Світ 2019-01-10 17:31 Лара Філіпп де

Політика люті

Протести у Франції підточують ЄС

Рух «жовтих жилетів» був неочікуваним. Він почався як спонтанний протест проти нового податку на пальне. Раптом різноманітні страхи та невдоволення об’єдналися в групу розрізнених соціальних вимог, основаних на недовірі до Емманюеля Макрона — «президента багатіїв». На перший погляд здавалося, що йдеться про звичайну французьку політику. Від 1995-го всі французькі президенти (Жак Ширак, Ніколя Саркозі, Франсуа Олланд) переживали різке падіння популярності приблизно за півроку після обрання на високу посаду. Їхнім реформам заважали ліві соціальні рухи, внутрішні розколи в парламентській більшості та… невезіння, тобто поганий стан економіки. Після несподіваної перемоги Макрона на виборах здавалося, що в нього будуть кращі умови, ніж у попередників. Адже хіба не він зупинив наступ популізму в Європі? Хіба не він має чіткий мандат, засоби та енергію для реалізації своєї програми реформ? Завдяки йому повернулося сильне лідерство не тільки до Франції, а й до ЄС. Минуло півтора року — і народ запекло протестує не лише проти його політики, а й особисто проти нього. Головне гасло «жовтих жилетів»: «Макроне, геть!». Попри послаблення руху та виділення €10,3 млрд на соціальне забезпечення, що поставило під загрозу економічне відновлення Франції та єврозони, протести в містах не вщухають. Люди як ніколи обізлилися на президента, на кожного політика і будь-який вид політичного представництва. «Жовті жилети» називають себе народом і вважають, що висловлюють його волю. Для них легітимним є тільки таке «нефільтроване» її висловлення. Вони настільки обурені, що визнанню їхньої позиції для переговорів не лишається місця. Макрон і його міністри не раз заявляли: ваш гнів виправданий, але все марно.


До демонстрації 1 грудня на Єлисейських Полях, де було застосовано силу, ще можна було сумніватися щодо характеру руху, враховуючи його спонтанність та «аполітичність». ЗМІ реагували безтурботно, інтелектуали розділилися: чи було це демократичним повстанням проти олігархії, чи, може популістським бунтом для запровадження авторитаризму, чи протестом найбіднішого населення проти нерівності або зневажених мешканців сільської місцевості проти «просунутих» міст, чи навіть останньою битвою професій під загрозою зникнення та регіонів, не здатних знайти своє місце в новій цифровій і роботизованій економіці, чи радше стривоженість через заплановані болісні реформи, зокрема пенсійну? Такі соціальні й політичні чинники могли відіграти певну роль, але причини протестів глибші й, на жаль, сумні.

 

Читайте також: ЄС: фактор інфантильності


По-перше, силові протести в містах, знущання, вандалізм не є побічним збитком мирної мобілізації. Лідери «жовтих жилетів» цинічно зізнаються: «Ми засуджуємо насильство, але мусимо визнати його ефективність». Справді, насильство допомагає позбутися негожої влади. Організовуючи й спрямовуючи свої протести, «жовті жилети» дотримують стратегії непередбачуваних зібрань і жодним чином не допомагають поліції запобігати вандалізму та насильству. Однак така партизанська стратегія аж ніяк не спонтанна, вона потребує ретельної підготовки. Загалом рух, що триває вже шість тижнів, спершу, можливо, й був спонтанним, але тепер таким зовсім не є. Лідери та речники висловлюють у Facebook схожі думки, зокрема наполягають на «горизонтальності» руху без лідерів та знімають із себе відповідальність: «Я кажу тільки від себе, інші можуть думати інакше, а я за ними йтиму»; «Мене влаштовують заходи, про які повідомив уряд, а от моїх товаришів — ні, тому…».

На публіку «жовті жилети» лишаються «аполітичними» й уникають у своїй програмі суперечливих питань, проте у Facebook вони постійно наголошують на ворожості до ЄС та навіть агітують за Frexit і бездумно дають волю найрадикальнішим кліше. Путін про таке міг лише мріяти


По-друге, спротив проти Макрона став головним девізом і перекриває решту вимог. Протестувальники хочуть «референдуму громадянської ініціативи». Скидається на учасницьку демократію, але це не так: такі плебісцити покликані не вирішувати політичні проблеми, а скидати народних обранців. «Жовті жилети» хочуть, щоб референдум не підлягав жодним правовим або конституційним перевіркам (наприк­лад, якщо суперечитиме засадам захисту прав людини чи міжнародним зобов’язанням). Він має не наділити владою громадянське суспільство, а лише дати необмежену силу індивідуальному спротиву. На публіку «жовті жилети» лишаються «аполітичними» й уникають у своїй програмі суперечливих питань, проте у Facebook вони постійно наголошують на ворожості до ЄС та навіть агітують за Frexit і бездумно дають волю найрадикальнішим кліше проти євреїв, мігрантів, Джорджа Сороса, масонства, гомосексуалів тощо. Путін про таке міг лише мріяти. Під прикриттям «праведного гніву» процвітають фейкові новини й теорії змови, які користувачі соцмереж радісно поширюють за допомогою російської дезінформації, для чого на Facebook було створено сотні фейкових профілів «жовтих жилетів».


По-третє, популізм виникає через недовіру до ЗМІ та еліти («вони») та довіру до будь-яких побрехеньок у Facebook («ми»). Віра в теорії змови й без того поширена у Франції, та й у всій Європі (див. «Європа в невагомості», № 16/2018). Рух «жовтих жилетів» довів цю віру до російських масштабів. Хулігани, які пошкодили Тріумфальну арку та влаштували погром у дорогих бутиках, нібито насправді були провокаторами, найнятими Макроном, а деякі з них навіть поліцейськими. Одразу після атаки в Страсбурзі 11 грудня лідери «жовтих жилетів» заявили, що то все змова Макрона, покликана послабити рух. Навіть коли було доведено, що це теракт, унаслідок якого загинуло п’ятеро осіб, багато учасників руху хапається за теорію змови («напрочуд підозрілий збіг обставин»).

 

Читайте також: Die Welt: Поруч чи разом?


Слово «гнів» від початку було ключовим для руху, але насправді більше підійде «лють», бо гнів — чітко артикульований спротив проти чогось, вимога компенсацій тощо, а от лють — сліпа емоція, заклик до помсти або звинувачення. «Громадянська війна неминуча», — заявив у переддень Різдва Крістоф Шалансон, якого вважають поміркованим лідером «жовтих жилетів». Як міг Макрон викликати таку ненависть? Він припускався помилок. Хоч іноді поводився зарозуміло й безтурботно, але значно менше, ніж його попередники. Він дуже швидко провів багато реформ, ризикуючи налякати людей, але чітко дотримував своєї програми. Щоправда, як виявилося, програма не зовсім послідовна: з одного боку, покликана зменшити фінансовий тиск на рівень зарплат і бізнес, а з другого — запроваджує нові податки. Усе це може пояснити непопулярність нинішнього президента, але не ненависть до нього. 22 грудня представники «жовтих жилетів» улаштували на стадіоні удаваний суд над Макроном, що завершився знеголовленням манекена-президента під оплески натовпу (на фото). Пояснення слід шукати у французькій політиці, але й у світових тенденціях. На Макрона напали з критикою, тому що у Франції немає політичної альтернативи. Політична система зазнала краху 2017 року, і відтоді не сталося жодних трансформацій. Дві правлячі партії дедалі більше занепадають, а неокомуністична «Нескорена Франція» (LFI) не змогла стати головною опозиційною силою, попри (або через) амбіції харизматичного лідера Жана-Люка Меланшона. Навіть новостворена партія Макрона досі не здобула незалежності ані в парламенті, ані в громадських дискусіях. Отже, лишається в усьому винуватити президента.


Праворадикальна партія — єдина сила, яка вижила на руїнах партійної системи і якій рух «Жовті жилети» грає на користь: ще у вересні на виборах до Європейського парламенту, що відбудуться у травні 2019-го, за праворадикалів були готові віддати свої голоси 26% виборців (у той час як за Макронову партію «Вперед, Республіко!» — лише 20%). У грудні завдяки руху популярність праворадикалів зросла до 32%, а «Вперед, Республіко!» може розраховувати на 19%. Однак праворадикали не викликають довіри, бо не можуть нічого запропонувати, окрім виходу з ЄС та єврозони, а проти такої перспективи виступають навіть ті, хто сердиться на Брюссель. Марін Ле Пен завойовує підтримку серед «жовтих жилетів», хоча майже нічого не каже. За півтора року після провалу на президентських виборах вона знову в грі, і їй достатньо прошепотіти ключове слово: «знехтувані», бо такими нібито є «жовті жилети». Тим часом активна підтримка нічого не дає «Нескореній Франції», попри пристрасні промови її лідерів (варто процитувати Франсуа Руффена — депутата від «Нескореної Франції», який заявив просто біля резиденції президента: «Президент і ніхто інший нищить та спалює нашу країну, шматує нашу республіку. Макрон мусить просто зараз забратися геть — машиною, гелікоптером чи моторолером. Він має піти, перш ніж наш народ від люті сказиться»).

 

Читайте також: Нормандська діра*


Спершу президентство Макрона видавалося захистом і надією на тлі руйнування ліберальної демократії Трампом та Путіним, а тепер веде до трампізації французького суспільства. Конституція дає йому час і стабільність до 2022 року. До того ж він може скористатися історичним виміром, щоб налагодити ситуацію. Проте політика люті, яка йому загрожує, не є суто французькою. Від Вашингтона до Варшави, від Рима до Праги та Будапешта існує внутрішня смертельна загроза для ліберальної демократії, що не може не тішити Кремль. Це справжня трагедія: політика люті нібито покликана повернути владу націям, проте в разі успіху вони лишаться безсилими й зруйнують те, за що борються. Попри слабкість і немічність перед лицем світових викликів, Євросоюз є єдиним щитом політичної свободи та безпеки для європейських націй. Але, на відміну від президентської адміністрації Франції, ЄС уразливий напередодні виборів. Якщо в Європейському парламенті більшість сформують популістські антиєвропейські партії, це може привести до його краху. Сумнівну й маленьку надію я черпаю з того, що у 2019-му Макрон завдяки стривоженості через «жовті жилети» матиме в Європі авторитет, якого не спромігся здобути амбітними пропозиціями 2017-го. 

Новини RedTram

Loading...