Суспільство 2019-01-30 12:28 Трегуб Ганна , Ганна Чабарай
  ▪  

Кількість vs якість. Про сучасну мілітарну культуру

Тиждень опитав митців, які чималу частину своєї творчості присвятили війні на Донбасі. Ми попросили їх відповісти на такі запитання:

1. Чи є в нас тепер свої повноцінні мілітарні культура та субкультура? Цих творів достатньо чи замало? 
2. Що скажете про співвідношення кількість/якість?
3. Що для вас хороший твір про війну?
4. Хто краще розповість про війну: митець, який був на фронті, чи фронтовик, який став митцем?

 

Сергій Жадан, письменник, музикант, волонтер, громадський діяч

1. Важко сказати, чи є це все в достатній кількості (тим більше в достатній якості). Порівняно з 2014-м, безперечно, такої літератури стало в рази більше (з тієї простої причини, що до 2014-го її не було взагалі). А ось чи достатньо цього для заповнення всіх лакун — питання складне. Про війну за ці майже п’ять років справді багато написано, видано, проспівано, знято. Поява такого «контенту» — справа надзвичайно важлива, це потрібно робити бодай для фіксації, бодай для того, щоб мати рефлексивний, безпосередній матеріал, на якому потім формуватимуться серйозні історичні дослідження та глибокі художні твори. 


Ну й до того ж не слід забувати, наскільки важливими є ті рефлексії для учасників цих подій (а нині справді у великій кількості виходять щоденники, спогади, свідчення). Хоча можна вже тепер зауважити, що для частини «митців» нова українська мілітарність є певним трендом, затребуваною темою, яка виправдовує художні промахи. Але цього слід було очікувати від початку. Так чи інакше я переконаний, що про війну писати потрібно. Не напишемо ми — напишуть за нас. І не факт, що правдиво.


Ще така річ: далеко не все написане чи сказане до сьогодні про російсько-українську війну слід зараховувати саме до мілітарної культури. Твори про біженців, переселенців, сіру зону, мирне населення, про їхній страх, розпач та надії, безперечно, стосуються війни, проте навряд чи є саме мілітарними. Тут треба розуміти, що поняття мілітарності не охоплює всіх аспектів війни. 

 

Читайте також: Андрій Антоненко: «У нас є й позитивніші, переможні пісні, але для них немає ефірів, про них ніхто не знає»


4. Мені здається, у цьому випадку просто не може існувати жодного алгоритму. І той, хто стверджує, що про війну мають право писати тільки безпосередні її учасники (і то лише після того, як вона закінчиться), просто висловлює свою особисту думку. Можна до неї дослухатися, хоча особливих причин робити це я не бачу. Не виключено, що вже сьогодні в Україні пишеться геніальний роман про цю війну людиною, яка ніколи не була на Донбасі. А може, і ні. Поживемо — побачимо. Себто почитаємо.

 

Олекса Бик, доброволець, поет, музикант

1. Наш навколовійськовий культурний простір не порожній, але проблема в тому, що заповнений він не мистецтвом. Трендовість війни породила колосальну кількість творчого продукту, який із нею пов’язаний, але не має соціально-культурної цінності. З погляду ідеології та пропаганди це прийнятно, а от якщо говорити про естетику, то проти ночі краще не згадувати. Так народжуються твори, де генерали керують операціями з палаючого танка. Пісні й вірші, переповнені убогими римами та ритмами тощо. Це не погано, просто не має стосунку до мистецтва. Хочете перевірити кількість вартісних творів — чесно спитайте себе, що з того всього залишиться в історії. Але, на щастя, це тимчасово. Глобальні й талановиті речі потребують терпіння, однак неодмінно будуть написані, наспівані чи відзняті.


3. Ремарк війну бачив переважно здалеку, але це не завадило йому написати кілька пронизливих романів про неї. Він вивів просту творчу формулу: якщо ти пишеш для людей, пиши про емоції, а не про події. Бо доля у всіх різна, а почуття однаково сильні. Саме тому цю війну в широкому сенсі виграють не військові, а поети та педагоги.

 

Мартін Брест, учасник АТО, автор книжок «Пехота» та «Збройники»

1. За неповні п’ять років, що йде війна, і більш як 300 тис. людей, які брали в ній участь, ми маємо зараз 180 книжок про АТО/ООС. Із них приблизно 50 від бійців, решту написали волонтери, журналісти, професійні літератори. Тоді як у Росії та «ДНР/ЛНР» на цю саму тему видано близько 375 книжок усіх можливих жанрів — від мемуарів до відвертої фантастики. 50 книжок на багатомільйонну країну — це мало. Ми, військові письменники, ще довго не будемо штовхатися на цьому ринку, заважати одне одному чи перебивати продаж. Конкуренції замало. Ми ж говоримо про продаж у кілька тисяч екземплярів, не сотні тисяч. Авторів не буде тисячі, ми не станемо такими популярними, як масова література про кулінарію чи кохання. Однак є дещо, що відрізняє нас від популярних літераторів. Я не знаю жодного військового письменника, який не віддавав би частинку зароблених гонорарів на підтримку своїх підрозділів. Востаннє ми долучилися до ремонту медеваків.   


2. Наша література пишеться здебільшого любителями, не профі. Але ці колишні сержанти та рядові легко відбирають хліб у професійних письменників. Вони нас називають графоманами, скаржаться на розкручені акаунти тощо. Для них є проста порада: хочеш писати краще — ідеш в армію. За якість краще скаже наш читач, він голосує своїми грошима.


3. Для мене це така література, яка не подобається начальникам, бо там не про них, а про тих, хто справді виконує всю роботу: стріляє, вбиває або сам умирає. Коли пишуть про бійців, а не про командирів. Коли пишуть живою мовою, з матом і суржиком, хоча це декого обурює.

 

Читайте також: Тарас Чубай: «Війна в нас почалася не чотири роки тому, а тривала завжди»

 

Валерія Бурлакова, учасниця АТО, авторка книжки «Життя P.S.»

1. Книжок і пісень про війну в нас уже чимало. І навіть є кілька фільмів (гідних, ми ж не рахуватимемо серіал «Гвардія»). Я навіть сказала б, що вистачає. Але не можу не думати про те, що насправді наша мілітарна культура є невід’ємною частиною світової. Тобто якщо мені захочеться перечитати хорошу книжку про війну, я не знаю, що візьму. Може, це буде «Повернення» Ремарка, може, «В сталевих грозах» Юнґера чи «Пам’яті Каталонії» Орвелла. А може, дуже крута книжка «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва — це останнє з того, що я прочитала про події на Донбасі. І для мене всі вони будуть пластом чогось одного. Просто як не крути, а в таких творах на другий план відступають і місце подій, і причини їхні, і ідеологія обох сторін. Залишаються й чіпляють насамперед емоції та думки людини, яка пройшла пекло. Чисті емоції. 


3. Для мене це не історичний документ, не дати та назви населених пунктів, а радше відчуття, фрази, характери, впізнавані кожним військовим незалежно від того, де й коли він воював, ситуації. Усе те, що робить війну неповторним і найціннішим досвідом у житті кожної людини, і водночас усе те, що робить усі війни практично однаковими.


4. Усі найкращі, на мій смак, книжки про війну написані людьми, які брали хоч якусь участь у бойових діях.

 

Юрій Руденко, учасник АТО, автор книжки «Психи двох морів», автор документального телевізійного серіалу «Історія війни»

1. Свої мілітарні культура і субкультура є. Причому якщо «загальна» культура — це щось про «юних хлопців», яким усі бажають повернення живими й усіляко жаліють, то субкультура в середовищі ветеранів та дотичних осіб має більш агресивний і переможницький настрій. Він тяжіє до західного зразка в стилі «щоб був мир, треба вбити всіх поганих хлопців».


2. Мистецтва про війну досить багато, але воно не є поп-культурою, тобто дуже мало довколавоєнного мистецтва, що «зайде» людям, не дотичним до війни. І знову ж таки воно поляризоване: ми або плачемо, або погрожуємо всіх повбивати, але часто не пояснюємо своїх мотивів. 


Зазвичай це ще й «низькобюджетне» мистецтво. Тобто пісень, картин, книжок, продукування яких під силу одній особі або невеличкій групі осіб, досить багато. Фільмовиробництво як витратніший вид мистецтва тут явно пасе задніх і ще не визначилося з головним меседжем: плачемо чи пишаємося.


3. Хороший твір про війну здатен прокласти місток між людьми, дотичними до війни (учасники та їхні родичі, волонтери), і людьми «з вулиці». Тобто якщо твором зацікавиться людина, яка не знає, що між РФ та Україною йде не­оголошена війна (наприклад, іноземець), то його можна вважати хорошим. Для мене якісною характеристикою твору є також точність висвітлення подій. Тобто документальність. Якщо окрім опису подій є певне висвітлення їх причин та наслідків, то це однозначно підвищує його цінність.


4. В ідеалі розповідати про війну має все ж таки митець (людина, яка володіє пером чи кінокамерою, себто знається на технології подачі матеріалу). Але, щоб розуміти ті чи інші вчинки (настрої бійців), він має провести на фронті досить тривалий час. Разом із тим нічого не заважає фронтовикові опанувати технологію подачі матеріалу, тобто стати митцем.

 

Читайте також: Гурт «Гайдамаки»: «Нині українською рок звучить набагато краще, ніж російською»

 

Олександр Ком’яхов, художник

1. Звичайно, мілітарна культура в Україні є. Від сленгу до інсталяцій із гільз снарядів соцмережеві дописи плавно переростають у книжки тощо. Мілітарна культура була й до війни, чого варті дембельські альбоми або хоча б написані в армії п’єси Подерв’янського. Але в ній не було пафосу, а без нього вона видається жалюгідною. Я сказав би, що мілітарну культуру робить пафос і гумор. 

2. Кількість і якість творів, на мою думку, — це природний фактор, а не план Міністерства культури. Це реакція на події: одні хочуть їх забути, інші зафіксувати. Усього маємо стільки, скільки потрібно, і не варто вестися на стогони «Де якісне українське кіно?», «Де якісні монументи?». Якщо невдоволеним аж так вони потрібні, то де збори коштів на це? Багато мілітарних мистецьких витворів з’явилося на піку подій, наприклад шеврони. Цей рух навіть певною мірою виливається в реформу військових строїв.

3. Хороший твір про війну, як і будь який інший, — це той, який увійде в тіло культури: книжка, варта фамільної бібліотеки; фільм, розібраний на цитати; картина, варта музею чи колекції. Твір, який фіксує та нетривіально пояснює історію.

4. Про війну найкраще розповість дослідник. Той, хто зможе зібрати есенцію подій.

 

Святослав Пащук, художник

1. Із початком війни у нас з’явився невеличкий пласт авторів, які змогли спаяти зі своїх умінь та внутрішньої потреби своєрідний понтон, на якому згодом зародилася справжня мілітарна культура. Її проявів у перші роки було багато, зокрема у сфері плаката. Через п’ять років нарешті й фільми з’явилися. 


2 .Мені особисто важко оцінити якість такого продукту, бо я сам цим займався. Певна річ, є купа шлаку, але є багато й дуже якісних речей, передусім змістовно. Бо форма наразі не така важлива. У час війни твір має змушувати думати критично. Ось таких значно менше. Але вони є. Мені подобаються деякі роботи Андрія Єрмоленка та Андрія Приймаченка. Але це тому, що я сам фанат агітаційного та пропагандистського плаката. Чи будуть ці роботи вічними, не так важливо: вони виникли в потрібний час і спрацювали. Це набагато важливіше. 


Як мені здається, немає значення, скільки часу минуло після війни. Вдалий твір мистецтва мусить викликати емоцію, якийсь мінімальний катарсис. Якщо це працює — мета досягнута. Звісно, минуть десятиліття й з’являться глибші фільми, чуттєвіші пісні та дуже виважена поезія. Але те, що пишеться, малюється та знімається тепер і зараз, має живий нерв. Людям це справді болить. Тому, як на мене, не надто важливо, коли було створено твір. Головне — вловлено суть.


3. Твір про війну повинен мати один зміст: вона є найбільшим злом, яке вигадав диявол. Убивство не може бути романтизоване, це суто комуняцька хрінь. Визвольна війна, як у нашому випадку, — це наш обов’язок, данина землі та смертям наших предків, які так само склали голови, щоб ми жили. Хороший твір про війну опише та виявить її як найбезглуздішу річ у світі. І найбільша його цінність — дати людині можливість зрозуміти такі речі. Я не пацифіст і не заспокоюся, поки останній москаль не здохне десь там у чудських болотах. Але війна — це абсолютне зло.


4. Неважливо, був ти на фронті чи ні. Бачив смерть чи тільки уявляв. Людська уява та наше серце дають нам унікальну можливість проживати тисячі моментів, що виникають у голові, і саме тому я не бачу різниці між авторами, які пройшли війну, і тими, хто там не був. Фронтовик зможе точніше описати середовище, якісь деталі, але це не так важливо, як зміст, який вкладено у твір. Я впевнений, що після нашої перемоги з’явиться багато геніальних авторів, проте волів би, щоб не війна була причиною цього.

 

Читайте також: Суперсила чи глобальний глюк

 

Андрій Єрмоленко, художник

1. Із початком війни в нас з’явилася мілітарна культура, але не вся вона якісна. Часто немає цілковитого проникнення в тему, але є багато одноденних хайпових речей.


Водночас хороші твори також є. І в образотворчому мистецтві, і в кінематографі, музиці. В Україні врешті-решт з’явився нормальний плакат — політичний, агресивний, який говорить про війну й про мир.  


3. Хороший твір про війну має нести правду. Коли він несе правду, його не торкнуться час і політичні зміни. Якщо зображати наших воїнів дуже ідеальними й повторювати, що українці на війні не робили негативних речей, то буде неправда. І потім це використають проти нас. Нам треба відверто говорити про події та факти. Російська пропаганда весь час показує «непоколебимых русских воинов», а насправді це не так. Нам потрібні правда і героїстика. І українського героя треба створювати живим, а не мертвим.

 

Володимир Томчук та Євген Федоров, засновники проекту українських військових мініатюр miniTEAM

1. Нині, щоб переконатися в існуванні української мілітарної культури, варто лише вийти на вулицю й звернути увагу на те, як багато людей носить елементи тактичного одягу. Це промовисто свідчить про інтерес суспільства до відповідної тематики. Звичайно, це не могло не позначитися на культурному середовищі. Причиною такої активізації, на жаль, стала агресія Росії. Усі ми відчули, наскільки багатогранною вона є та яку фундаментальну роль у ній відіграла наша спільна культура, що дісталася від СРСР. Тому становлення ідентичності та популяризація української культури має надзвичайно важливе значення. 
Останнім часом завдяки підтримці держави є певне піднесення в музиці та кіновиробництві, відчувається прогрес у видавництві, що також позначилося на мілітарній культурі. Але наявний дисбаланс із боку образотворчого мистецтва: його хотілося би більше. 


Тому, побачивши вакуум у темі української військової мініатюри та навалу російської такої продукції на нашому ринку, ми зайнялися розробкою мініатюр, присвячених українським військовим. Але, попри цей дефіцит, можемо сміливо казати, що маємо власну мілітарну культуру. 


Також нашому суспільству вдається тримати певний баланс, який не дає скотитися в мілітаристичний угар, як це сьогодні відбувається в Росії.


2. Останнім часом дедалі частіше можна зустріти дуже цікаві та якісно реалізовані ідеї. Але таке трапляється не завжди. У мистецтві межа між якістю та стилем розмита, тому показником успіху буде те, як твір доносить думку автора, чи викликає він потрібні емоції, чи здатен зібрати навколо себе групи людей. Але загалом є позитивна динаміка, і це дуже надихає.


3. Твір має відповісти на запитання: що таке війна (без зайвого романтизму) та як вижити в таких умовах, залишившись при цьому людиною?


4. У деяких напрямах важливий досвід і техніка, але якщо твір виходить від душі автора, може яскраво передати його емоційні переживання, глядач або читач має це оцінити.

 

Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати

 

Андрій Приймаченко, режисер

1. Армія є частиною суспільства. Якщо воно не має спільної сучасної культури, то й армія в цьому сенсі не вирізнятиметься. Однак у нас саме той випадок, коли в армії з’являється ця сучасна культура й навколо неї може зародитися щось спільне для всього українського суспільства. Наприклад, Дзвін пам’яті — це те, що лягає в основу сучасної мілітарної культури в армії і, сподіваюся, стане також частиною загальносуспільної культури. Адже остання — це не тільки про високе мистецтво, малолюдний театр і незрозумілі поезії, а передусім про спільні цінності й традиції, те, що об’єднує людей у спільноту. Поки що в українському суспільстві вона тільки зароджується. І, хоч як дивно, це відбувається у мілітарних колах. 

Найчесніші армійські пісні, на мою думку, створюються безпосередньо тими, хто служить і служив у армії. Я був дотичний до написання кількох композицій, ми хотіли б, щоб вони стали відомі в мілітарних колах, як-от «33 москалики». Її масово поширювали в інтернеті, на кількох джерелах набиралося до мільйона прослуховувань. Але я ніколи не чув, щоби її виконували в армії. Тобто ця пісня про війну стала популярною, але не мілітарною. 

3. Хороший той твір, який торкається душі. А це можливо, тільки якщо автор знайшов інсайт, який стосується людей на війні. Лише тоді вони скажуть: «Це про нас!», читатимуть таку книжку, дивитимуться такий фільм, співатимуть таку пісню. І тільки так твір увійде в культуру їхньої спільноти.


4. В основі справжнього твору мистецтва лежить інсайт. І неважливо, хто його знайшов, — митець, воїн чи воїн-митець. Хтось збоку може побачити те, чого зсередини армії не видно. І, звісно, є речі, які ззовні не побачиш.

 

Олена Герасим’юк, письменниця, парамедик МБ «Госпітальєри»

2. Щодо кількості, забагато не буде! Кількість — це практика написання, це нові методи, нові герої. Це колосальний досвід, який може допомогти комусь народити шедевр. Хоча створення шедевра зовсім не має бути самоціллю. Інколи книжка, написана поганою мовою в поганому стилі, значно краща за шикарну роботу іменитого автора. Бо в першій — фіксація чистих, нестримних переживань. Але в другій — універсальність, яка потрібна, щоб проблему зрозумів та осягнув кожен.