи «богемська», тривають останні років сорок, відтоді як в СРСР почули цю композицію. Стрічка, що розповідає про становлення Фредді Мерк’юрі як одного з головних рок-музикантів світу, знята так достойно й правильно, що не присікаєшся. І в тому її головна вада. Витвір мистецтва не може й не повинен прагнути до ввічливої поваги, соромливо прикриваючи чорні сторінки життя того, про кого розповідає. Рамі Малек, американський актор, який зіграв Мерк’юрі й отримав за цю роль «Глобус», набагато кращий за сам фільм. Він намагається бути неоднозначним, пристрасним, часом некрасивим, а часом прекраснішим за Аполлона, але і йому тіснувато в цій сірій оповіді. Подивимося, як обійдеться з цією кінороботою «Оскар». У тому, що «Богемна рапсодія» потрапить у номінанти, сумнівів немає, але хочеться сподіватися на прозорливість академіків.

«Золотий глобус» — премія іноземних журналістів, акредитованих при Голлівуді, тобто репортерів. Тому, якщо вже бути до кінця відвертими, одну з найпрестижніших кінонагород світу вручають персонажі сторонні й випадкові


Крістіан Бейл, який відхопив «Глобус» за роль Діка Чейні у фільмі Адама Маккея «Влада», актор, звісно, хороший, а от не відзначити Віґґо Мортенсена, який, думається, переграв усіх цього разу, щонайменше дивно. Річ не в смаківщині, на яку можна за бажання списати будь-яку дурість, але гра Мортенсена в «Зеленій книзі» Пітера Фарреллі видатна. Знову ж таки лишається сподіватися на «Оскара», який тепер просто не має права пройти повз роботу Віґґо Мортенсена. 


А сама «Зелена книга» перемогла в номінації «Найкращий фільм — мюзикл або комедія», хоча ні комедією, ні тим більше мюзиклом її не назвеш. Стрічка про несподівану дружбу темношкірого музиканта й білого гопника з початку 1960-х — тонка, розумна мелодрама з прекрасними діалогами, чудовими акторами (Магершала Алі, який зіграв музиканта, отримав приз за найкращу роль другого плану), класичною режисурою. Тема расової дискримінації турбує американців досі, і хай там скільки докоряють розподілювачам премій у тому, що вони, мовляв, роздають їх, озираючись на політкоректність, усе це не має нічого спільного з реальністю. Просто Америка досі рефлексує стосовно свого минулого, намагаючись нарешті осмислити власну історію, повинитися перед тими, кого принижувала, зрозуміти, що треба робити, аби колишнє не повторилося. Спроби відрефлексувати власне минуле похвальні. А ось таврувати за це, не розібравшись, якоюсь міфічною «політкоректністю» — остання справа.

 


Британка Олівія Колман, володарка акторського «Глобуса» за роль королеви Анни у «Фаворитці» Йорґоса Лантімоса, — представниця класичної англійської школи, вона поєднує в собі гостре лицедійство з тонкою психологією. Її героїня — ментально немолода нездорова лесбійка — відмінний образ слабкого правителя, що за велінням долі став маріонеткою в руках придворних інтриганів. Партнерки Олівії по фільму — яскраві Емма Стоун і Рейчел Вайс — також номінувалися, але вона їх легко обійшла, що справедливо.


Ну й нарешті про Ґленн Клоуз — даму в чорному. Красуня й безмежно талановита акторка воістину шекспірівського масштабу, яка вже має у своєму арсеналі «Золотий глобус» та «Еммі», після багатьох років неуваги знову в центрі загального інтересу. Її роль у стрічці «Дружина» Бйорна Рунґе  — дружини письменника, за якого вона все життя пише книжки, а він у результаті отримує Нобелівську премію, — щасливе поєднання легкого дихання й вражаючої точності в деталях. І партнер у неї тут чудовий — Джонатан Прайс, який, утім, до номінації не дотягнув. Але ж робота з Ґленн Клоуз сама по собі є нагородою. Зі сцени акторка виголосила промову на захист жінок, котрі, як їй здається, мають самі й лише самі вибирати, робити кар’єру чи бути няньками й кухарками при чоловікові. Красива, доглянута, щаслива пані зі статуеткою в руці витончено пришпилила чоловіків, які не бажають дати жінкам-колегам зелену вулицю, — і раптом стало ніяково. Подумалося, що цей модний перформанс уже трохи затримався, час уже щось нове замутити. А тут наступного дня почався ще й суд на Кевіном Спейсі, і щось зовсім розхотілося брати участь у «me too». Ну та Бог їм суддя.

 

Читайте також: Рим і Скорсезе: близькі контакти першого ступеня


Зате найкращим режисером оголосили Альфонсо Куарона за стрічку «Roma». Остання перемог­ла і в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Мало в кого були сумніви, що так і станеться, але зайвий раз привітати Куарона сама по собі радість. Цей трохи безтолковий мексиканський «Амаркорд», це нагромадження любові в кількості, що перевищують можливості людського серця, тієї любові, яка просто є у світі, бо її не може не бути, адже тоді Земля налетить на небесну вісь, ця величезна фреска, яку всупереч законам фізики хочеться обійняти й застигнути з нею назавжди.


І зрозуміти раз і назавжди: жодні премії, жодні «Глобуси» не мають стосунку до мистецтва та любові. Усе це блискуча луска й лише привід вкотре про них нагадати.