Історія 2019-02-05 19:33 Тинченко Ярослав

Сіоністи на службі УНР

Як єврейські націоналісти співпрацювали з Центральною Радою

Упродовж останніх років вийшла низка публікацій про євреїв-націоналістів (сіоністів), які брали активну участь у подіях 1917–1921 років в Україні. Це окрема категорія так званої єврейської вулиці, яка, на відміну від значної частини одновірців, не кинулась у 1917-му в обійми більшовицької партії. Сіоністи України відстоювали дві основні ідеї: створення національно-територіальних (або національ­­но-персо­нальних) автономій та участь у колонізації Палестини. За це їх ненавиділи та переслідували і більшовики, і білогвардійці. Сіоністи плідно співпрацювали з керівництвом Української Народної Республіки. Пізніше, щоб заплямувати цей союз, радянська влада доклала титанічних зусиль до створення образу українського націоналіста як обов’язкового антисеміта. 


Мене, як автора публікацій на історичну тематику, завжди цікавить, як склалася доля нащадків героїв. Нещодавно електронною поштою мені надійшов лист від племінника одного з лідерів сіоністського військового руху в Україні Хаскеля Львовича Авербуха — Леоніда Григоровича. Написаний гарною українською мовою, він починався словами: «Я є сином Герша Лейбовича (Григорія Львовича) Авербуха, старшого брата Хаскеля. Батько, технік-інтендант 1-го рангу, у віці 54 років загинув під час оборони Севастополя в 1942-му, а перед цим багато чого розповідав мені про свого загиблого брата».


Виявилося, що Леонід Григорович Авербух, якому нині 88 років, мешкає в Одесі. Він заслужений лікар України, кандидат медичних наук і навіть член Національної спілки журналістів України. Походить із відомої єврейської родини, а по материнській лінії належить до сьомого покоління корінних одеситів. Леонід Григорович виявився патріотом. Таким, що багатьом етнічним українцям у нього є чого повчитися. Він відповів: «Моя позиція послідовно проукраїнська, хоча й принципово критична з огляду на всі негаразди сьогодення. Я відвідав більш як 40 країн світу і не емігрував через те, що віддано люблю своє місто. Моя друга дружина, покійна Ірина Олександрівна Чайковська, з якою ми прожили 45 років, українка, заслужений учитель України, була повністю готова прийняти мій вибір, ми навіть починали щось робити задля еміграції, але дружно зняли це питання з порядку денного». 


У родині Леоніда Григоровича збереглося кілька фотографій і документів, а також накладка на пістолет із написом «Безумству храбрых поем мы славу», які належали Хаскелю Авербуху. Завдяки новим даним вдалось остаточно реконструювати біографію цього діяча.
Хаскель Лейбович (Львович) Авербух народився 1890 року в селі Голта Херсонської губернії (нині район міста Первомайська Миколаївської області). В Одесі закінчив театральну школу, виступав на підмостках місцевих театрів, а коли виповнився 21 рік, був мобілізований до російської армії. Служив у 134-му піхотному Феодосійському полку, який дислокувався в Катеринославі (нині Дніпро). Під час Першої світової війни у складі свого полку був поранений та отруєний газами. Після Лютневої революції 1917-го відігравав певну роль на різних військових з’їздах, де познайомився з Алєксандром Кєрєнскім. 


16 травня 1917 року, під час перебування в Одесі військового міністра Тимчасового уряду Кєрєнского, Хаскель виконував обов’язки з охорони громадського порядку в місті. Від’їжджаючи з міста, той потиснув руку Авербуху і сказав: «Сьогодні я з вами прощаюсь як із солдатом, а завтра ви офіцер». Наказом голови Тимчасового уряду Хаскелю Авербуху було надано офіцерське звання прапорщика. Газети його урочисто називали «першим євреєм-офіцером».


Замість того щоб, як багато інших євреїв-військових, пристати до революціонерів, Хаскель пішов іншим шляхом. Він зблизився із сіоністами, був обраний головою незабаром створеного одеського союзу євреїв-воїнів. Восени 1917-го він одним із перших зрозумів, що на західні та південні губернії колишньої Російської імперії ось-ось насунеться хвиля погромів, яку влаштовуватимуть розбещені більшовицькими агітаторами солдати. Авербух разом з іншими сіоністськими лідерами зустрічався з керівниками Тимчасового уряду, щоб дістати в них дозвіл на створення єврейських загонів самооборони. Зустріч не дала конструктивних результатів, бо Тимчасовий уряд і його члени швидко втрачали авторитет.


10 жовтня 1917 року в Києві на Малій Васильківській, 15 була скликана Перша загальноросійська конференція євреїв-воїнів. Нею керували герой Російсько-японської війни, колишній російський солдат і «капітан англійської служби» Іосіф Трумпельдор, киянин Йона Гоголь та Хаскель Авербух. Відповідно до постанови цієї конференції в кількох містах колишньої Російської імперії почали створюватися сіоністські збройні формування. Передусім назустріч побажанням євреїв-воїнів пішла Центральна Рада. У її складі в той час уже працював Генеральний секретаріат із єврейських справ. Спільно з ним, а також за підтримки Генерального секретаріату військових справ (очолюваного Симоном Петлюрою) незабаром було розроблено проект положення про військові загони самооборони на території Української Народної Республіки.


Формуванню єврейських загонів найбільше перешкоджали… євреї-соціалісти, передусім більшовики. В Оде­сі це вилилось у справжнє протистояння. Не бажаючи мати нічого спільного з більшовиками, сіоністи виокремилися із союзу євреїв-воїнів, де почали переважати соціалістичні демагоги, у Єврейську військову організацію («Євріду»). Її очолили прапорщики Хаскель Авербух та Михайло Дашевський. Упродовж грудня 1917-го — січня 1918‑го ця організація за підтримки місцевих представників Центральної Ради спромоглась організувати єврейську дружину в Одесі, а також загони самооборони в різних містечках Херсонської, Подільської губерній і в Таврії. 


Взимку-навесні 1918 року єврейсь­кі збройні формування відіграли вирішальну роль у порятунку Одеси та багатьох населених пунктів Півдня України від погромів розкладеної більшовицькою агітацією російської армії.


Коли представники Центральної Ради повернулися в березні до Одеси, тут уже існував 1-й Одеський єврейський батальйон. Він був включений до складу реєстрів охоронних формувань Української Народної Республіки. На жаль, незабаром німецька окупаційна влада категорично зажадала розформування цього батальйону.


Вдруге Авербух і Дашевський відновили діяльність сіоністських збройних формувань у листопаді 1918 року. І знову вони оберігають Одесу та ще кілька населених пунктів від погромницької хуртовини.  


Одеська єврейська дружина існувала з перемінним успіхом до серпня 1919-го, коли до міста вступили білогвардійці. Ще перед тим керівникові білих генералу Антону Дєнікіну не раз доповідали про наявність у місті «Єврейського сіоністського полку з 2000 людей». Це формування штаб Дєнікіна вважав украй небезпечним. 


Дружина не чинила опору білогвардійцям. Її члени заздалегідь розійшлися по домівках, ховаючи зброю. Але біла контррозвідка почала знищувати лідерів сіоністського руху. Першим було брутально вбито під Одесою Михайла Дашевського, який ні від кого не ховався й мешкав на дачі. Слідом біла контррозвідка заарештувала й посадила на гауптвахту, а потім перевела до в’язниці Хаскеля Лейбовича Авербуха. Як повідомляли газети, Авербух був заарештований «за то, что выдал в свое время Керенскому организацию, имевшую целью поддержать Корниловское выступление». Його також звинувачували в тому, що при більшовиках начебто був помічником начальника Бульварної районної дільниці міста Одеси, членом Комуністичної партії та буцімто під загрозою смерті примушував інших записуватися до неї.


Усі звинувачення були вигадкою. У Комуністичній партії Авербух ніколи не перебував, а Корнілова та корніловські організації виказати ніяк не міг. На захист Авербуха негайно виступили чинний і попередній міські голови Вікентій Богуцький та Михайло Брайкевич. Вони заявили, що Авербух став помічником Кєрєнского за їхніми рекомендаціями і якщо колись і виступав публічно проти Корнілова, то лише за наказом свого начальника.


На жаль, заступництво міських голів не допомогло. Навіть незважаючи на те, що перші звинувачення на адресу Авербуха були легко заперечені. Як згодом виявилось, Авербух був засуджений білогвардійською контррозвідкою до страти саме того дня, коли за нього намагалися заступитися міські голови. 28 вересня 1919 року Авербуха білогвардійці розстріляли за іншим надуманим звинуваченням — у співчутті військам Радянській республіці.


Праця Авербуха та Дашевського не була марною. 26 листопада 1919 року з Одеси до Палестини відплив пароплав «Руслан» із кількома сотнями біженців, серед яких було чимало колишніх бійців дружин. Усі вони потім стали засновниками єврейської самооборони в Палестині. Перед тим як рушати, на пароплаві розгорнули великий сіоністський прапор: білий із синьою зіркою Давида. Пізніше ідеологи із СРСР також намагалися втрутитися в цю історію: у працях прорадянських єврейських авторів зазначено, що «Руслан» буцімто відплив під червоним прапором. На щастя, лишилися фотографії, які це спростовують.


А ще важливо — в родині Авербухів збереглося патріотичне, шанобливе ставлення до своєї батьківщини та свого роду. Саме тому племінник Хаскеля відомий лікар-фтизіатр Леонід Григорович Авербух залишився відданим своїй батьківщині — Україні. Наочний приклад, коли збереження традицій роду — запорука патріотизму. 

Новини RedTram

Loading...