Суспільство 2019-01-22 17:04 Вербицький Іван
  ▪  

Надія на Світоліну відставка у боксі та скандал у біатлоні

Огляд головних подій в українському спорті

Свят у спортивному житті України вважайте що не було. Доки пересічний українець відзначав Новий рік і Різдво, спортивна спільнота вирувала. Ні, погодні умови ще не дозволяють проводити в Україні за прикладом Англії “боксінґ дей”, інтенсивний відрізок з футбольних матчів у дні свят. Але свої звичаї для цього періоду в нас теж є: поки представники зимових видів інтенсивно змагаються, футболісти їдуть на перші учбово-тренувальні збори, інші нагадують про себе чварами. Хоча основна увага в ці дні прикута до тенісних кортів.

 

Мрія Світоліної

 

У Мельбурні наближається розв’язка Відкритого чемпіонату Австралії з тенісу, першого в сезоні-2019 турніру із серії Grand Slam. Як і очікувалося, в центрі уваги на Зеленому континенті українська прима Еліна Світоліна. І не лише з огляду на демонстроване на корті, хоча грає Еліна справді чудово.   Завтра, 23 січня, вона гратиме у чвертьфіналі  Australian Open з японкою Наомі Осакою. Для Еліни то буде четвертий чвертьфінал на  Grand Slam, але ще ніколи вона не демонструвала такої впевненості в собі, такої яскравої гри. У разі виходу в фінал і перемоги там Світоліна зможе одним пострілом вбити двох зайців — здобути титул і стати першою ракеткою світу.

 

Читайте також: Зимовий спорт: крига скресла

 

Зауважимо, що досі жодна з українських тенісисток-жінок далі чвертьфінальної стадії в одиночному розряді не проходила ніколи. Серед чоловіків у півфіналі 1993-го і фіналі 1999-го на Roland Garros у Парижі виступав Андрій Медведєв. Але нині український чоловічий теніс у глибокому занепаді. Зате на підйомі жіночий. Адже крім Світоліної на початку року змусили про себе говорити ще дві українки: 18-річна одеситка Даяна Ястремська у другому колі Australian Open перемогла 23-тю ракетку світу Карлу Суарес-Наварро з Іспанії і дійшла до 1/16-ї, де поступилася легендарній Серені Вільямс, а 15-річна Дарина Лопатецька з Харкова на початку року виграла два поспіль турніри із серії ITF і піднялася в світовому рейтингу на 124 позиції, на 365-те місце, що для її віку — величезний успіх.

 

Хокейна сенсація

 

Та якщо сталий прогрес жіночого тенісу в Україні намітився ще з кінця першого десятиліття 2000-х, то жіночого хокею донедавна в нас просто не було. Зрештою, у нашій країні навіть чоловіча гаківка перебуває в напівсмвідомому стані, а про жіночу годі й говорити. Після двох участей у чемпіонатах Європи 1993-го і 1995 років жіноча національна команда України з хокею просто щезла. І відродилася по суті лише зараз.

 

Дівчата самі пробилися нагору. Займаючись хокеєм у хлопчачих групах підготовки, юні хокеїстки не чекали з моря погоди і створили умови ледь не самотужки. Натхненницею ідей стала спортивний юрист Олександра Слатвицька, яка підготувала проект і за підтримки віце-президента Федерації хокею України Георгія Зубка у 2016 році ініціювала проведення першого чемпіонату України за участю п’яти клубів. Найкращі з тих дівчат, котрі тренуються і виступають здебільшого на любительському рівні, склали збірну України, яка поїхала на чемпіонат світу в дивізіоні ІІВ до південноафриканського Кейптауна. Там українки створили сенсацію. Перегравши Гонгконг, Болгарію, команду ПАР і фавориток турніру бельгійок, українки стали чемпіонками і підвищилися в класі.

 

Читайте також: Як букмекери нищать український спорт

 

Очікується, що після такого успіху жіночий хокей в Україні отримає суттєвий поштовх і розвиватиметься стрімкіше. Наразі ж цим видом спорту в нашій державі, згідно з офіційною статистикою, займається 120 дівчаток віком до 15-ти років.

 

Боксерські пристрасті

 

Зате стан боксу в Україні у порівнянні з більшістю інших видів спорту можна назвати майже ідеальним. Навіть якщо зважити, що великими статками боксери-олімпійці, не кажучи вже про дітей і юнаків похизуватися не можуть, ці люди бачать чітку довготривалу мету у вигляді переходу в професійний бокс. Де фінансування від держави не залежить. Маєш талант — переможеш і заробиш.

 

Однак то не означає, що до олімпійського боксу в нас ставляться, як до проміжного щабля. Зважаючи на високу внутрішню конкуренцію, місце в національній команді отримати вкрай складно. І нерідко вирішальне слово при визначенні складу належить головному тренерові збірної. Впродовж останніх 14-ти років команду очолював львів’янин Дмитро Сосновський. Точніше, очолював ще й до того, зокрема першу зіркову команду зразка Олімпіади-2000, яка привезла тоді з Сіднея чотири нагороди. Відсторонений від посади пан Сосновський з ініціативи донецького керівництва Національної федерації боксу був незадовго до Ігор-2004 в Афінах, але після безмедальної Олімпіади повернувся на посаду. Повернувся вдало, адже наступних двоє Ігор були найуспішнішими в історії : з Пекіна-2008 українські бійці повернулися з золотом і бронзою, з Лондона-2012 — з двома золотими, срібною і двома бронзовими нагородами.

 

Зрозуміло, що після переходу у професіонали олімпійських чемпіонів Ломаченка і Усика, олімпійських призерів Беринчика, Гвоздика і Шелестюка, чемпіона світу Хитрова команда пережила болючий процес зміни поколінь, який призвів до безмедальної Олімпіади в Ріо-де-Жанейро-2016. Начебто все логічно й закономірно. Три золота, срібло і дві бронзи на домашньому чемпіонаті Європи в Харкові, золото Олександра Хижняка на чемпіонаті світу-2017 і визнання його Міжнародною асоціацією аматорського боксу найкращим боксером світу в 2017-му начебто продемонстрували, що ситуація стабілізувалася.

 

Читайте також: Український спорт: життя в борг

 

Тому й несподівано, що на початку 2019-го тренера Сосновського “пішли” у відставку. Без особливої аргументації. Президент Федерації боксу України, екс-регіонал Володимир Продивус лише сказав, що команда потребує свіжої крові. Але при цьому залишив фактично весь старий тренерський штаб, замінивши лише головного (відтепер команду очолюватиме Леонід Лоївський). Цікаво, що відставці передувала серія образливих для Сосновського випадів у пресі з уст його колишніх підопічних, серед яких особливо дошкульними виглядали висловлювання Гвоздика та Беринчика. Головний лейтмотив їхніх апеляцій — зіркові команди зразка Пекіна і Лондона готував Анатолій Ломаченко, а Сосновський був “весільним генералом”.

 

Але невже “генералові” вдавалося виїжджати на чужих здобутках завжди? Сумнівно. Дивує також позиція спортивного міністра Ігоря Жданова, котрий не дивлячись на наявний контракт Сосновського з Мінмолспортом терміном до Олімпіади-2020 включно прийняв відставку відразу, не докопуючись до причин.

 

Незрозумілі експерименти в біатлоні

 

Врешті, приклад вільної і греко-римської боротьби демонструє, що пан Жданов вирішив довіряти національним федераціям у питаннях призначень головних тренерів збірних сповна.  Навіть якщо логіка і реальні підстави для змін відсутні. До чого ж призводить повний диктат керівника Федерації, видно на прикладі фінансованого з державної казни виду спорту найліпше — біатлону. У цьому господарстві питання стоїть руба: “кажемо “біатлон” — розуміємо “Бринзак”. Кажемо “Бринзак — розуміємо “біатлон”. І не інакше.

 

Очільник Національної федерації Володимир Бринзак, звісно, зробив для розвитку цього виду спорту в нашій державі чимало. Однак його кадрові рішення викликали чимало дискусій і нерідко призводили до гучних провалів. Останній з таких трапився на Олімпіаді-2018 у Пхьончхані. Команда, яка входила до когорти провідних, через прорахунки в тренувальному процесі і стратегічних пріоритетах, через внутрішні чвари повернулася додому з порожніми руками.

 

Кадрові висновки напрошувалися самі по собі, але пан Бринзак примудрився здивувати, запросивши на посаду старшого тренера жіночої збірної України замішаного в допінгових скандалах російського спеціаліста Андрєя Прокуніна. Разом із ним в Україну приїхала група російських сервісменів, котрі відсунули українських фахівців на узбіччя.

 

Читайте також: Український спорт: вправи і результат

 

Минулого тижня біатлонний сезон у світі сягнув екватора і після п’ятого етапу Кубка світу вже можна робити певні висновки. Дебютна частина сезону виявилася для України найпровальнішою за останніх років десять. Найкрасномовнішим був провал жіночої естафетної команди, яка не допустивши жодного промаху на вогневих рубежах, посіла безнадійне 15-те місце. Нині вже цілком очевидно, що рішення надалі опиратися на золотий склад олімпійської естафети зразка Сочі-2014 хибний. Якщо у попередньому олімпійському циклі українська збірна потребувала лагідного процесу омолодження, то нині команда вочевидь потребує жорстких кадрових змін. Але наразі проводити їх ніхто не поспішає.

 

Стосовно ж російських сервісменів, то їх сміливою заявою під час телеінтерв’ю в прямому ефірі після етапу в чеському Нове-Место фактично розігнав капітан чоловічої збірної Дмитро Підручний. “Лижі не їдуть взагалі, - сказав тоді тернополянин. - Понабирали в команду сервісерів з незрозумілої країни”.

 

Ці слова обурили пана Бринзака найперше тим, що пролунали в публічному просторі. Втім, висновки зроблені були. Під час двох післяноворічних етапів Кубка світу в Німеччині з лижами працювали українські спеціалісти. І різницю в якості підготовки спортсмени оцінили. Біда лишень у тому, що не боїться говорити правду поміж українських біатлоністів тільки Підручний.

 

 

схожі публiкацii