Приватна урбаністика 2019-01-25 15:05 Марина Блудша

Добропілля. ДоброВело

Усі індустріальні міста однакові. Завод або шахта, клуб або палац культури при них, кінотеатр, пам’ятник радянському воїну, раніше був іще Лєніну.

Тому важливо, які там люди, саме за ними й можна відрізнити ці міста одне від одного. Так каже моя мама, коли я розповідаю їй про те, що люди в Добропіллі добрі. Мама знається на індустріальних містах, бо народилась і виросла в Маріуполі — промисловому порту за кількасот кілометрів звідси. І хоча це теж Донецька область, до шахтарського містечка доїхала я вперше. Ніколи навіть не чула про Добропілля.

 

Добропілля неподалік Краматорська, звідти їдемо машиною годину або трохи більше. Я не знаю, скільки точно, бо, зморена сонцем і степовими краєвидами за вікном, швидко засинаю. Ми їдемо туди робити фестиваль разом із місцевими велосипедистами.

 

 

— У вас дуже спокійно в місті. Не мертво, а затишно, — кажу я.

Жінки на рецепції в хостелі усміхаються й кивають:

— Так і є. Навіть військові, які в нас живуть, кажуть, що такого ще не бачили, щоб уночі не було п’янок і бійок. Вони самі з Тернополя... Ні, не з Тернополя, звідки вони? З Миколаєва! Один навіть хоче лишитися тут жити.

 

Читайте також: Сімферополь. Віддалення міста

 

На стіні телевізор показує новини СТБ, де розповідають про вбивство Захарченка в Донецьку. По обидва боки від телевізора в хостелі висять однакові годинники, під якими написано «Київ» і «Лондон».

 

У містечку працюють дві шахти: «Алмазна» та «Добропілля». Є дві нові церкви, православна й баптистська, і футбольний стадіон, теж новий. Тут висить плакат із написом «Добропілля — спортивна столиця Донбасу». Шахти, храми і стадіон нам показують під час нічної велопрогулянки місцеві мешканці. Разом із ними завтра ми робитимемо тут фестиваль «ДоброВело». Після екскурсії заїжджаємо на популярну місцеву кавову точку. Кіоск називається «Забійна кава». Якщо придивитися, то біля кіоску видно атрибути шахтарського забою. Ніжка стола — це бур та інші інструменти. Ліхтар над ним оздоблений сіткою, на ньому висить тормозок із їжею та водою, який шахтарі беруть із собою під землю. Якщо стати за столик, то видно й самого шахтаря: на бічній стіні кіоску величезне фото усміхненого чоловіка в касці й цитата з пісні: «Что ты знаеш о солнце, если в шахте ты не был» (орфографію збережено).

 

 

«Тут найсмачніша кава в місті. Власник кіоску виграв проект «Куркуль Донбас» і отримав гроші на розвиток бізнесу. Обсмажуватиме каву», — розповідає мені один із наших екскурсоводів Валерій. Він власник веломагазину й активіст громадської організації, яка подала проект громадського бюджету, перемогла й отримала гроші на розвиток своєї ідеї — дитячої велосекції.

 

З велосипедистами, які показують нам місто, ми познайомилися в молодіжному центрі «Добро». Він займає кімнатку в Палаці культури Добропілля — великій будівлі з колонами, потинькованій у яскраво-зелений колір. І хоча центр молодіжний, тут зібрались у велике коло люди різного віку. Усі вони волонтери фестивалю, на якому для добропільців влаштують завтра велосипедні розваги: майстерню, дитячі перегони, школу з безпеки руху, велопробіг, пікнік і кіно.

 

 

Після короткого знайомства слово бере місцевий підприємець. Наталя в бейсболці, лосинах, майці й із сережками-родимками в носі та над губою:

— А тепер можна поговорити про трасу велопробігу. Ми вчора її об’їжджали. І що я хочу сказати: на маршруті є ділянка дороги, де дороги немає. Зате багато пилу. Будуть діти, вони всі будуть чорні. Для чого нам ці проблеми? Пропонуємо поміняти й скоротити маршрут. Хочете побачити терикон? Добре, є дорога через село Добропілля й озеро.

Чоловік поруч із Наталею киває й каже, що як колишній працівник міліції теж категорично проти попереднього маршруту. Усі присутні погоджуються його змінити.

 

Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку

 

Наша команда приїхала сюди з Києва і Запоріжжя. Вранці, перед фестивалем, ми снідаємо в піцерії My family. Тут багато видів піци й кілька кальцоне, серед них «Шахтарський» із чорного тіста.

 

За сусіднім столиком четверо чоловіків, які бурхливо й голосно обговорюють наш приїзд у кафе на велосипедах. Але раптово затихають, коли чують, що ми розмовляємо українською. Деякий час вони так тихо говорять, що нічого не чути, хоча до цього не стишували голосів. Потім з-за їхнього столу чується: «Львівська область». Після чого розмова різко переходить на підвищені тони. Один із чоловіків каже своєму приятелеві навпроти: «Как можно такую чушь говорить? За такое в башню надо бить, уже надоело слушать!». Після цього приятель підводиться і йде геть.

 

Чоловік, який збирався дати «в башню», розповідає тим, хто лишився за столом, історію про далекобійників: «Були тут недавно одні, батько й син. Їли-пили в генделі, син напився і поліз до наших. Теж через мову. Так йому наші сказали: іди проспись. І чіпати навіть не стали. Його батько забрав та й усе».

 

Я слухаю це за сусіднім столиком і поглядаю на чоловіка, який сичав про Львівську область. Він саме переходить дорогу поруч із кафе й озирається наостанок у наш бік. Мені здається, що дивиться злостиво. Але, можливо, людина просто хоче спати. Чоловіки зайшли в піцерію випити пива після нічної зміни.

 

Тим часом у парку біля Будинку культури готуються до велофестивалю. Тут уже збираються діти, переважно хлопці. Одні проїжджають трасу велосипедних перегонів — алею парку, на якій я малюю розмітку крейдою. Інші крутяться навколо імпровізованої майстерні, де сьогодні безплатно міняють запчастини велосипедів. Біля столів головний веломеханік Валера, який показував нам уночі місто й найсмачнішу каву. Після дитячих велоперегонів його запрошують прочитати лекцію про те, як доглядати за велосипедом. Каже, що хвилюється, бо це його перший виступ перед публікою. Коли закінчує розповідати, слухачі аплодують і засипають його запитаннями.

 

Після лекцій усі збираються перед зеленим Будинком культури. Тут стартує велопробіг до озера і назад. Серед учасників багато дітей, деякі разом із батьками.

Озеро виявляється невеличким ставком із очеретом і качками. Люди лишають велосипеди на траві, відпочивають на березі й збираються рушати назад до Добропілля. Після велопробігу на них чекають пікнік і кіно з велогенератором. Ті, хто лишається на фільм у парку, всідаються на складаних стільцях під деревами. Над головами висять ліхтарики. Діти крутять педалі по черзі, щоб виробити електрику для проектора. У добропільському парку цього вечора затишно та людно.

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

Наступного дня ми повертаємося з Добропілля до Краматорська напхом напханим автобусом. Коли проїжджаємо повз терикони, дідуган біля мене каже: «Раніше на них висаджували дерева, щоб вони не осипались. А тепер нічого не роблять». Я киваю, дивлюсь у вікно на добропільські гори й думаю про те, що люди тут такі, як і скрізь в Україні: одні роблять щось самі, інші чекають, доки зробить хтось інший.

 

 

Поїздка в Добропілля відбулася завдяки ГО «Асоціація велосипедистів Києва» і проекту «ВелоСхід»/«Cycling through Donbas and beyond» у межах ініціативи «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).

 

Фото Марини Блудшої та з офіційної сторінки Асоціації велосипедистів Києва у Facebook