Суспільство 2019-02-01 10:09 Данило Судин

Українцями народжуються чи стають?

Національна ідентичність у ХХІ столітті з погляду соціології

Сьогодні українці знову змушені відповідати на запитання, у чому суть української ідентичності. Або, інакше кажучи, за якими ознаками можна зрозуміти, що людина є українцем/українкою? Чи це вже традиційні характеристики — мова, традиції, символіка? Чи того вже недостатньо? Адже Революція гідності та війна на Сході України зробили інші критерії важливими. Тепер недостатньо мати певні зовнішні ознаки. Українськість визначається тим, як людина сприймає Україну, як діє стосовно неї та людей, які в ній живуть. Проте не варто сприймати українську ідентичність як щось однорідне. У нашому суспільстві є кілька варіантів розуміння того, що ж означає бути українцем/українкою. І вони постійно змінюються. Якими є ці зміни?


Питання української ідентичності особливо гостро постало з початком війни на Сході України. І до того велися дискусії про те, чи можуть російськомовні громадяни вважатися українцями, яким має бути пантеон героїв в української нації. Проте часто вони підживлювалися політиками, які намагалися зібрати в такий спосіб політичні дивіденди та виграти чергові вибори. Але загалом наше суспільство ідентичністю аж так не переймалося — на порядку денному були важливіші питання. Проте агресія Росії раптом показала: «Хто такі українці?» є питанням життя або смерті. Хто є своїм, а хто чужим? Чи російськомовні громадяни України є росіянами, а тому Росія має повне право «захищати» їх? Чи українськість визначається не лише мовою? 

 

Питання Грушевського


Іронія долі в тому, що аналогічне питання було актуальним для українського суспільства рівно століття тому. 1917‑го Михайло Грушевський видав брошуру «Хто такі українці і чого вони хочуть?», щоб пояснити мешканцям України загалом і прихильникам українського руху зокрема, звідки взялися українці, у чому суть української ідентичності, а також окреслити завдання, які стояли перед національним рухом у контексті вибудовування нових відносин із Росією. Здавалося б, проголошення незалежності України в 1991 році зробило запитання Грушевського неактуальним. Але Революція гідності та війна на Донбасі показали: українцям потрібно знову давати відповідь на нього. І від неї може залежати майбутнє України. 

 

Читайте також: Мова освіти — ключовий фактор єдності та безпеки держави

 

Проте відповісти на це питання можна, лише якщо правильно його сформулювати. А для цього потрібно розмежувати поняття особистої та колективної ідентичностей. Ідентичність означає тотожність, однаковість двох об’єктів. Саме тому в польській мові використовується поняття tożsamość, яке перемандрувало до української мови як тожсамість. Проте у випадку особистої ідентичності цими двома однаковими об’єктами є сам індивід, просто в різні часові проміжки. Інакше кажучи, особиста ідентичність забезпечує усвідомлення своєї тяглості, відповідає на питання: чи я теперішній є тією самою людиною, яка жила кілька років тому? Вона дає змогу нам змінюватися, усвідомлювати ці зміни й водночас зберігати власну цілісність. 

 


Натомість колективна ідентичність допомагає усвідомити подібність до інших людей, а відповідно й творити соціальну групу з ними. Ми подібні, а отже, ми група. Таким чином, колективна ідентичність охоплює два процеси. По-перше, людина має усвідомити свою подібність до певної групи людей. По-друге, вона має діяти як її «типовий представник», чим підтверджувати свою належність до неї. Важливо пам’ятати, що ось цей «типовий представник» — стереотип, певне уявлення про те, яким мав би бути учасник групи. Отже, коли говорять про українську ідентичність, ідеться про колективну, тобто усвідомлення людьми своєї належності до певної соціальної групи. Колективних ідентичностей в людини може бути багато: національна, релігійна, професійна, сімейна тощо. Між ними часом виникають конфлікти, які впливають на особисту ідентичність. Наприклад, неофіт після навернення вибудовуватиме нову особисту ідентичність, а тому одні колективні ідентичності, які раніше були важливими в його житті, поступатимуться місцем іншим. 

 

Етнічна vs політична нація


Яким чином індивіди усвідомлюють, що належать до тієї чи тієї нації? Вочевидь, для того їм потрібні якісь критерії, на їх основі вони можуть сказати: я маю ті чи інші характеристики, а тому належу до певної нації. Загалом ці характеристики поділяють на дві групи відповідно до типів націй, а саме етнічні чи культурні та політичні чи територіальні моделі національної ідентичності. У першому випадку ключовими критеріями належності до нації є етнічні: культура та походження. Тобто людина засвідчує свою національну ідентичність тим, що володіє мовою певної етнічної групи, знає її культуру, а також має відповідне етнічне походження. У випадку політичної нації ключовими критеріями є громадянська лояльність до національної держави. Тобто якщо індивід має відповідне громадянство, то він може вважатися представником певної нації. 

 

Читайте також: Уникнути ірландизації


Ці дві моделі довгий час сприймалися як полярні, взаємовиключні. Їх навіть прив’язали до двох націй Європи. Класичним прикладом етнічної моделі нації вважалася німецька, а політичної — французька. Адже наприкінці XVIII — на початку ХІХ століття не існувало єдиної німецької держави, проте німці усвідомлювали свою національну ідентичність, бо належали до однієї культури. Натомість унаслідок Французької революції остаточно оформилася унітарна французька держава. І критерієм французькості стало французьке громадянство незалежно від етнічного походження індивіда. Французька та німецька моделі поширювалися іншими країнами. І в Центральній та Східній Європі націєтворення відбувалося переважно за німецькою, натомість у Західній Європі відповідало французькій моделі. Крім Франції як приклад наводили Швейцарію — країну, де є чотири офіційні мови, але одна національна ідентичність. Проте наступна хвиля історичних досліджень виявила, що політичних націй у чистому вигляді не існує. Адже їхнє коріння завжди в етнічній нації. Наприклад, Швейцарія спершу складалася виключно з німецькомовних кантонів, до яких згодом приєдналися франко- та італомовні. Тобто швейцарська ідентичність встигла сформуватися на етнічній основі, а тоді перетворилася на політичну націю. Так само у Франції аж ніяк не формувалася політична нація. Варто пригадати боротьбу проти патуа, тобто місцевих говірок, які мали бути витіснені єдиною французькою літературною мовою. Та й ще на початку ХХ століття у Франції було доволі сильним переконання, що істинним французом може бути лише людина з французьким етнічним походженням і католицького віросповідання, що навіть дало підстави говорити про дві Франції: політичну та етнічну нації.

 

Отримати чи здобути?


Протиставлення етнічної та політичної моделей нації є непродуктивним і в тому сенсі, що воно не враховує активності індивідів для набуття чи підтвердження своєї національної ідентичності. Наприклад, такі критерії, як етнічне походження чи громадянство, є антагоністами в цій моделі. Але обидва вони не передбачають активної діяльності: індивід отримує етнічне походження, не докладаючи до цього зусиль, як і в більшості випадків трап­ляється з громадянством — його набувають при народженні. Понад те, ці два критерії здатні між собою поєднуватися, оскільки між ними немає логічної суперечності. Можна цілком послідовно вимагати, щоб громадянство мали індивіди з «правильним» етнічним походженням. Або набуття громадянства передбачає інтеграцію до етнічної культури. Приклад — процедура набуття громадянства США, де серед вимог фігурує і знання англійської мови та історії США. 

 

Читайте також: З окупації по українську мову


Цілком можлива й інша ситуація, коли етнічні та політичні критерії ідентичності переплітаються. Приміром, індивід свідомо вивчає мову, оскільки вважає, що без цього він не буде гідним громадянином. Або ж не просто пам’ятає про своє громадянство, а й має активну громадянську позицію. У наведених вище прикладах індивіди повинні проявити активність, щоб підтвердити свою національну ідентичність. Проте вже не так важливо, чи ця активність стосується етнічного коріння нації, чи її політичної складової. 


Отже, яким чином індивід набуває ідентичність? Це відбувається без докладання зусиль і свідомого вибору чи навіть усвідомлення? Чи ідентичність є результатом свідомого вибору та діяльності? У соціології на позначення таких полярних ситуацій використовують два поняття: аскриптивність і досягнення. Аскриптивними, або ж приписаними, вважаються такі соціальні статуси, які людина отримує незалежно від своєї волі та діяльності. Наприклад, стать — приписана ознака, адже ми народжуємося з певною статтю. А досягнуті — це характеристики, які вимагають від індивіда проявити волю або діяти в певний спосіб. Звісно, межа між ними досить розмита: приписана ознака може ставати досягнутою, а досягнута з часом перетворюватися на приписану. Втім, таке розрізнення дає змогу краще зрозуміти українську ситуацію. Наприклад, до приписаних ознак належать такі: 


1) народитися в Україні;
2) мати українське громадянство; 
3) прожити в Україні більшу частину свого життя; 
4) бути українцем за національністю. 
Серед досягнутих: 
1) поважати українські закони та політичний устрій;
2) відчувати себе українцем; 
3) відчувати відповідальність за Україну;
4) бути віруючим християнином. 

В обох групах ознак — і приписаних, і досягнутих — є як етнічні, так і політичні компоненти. 


Уважні читачі помітять, що в наведеному переліку немає знання української мови. Насправді ця ознака може бути як приписаною, так і досягнутою. Якщо людина виросла в україномовному середовищі, то для неї знання української мови є приписаною характеристикою, адже її вивчення відбувалося без свідомого вибору. Натомість якщо людина виросла в іншомовному середовищі, то знання української вже результат цілеспрямованої діяльності, тобто досягнутою ознакою. 

 

Типи української ідентичності


Наразі все це видається гіпотезами, але в Україні українська ідентичність соціологічними методами вивчається мало не від проголошення незалежності в 1991-му. У низці досліджень опитаних просили оцінити важливість тих чи інших характеристик, щоб вважатися українцем/українкою. Наведений вище перелік із загальноукраїнського дослідження 2006 року, здійсненого Інститутом соціології НАН України. Схожа методика застосовувалася й під час досліджень у 2013-му та 2015‑му в межах проекту «Регіон, нація та інше» (Університет Санкт-Галлена, Швейцарія). 
За допомогою методів багатовимірного статистичного аналізу я виявив, що характеристики розпадаються на дві великі групи, які відповідають поділу «приписані/досягнуті», а не поділу «етнічні/політичні». Ця закономірність виявляється у даних як 2006-го, так і 2013-го та 2015-го. 


Проте типів ідентичності більше. Вочевидь, є два чисті типи, коли людина ідентифікує себе з українцями або виключно на основі приписаних, або виключно на основі досягнутих характеристик. Умовно можемо їх назвати аскриптивний та волюнтаристський. Проте якщо наявні чисті типи, то мають бути й змішані. Наприклад, коли для індивіда важливими є і приписані, і досягнуті характеристики. Умовно цей тип можна назвати інтенсивним, оскільки він ставить найвищі вимоги до представників нації. Але тоді можливий четвертий тип респондентів, що вкажуть критерії, важливі для того, щоб вважатися українцем/українкою, хоча самі себе вважають українцями. (див. «Типи національної ідентичності»).

 


На основі даних 2006–2015 років можемо зробити кілька висновків. По-перше, в Україні стабільно домінує інтенсивний тип ідентичності. Щонайменше ¾ опитаних українців вважає, що критеріями українськості є і досягнуті, і приписані. По-друге, частка волюнтаристського типу збільшилася після Революції гідності та початку війни з 14% до 21%. Це зростання відбулося завдяки тим, хто належав до аскриптивного типу ідентичності. Їхня частка впала з 5,5% до 0,4%. Зменшилася й частка тих, хто належить до невизначеного типу (від 4,4% до 1%). 


Проте тут потрібно зробити важливе методологічне застереження. У 2015-му опитування не проводилося в Криму й окупованих районах Донецької та Луганської областей. А тому порівнювати дані за 2015-й із даними за попередні роки треба дуже обережно. Найпростіше з даних, зібраних до 2014-го, вилучити респондентів із Криму, Донецької та Луганської областей. І тоді виявиться, що частка представників інтенсивного типу ідентичності лишається на приблизно однаковому рівні. А динаміка частки представників волюнтаристського типу стає ще виразнішою — з 12,6% до 20,7%. Причому найбільше зростання спостерігається в Запорізькій області (з 10,5% у 2013-му до 53,7% у 2015-му), а також в Одеській (з 21,1% до 44,5%). І відбувається воно завдяки тим, хто належить до інтенсивного типу ідентичності. 


Це підводить до третього важливого висновку. Революція гідності та війна спонукали частину українців переосмислити свою ідентичність. Для них досягнуті характеристики стають дедалі важливішими, а значення приписаних зменшилося. Тобто для них українська ідентичність визначається діями людини щодо своєї Батьківщини, а не просто наявністю певних характеристик. Зокрема, про це свідчать зміни в прифронтових областях. Адже крім Запорізької області вони є в Харківській та Дніпропетровській. Із 2013-го по 2015-й частка представників волюнтаристського типу там зросла відповідно з 17,2% до 27,5% та з 14% до 23,1%. 

 


Чому ж події 2013–2014 років мали вплинути на зміни усвідомлення ідентичності? Колективна ідентичність сама по собі є не об’єктивним феноменом, а інтерсуб’єктивним. Тобто вона існує лише тому, що значна частина людей переконана: інші люди також упевнені в існуванні ідентичності. Саме ця спільна віра в ті чи інші явища або процеси робить їх реальними в соціальному сенсі, тобто реальними за своїми наслідками. Як це позначається на українській ідентичності? Для посилення відчуття ідентичності потрібні колективні події, які показують людям, що їхня група існує. Такими подіями є Помаранчева революція та Революція гідності. Саме в цих соціальних рухах стала видимою українська нація. Якщо поглянути на дані Інституту соціології НАН України, який здійснює соціологічний моніторинг українського суспільства з 1992-го, то за період 2000–2017 років можемо помітити таку тенденцію (див. «Частка тих, хто вважає себе передусім громадянином України»).


До 2005-го частка опитаних, які вважали себе передусім громадянами України, була нижчою за 50%. 2005-го вона зросла до 54,6% і не опускається до дореволюційних показників. Наступний стрибок — 2014 рік. Цього разу частка тих, хто ідентифікує себе насамперед із громадянами України, збільшилася до 64,6%. Попри те що за результатами 2017-го цифра зменшилася до 57%, вона більша, ніж до Революції гідності. Отже, обидві революції супроводжувалися зростанням частки тих, хто вважає себе передусім громадянином України. 


Підсумовуючи, можемо припустити, що українська національна ідентичність зазнає повільних змін, де досягнуті критерії починають відігравати дедалі більшу роль. Отже, українськість перестає бути ознакою, яка сприймається як даність. Українська ідентичність дедалі більше сприймається як результат свідомих дій, активної громадянської позиції. Причому етнічні критерії зберігають свою важливість, але починають відходити на другий план.