Історія 2019-02-17 12:20 Станіслав Кульчицький

Геронтократи при владі

Якими були економічні, дипломатичні та культурні досягнення радянських політиків епохи Брежнєва

Залишаючись цілісним у своїх су­спільно-політичних і соціально-еко­­номічних характеристиках, радянський комуносоціалізм істотно змінював свій зовнішній вигляд залежно від постаті верховного правителя. У морозну сталінську епоху СРСР бачився інакшим, аніж у лєнінську. Часи Хрущова журналісти назвали відлигою посеред зими. Пов’язані з Брежнєвим два десятиліття запам’ятались як застій. Останній генсек Ґорбачов слушно називав свою добу перебудовою і навіть революцією. Успадкована ним від попередніх десятиліть системна криза справді нею закінчилася, але це була не­очікувана для реформатора революція розпаду. 


Створена Владіміром Лєніним система влади ґрунтувалася на засадах «демократичного централізму», які вимагали безумовного підпорядкування нижчих за ієрар­­хією ланок вищим. Унаслідок цього вся влада концентрувалася на вершині — у Центральному комітеті, точніше в політбюро (президії) ЦК, яке мало однакові з ЦК диктаторські повноваження, але працювало, на відміну від повного складу цекістів, як постійний орган влади. Його члени мали рівновеликі повноваження, але передбачене партійним статутом колективне керівництво не встановилося ні після відходу Лєніна від справ через хворобу, ні після смерті Сталіна. Щоразу знаходилися претенденти на роль верховного «вождя», який визначався в тривалій і жорстокій боротьбі. Усуваючи Хрущова, цекісти погодилися зберігати колективне керівництво й дотримували цієї угоди впродовж двох десятиліть. Так країна опинилася в обіймах геронтократів.


Як функціонував режим колективного керівництва


Перетворившись на верховного вождя, Нікіта Хрущов мало рахувався з компартійною радянською номенклатурою, її вищим прошарком — цекістами — і навіть із членами президії ЦК, які були зобов’язані йому своїми посадами. Працюючи довгі роки в Україні, він перетягнув у Москву, зокрема до президії ЦК КПРС, тих, кого добре знав і в чиїй відданості не сумнівався. Однак у президії ЦК саме вихідці з України — Леонід Брежнєв, Микола Підгорний і Дмитро Полянський — опинилися в центрі змови й цілком легітимно на жовт­невому пленумі ЦК КПРС 1964 року усунули свого патрона від влади. Першим із розгромною промовою виступив Петро Шелест, який завдяки Хрущову очолив ЦК Компартії України, коли цю посаду звільнив відкликаний до Москви Підгорний. Заступник голови Ради міністрів СРСР та улюбленець Хрущова Полянський підготував для змовників доповідь, у якій перелічив претензії членів президії ЦК КПРС аж до суто побутових, які вражали: «Он перестал считаться даже с елементарными приличиями и нормами поведения и так старательно сквернословит, что, как говорится, не только уши вянут — чугунные тумбы краснеют». «Дурак, бездельник, лентяй, вонь, грязная муха, мокрая курица, дерьмо…» — это только «печатные» из употребляемых оскорблений. А наиболее «ходкие», к которым он прибегает гораздо чаще, никакая бумага не выдержит и язык не поворачивается произнести», — така характеристика Хрущова містилася в доповіді.

 

Читайте також: Перебудова: у лапках чи без?


Серед дев’яти членів президії ЦК, які залишилися після усунення Хрущова, найбільші шанси очолити секретаріат ЦК мав Брежнєв. У президії його підтримували не тільки вихідці з України. Московський клан із заздрістю та обуренням сприймав той факт, що найвища ланка влади включно з Хрущовим наполовину складалася з людей, які в різний час очолювали республіканську або обласні партійні організації України. Однак він не мав претензій до толерантного й завжди товариського Брежнєва, який у повоєнний час працював першим секретарем спочатку Запорізького, а потім Дніпропетровського обкомів партії. У 1950-му Сталін доручив йому керівництво Молдавською партійною організацією, а через два роки забрав у секретаріат ЦК КПРС. Хрущов поставив Брежнєва на чолі Компартії Казахстану, а через рік відкликав у секретаріат ЦК і доручив справу, яку цінував понад усе, — космічну програму. У 1957-му Брежнєв увійшов до президії ЦК КПРС, а в 1960-му став головою президії Верховної Ради СРСР. За кілька місяців до відставки Хрущов повернув його в секретаріат ЦК КПРС.


Отже, змовники були одностайні в тому, що партію має очолити саме Брежнєв. На чолі Ради міністрів СРСР було поставлено Алєксєя Косиґіна, який по праву мав великий авторитет серед «господарників» і в суспільстві. Повноваження «другого секретаря» ЦК КПРС (до 1990 року така посада офіційно не вводилася в номенклатуру, щоб не послаблювати позиції глави партії) передали войовничому консерваторові Міхаілу Суслову.


На правах першого секретаря ЦК Брежнєв підготував черговий, ХХІІІ з’їзд КПРС у квітні 1966-го, який повернув вищому неформальному органу влади — президії ЦК — попередню назву (політбюро ЦК) і відновив посаду генерального секретаря ЦК. За партійним статутом, ухваленим за часів Хрущова, президія ЦК мала оновлюватися на чверть після кожного партійного з’їзду. Терміну перебування на посаді статут не встановлював тільки для однієї людини в партії — першого секретаря ЦК КПРС. Виступаючи на з’їзді, Брежнєв засудив «усілякі перебудови і реорганізації керівних органів, які супроводжувалися невиправданою перестановкою та змінюваністю кадрів». З’їзд відредагував параграф статуту, у якому йшлося про оновлення складу партійних органів, таким чином: «Під час виборів усіх партійних органів — від первинних організацій до Центрального комітету — КПРС дотримує принципу системності оновлення їхнього складу і наступності керівництва». Це нав­мисно заплутане формулювання було прихованим зобов’язанням генерального секретаря не обме­жувати перебування на партійній посаді конкретним строком.


Як завжди, члени ЦК на ХХІІІ з’їзді партії визначалися таємним голосуванням. Однак склад власних робочих органів — політбюро і секретаріату — ЦК міг затверджувати відкритим голосуванням. Подаючи на затвердження склад політбюро ЦК, Брежнєв вилучив прізвища голови президії Верховної Ради СРСР Анастаса Мікояна і голови радянських профспілок Ніколая Швєрніка. Найвищу за Конституцією, але політично другорядну посаду «всесоюзного старости» він мав намір віддати Підгорному, який починав діяти в секретаріаті ЦК надто самостійно, а неполітичну профспілкову посаду — Алєксандру Шелєпіну («Залізному Шурику»), який відіграв у змові проти Хрущова ключову роль і мріяв відвоювати з часом у Брежнєва посаду генсека.

 

Читайте також: Десять негренят у Кремлі


За часів Сталіна та Хрущова існувала якісна відмінність між політичною олігархією (носіями диктатури) та номенклатурою (транслятором диктатури у відомства та на периферію). За часів Брежнєва почалося поступове її стирання. Проте процес стирання пішов не через підвищення ролі ЦК КПРС як колективного органу вищої влади. Генерального секретаря таке підвищення не влаштовувало. З другої половини 1960-х пленуми ЦК відбувалися зазвичай двічі на рік, кожен із них тривав не більш як один день. За таких умов Центральний комітет не мав можливості виявити себе як орган влади. Пленуми ЦК тільки схвалювали рішення, що ухвалювалися в неформальних, але цілком реальних органах вищої влади: на політбюро та в секретаріаті ЦК, а готувалися в апаратних відділах ЦК. Водночас зросла роль перших секретарів обкомів і ЦК компартій союзних республік. Ці керівники становили основний кістяк Центрального комітету, проте діяли не на засіданнях ЦК (пленумах) як єдина корпорація, а кожен індивідуально, через спілкування з апаратними відділами ЦК. Останні складалися з працівників, позбавлених політичного значення й підпорядкованих генеральному секретареві та секретаріату ЦК у цілому. У такий спосіб зростання ролі членів ЦК — провідних представників компартійно-радянської номенклатури — не зачіпало пов­ноти влади політбюро ЦК і генерального секретаря. Хитромудра реформа внутрішньої структури диктаторської влади зменшувала залежність генерального секретаря і від членів політбюро ЦК, і від ЦК у повному складі. Тому послаблювалася небезпека виступу проти керівника секретаріату ЦК з боку більшості членів вищого органу влади (як це сталося в 1957-му, коли більшість президії ЦК виступила проти Хрущова), а також із боку всього складу ЦК (у 1964-му).

За часів Сталіна та Хрущова існувала якісна відмінність між політичною олігархією (носіями диктатури) та номенклатурою (транслятором диктатури у відомства та на периферію). За часів Брежнєва почалося поступове її стирання


Брежнєв зміцнював свою особисту владу не тільки за допомогою апаратних комбінацій. Йому вдалося згуртувати довкола себе вищих функціонерів у складі політбюро ЦК, дотримуючи засад колективного керівництва. Після сталінського терору та хрущовського свавілля кожен член політбюро ЦК, як і весь номенклатурний клан, уперше відчув себе в безпеці.


До регулювання складу політбюро ЦК Леонід Брежнєв підходив обережно. У другій половині 1960-х свою посаду втратив тільки Мікоян. У першій половині 1970-х — Шелест, який активно виступав проти русифікації України, Воронов (як згадував керуючий справами Ради міністрів СРСР Міхаіл Сміртюков, він говорив генсекові у вічі все, що думав) і Шелєпін (особистий недруг генсека), а в другій половині 1970‑х — Полянський (місце в політбюро знадобилося Дмітрію Устінову) і Підгорний. Останнього відправили на пенсію 1977-го в 74-річному віці через те, що посада «всесоюзного старости» подобалася Брежнєву, який бажав здійснювати закордонні візити в ранзі глави держави, а не партії. Як бачимо, генсек терпляче вичікував зручного моменту понад 10 років.


Інші члени політбюро ЦК залишалися на посадах до скону. Середній вік членів вищого органу влади піднявся з 51 року в 1940-му до 60 в 1960-му, до 62 у 1970-му й 70 в 1980-му. Членів політбюро ЦК у віці понад 60 років у 1940‑му було лише двоє (22% загальної кількості), у 1960-му — четверо (32%), у 1970-му — восьмеро (73%), у 1980‑му — 13 (93%). 76-річний Кириленко, який увійшов у політбюро ЦК 1962-го, зубами тримався за посаду, незважаючи на прогресуючу атрофію головного мозку. Тільки через 12 днів після смерті Брежнєва, у листопаді 1982-го, його змусили написати заяву про вихід на пенсію. Чому генсек тримав Кириленка на вершинах влади так довго, залишається загадкою. Можливо, відповідь дасть ремарка Підгорного в переказі Шелеста: «Нестійкий, дуже вразливий, зовсім не позбавлений підлабузництва».


Міжнародні справи


Майже повністю одержавлена економіка давала вождям комуносоціалізму можливість концентрувати максимум ресурсів на виконанні невеликої кількості завдань. Першочерговим вважалося нарощування під прикриттям космічної гонки постійно вдосконалюваних зразків ракетної техніки та ядерних боєприпасів.


Конкурувати з потужною економікою країн Заходу радянська система господарювання не могла, тому що залишалася в межах індустріального суспільства — економіки вугілля і сталі. У найкращому разі практикувалося копіювання високих технологій, уже розроблених у країнах, які переходили до постіндустріального розвитку. Однак доступ до технологій, які могли б підвищити технічний рівень виробництв військово-промислового комплексу, контролював спеціальний комітет при НАТО.

 

Читайте також: Театр маріонеток і вислуга років


Можливості екстенсивного, тобто кількісного, зростання економіки невідворотно згор­­талися, позбавляючи населення перспектив підвищення якості життя, але пропагандистська машина переконувала лю­­дей, що все йде добре. Тим часом під поверхнею відносно стабільного життя вирували руйнівні процеси. Саме в часи застою, коли одна за одною минали п’ятирічки, не залишаючи сліду в пам’яті людей, створилися передумови швидкого зникнення радянського ладу разом із державною партією.


Епоха Брежнєва характеризувалася гострим суперництвом військово-політичних блоків: Північноатлантичного Альянсу та Організації Варшавського договору (ОВД). Крім протистояння із Заходом, а потім і з КНР Мао Цзедуна (у конфлікті, пов’язаному з островом Даманським, 1969 року загинуло близько тисячі радянських військовослужбовців) колективне керівництво СРСР мало також проблеми з країнами Центрально-Східної Європи — зовнішньою сферою своєї імперії. Йому доводилося штучно підтримувати в них вищий порівняно з республіками СРСР рівень життя. Утім, соціальне напруження в країнах «соціалістичної співдружності» наростало.


Коли чехословацькі комуністи почали будувати «соціалізм із людським обличчям», вожді країн «соціалістичної співдружності» злякалися ланцюгової реакції. У серпні 1968-го війська п’ятьох держав ОВД окупували країну. На силовому придушенні Празької весни особливо наполягали Шелест, Підгорний та Андропов.


Необхідність для Кремля силового придушення народних виступів знову виникла в 1980–1981 роках у Польщі. Цього разу польське керівництво оголосило в країні надзвичайний стан, попереджаючи вторгнення радянських військ з «інтернаціональною допомогою». Військова сила або загроза її застосування допомагала Москві тримати східноєвропейські країни під контролем. Принцип обмеженого суверенітету, що панував тоді в Центрально-Східній Європі, західні політологи назвали «доктриною Брежнєва».


Нова східна політика німецького канцлера Віллі Брандта істотно пом’якшила ситуацію в Європі. У 1970 році ФРН визнала повоєнні кордони в Європі, а німецькі держави визнали одна одну та встановили між собою дипломатичні відносини. Після врегулювання відносин між КНР і США сформувалася нова геополітична ситуація, внаслідок чого зовнішня політика радянського керівництва втратила наступальність. Візит президента США Річарда Ніксона до Москви в травні 1972-го започаткував політику «розрядки». Її вершиною стало підписання в серпні 1975 року в Гельсінкі заключного акта Конференції з безпеки та співробітництва в Європі.

 

Читайте також: «За право зватися нацією»


«Розрядка» закінчилася з початком афганської війни. Як ухвалювалися доленосні рішення в колективному керівництві, можна зрозуміти на прикладі вторгнення в Афганістан. Інтервенція стала наслідком рішення чотирьох членів політбюро ЦК із наявних 14 членів, 9 кандидатів і 6 секретарів, які не входили до політбюро ЦК. Ініціаторами були Юрій Андропов, Андрєй Ґромико та Дміт­рій Устінов, згодом до них приєднався й Брежнєв. Рішення від 12 грудня 1979 року мало діловодний номер протоколу політбюро ЦК. Це був аркуш паперу, заповнений рукою Леоніда Брежнєва і вкладений в окремий конверт уже після підготовки протоколу. Це означало, що ніхто з присутніх на засіданні, крім названих чотирьох осіб, не здогадувався, що Радянський Союз втягується в тривалу й безперспективну війну. Сотні тисяч «афганців», тобто військовослужбовців, що воювали в Афганістані (зокрема, до 150 тис. уродженців України), пізніше сформували но­ву специфічну соціальну групу, яка істотно відрізнялася від інших радянських людей.

 

Загострення економічної кризи


1966 року в СРСР почала реалізуватися економічна реформа, розроб­лена на підставі рекомендацій групи економістів під керівницт­вом харківського професора Овсія Лібермана. Реформа, яку проштовхував у колективному керівництві Косиґін, передбачала істотне спрощення директивного планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва. Незабаром, однак, «ліберманізація радянської економіки», як іронічно відгукувалися на Заході, зайшла в глухий кут. Празька весна допомогла компартійно-радянській номенклатурі зрозуміти: або план переможе ринок, або ринок переможе план, директиву, радянську владу. Після 1968-го розмови про ринковий соціалізм, прямі зв’язки підприємств з іноземними фірмами, орендні відносини стали вважатися політично шкідливими.


Безнадійну неефективність ко­мандної економіки колективне керівництво вирішило компенсувати форсуванням експорту енергетичних ресурсів. У період із 1971-го по 1980-й видобуток нафти в Західному Сибіру зріс із 31 млн т до 312 млн т, а видобуток газу — із 9 млрд м3 до 156 млрд м3. Через поспіхом збудовані нафто- й газопроводи енергоносії пішли на експорт у Західну Європу. Нафтодолари і друге місце у світі за золотовидобутком дали змогу радянській системі уникати колапсу, а радянській владі триматися ще два десятиліття.

 

Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР


Ситуація в сільському господарстві погіршувалася особливо швидко. Адже завдяки пришвидшеній урбанізації кількість споживачів продовольства зростала і в такій самій пропорції зменшувалася кількість його виробників. У 1965-му на імпорт продовольства довелося витратити 336 т золота, а в 1978-му вже 412 т. На початку 1980‑х майже половина спожитого зерна припадала на імпорт. У травні 1982‑го пленум ЦК КПРС схвалив продовольчу програму, яка передбачала великі капіталовкладення в сільське господарство та пов’язані з ним галузі. Проте економічна незацікавленість виробників сільськогосподарської продукції, помножена на безвідповідальність номенклатури, яка ухвалювала рішення, не турбуючись про наслідки, призвели до провалу прийнятої з великим галасом продовольчої програми. Середньорічні темпи зрос­­тання сільськогосподарської продукції зменшилися в Україні з 3,2% у 1966–1970-му до 3,0% у 1971–1975‑му, 1,6% у 1976–1980-му та 0,5% у 1981–1985-му.

 

Відносини Кремля з українським субцентром влади


Імперська психологія керівників СРСР мала подвійну природу: класову, яка в теорії виходила на планетарний масштаб, і національну, тобто російську. Коли переписи населення показали, що росіяни втрачають кількісну перевагу в загальносоюзному населенні, Кремль активізував русифікацію українців та білорусів.


Петро Шелест цілком вписувався своєю ідеологією, діяльністю і навіть ментальністю в коло інших представників найвищої влади. Відмінність полягала в тому, що він озвучував компартійно-радянську лексику українською мовою. Для тих, хто був у Кремлі, вже тільки це було незрозумілим і підозрілим. Особливо для Леоніда Брежнєва, який у довоєнних анкетах і в повоєнному паспорті репрезентував себе українцем, бо це відповідало тодішнім вимогам. У березні 1972‑го він поставив на політбюро ЦК КПРС доповідь голови КГБ Юрія Андропова, у якій Компартія України звинувачувалася в примиренському ставленні до виявів націоналізму. Усунення Шелеста від влади, як це майже завжди практикував Брежнєв, відбулося в м’якій формі. Його перевели до Москви на посаду заступника голови Ради міністрів СРСР. Тільки через рік він був виведений зі складу політбюро ЦК і відправлений на пенсію.


Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький. В Україні розгорнулася кампанія боротьби з націоналізмом. «Надмірна» любов до історії країни або постійне спілкування інтелігентної людини українською мовою вже вважалося виявом націоналізму. У Львові на площі Ринок від скульп­тури Нептуна відламали тризуб, щоб не виникало небажаних асоціацій. Услід за Щербицьким, який володів вишуканою українською, але послуговувався російською, на російську мову переходили партапаратники в областях і районах. 

Новини RedTram

Loading...