Суспільство 2019-02-11 10:42 Одинець Світлана

Трудова міграція: кочовий стан

Про унікальні риси української міграції та її вплив на національну ідентичність

Можливо, мобільність належить до одного з тих принципових соціальних досвідів, осмисливши який українська спільнота могла б глибше зрозуміти свою колективну ідентичність і реалізовувати свій сучасний політичний проект. У статті «Велика мігрантська родина» («Критика», 7-8/2015) журналістка Світлана Філонова перераховує всі ті «добровільні» переселення (зокрема, і «куркульські»), депортації, масові компенсаційні міграції, заслання, виселення, спецпереселення до індустріальних зон у СРСР, яких сотні тисяч, а то й мільйонів українців зазнали тільки в XX столітті: perpetuum mobile не зупинився навіть після смерті Сталіна. Окрім цих переміщень варто згадати українську міграцію з 1890-х до початку Першої світової війни, міжвоєнну міграцію, еміграцію після Другої світової, у якій велику частку становили політичні емігранти — українські націоналісти, хоча виїжджали не тільки вони, і, зрештою, міграцію після 1991 року. 


Початок 1990-х — фізичне розблокування кордонів уже пострадянських країн і розквіт дискурсу глобалізації в західному світі, у якому рух, пересування, мобільність набувають особливої цінності та виняткового символічного капіталу: «скажи мені, скільки ти подорожуєш, і я скажу, хто ти». 
Філософ Зиґмунт Бауман вважає, що подорожі сьогодні стали таким самим об’єктом споживання, як і престижні машини, вишуканий одяг та їжа; люди просто почали масово «споживати» емоції, краєвиди, відчуття та переживання, які вони отримують у дорозі. А відтак здатність подорожувати світом, можливість обирати маршрути стають новим фактором нерівності між людьми, вододілом між тими, хто хоче й може вільно їздити, і тими, хто не має для цього ресурсу або принаймні такого ресурсу, який дає мандрівникові змогу подорожувати вільно, безпечно, з достатньою кількістю їжі та нормальною тривалістю сну. За Бауманом, ті, хто сьогодні активно переміщається, поділяються на «туристів» і «бродяг». Перші можуть вільно подорожувати, їхня присутність бажана й очікувана. До таких, на думку соціолога, належать так звані глобальні еліти: журналісти, письменники, програмісти, вчені, менеджери міжнародних компаній, проте я додала б, що сьогодні мобільними в цьому сенсі є весь умовний середній і вищий за середній класи в різних частинах світу. Натомість «бродяги» хоча й теж подорожують, але нерідко проти своєї волі, їх часто женуть із тих місць, де вони воліли б залишитися. 

 

Читайте також: Українцями народжуються чи стають?


За всієї умовності цих метафор (Бауман наголошує, що більшість «туристів» насправді не знають, де і в якому статусі зустрінуть свій наступний день, їхні сьогоднішні привілеї жодним чином не гарантовані для них завтра) з аналізу можна зробити цікавий висновок: сьогодні переміщення в просторі включно з найрізноманітнішими типами міграцій тісно пов’язані з переформатуванням ідентичностей та цінностей. І міграція в цих змінах може бути як причиною, так і наслідком. Із розвитком дискурсу індивідуальності люди незалежно від «якості» своєї міграції пересуваються не тільки в просторі, а й усередині уявлень про самих себе. Міграції в широкому сенсі пов’язані з динамікою суб’єктності та розвитком агентності як окремих людей, так і груп. Чи не було б важливо про це подумати більше в контексті України, звідки після 1991 року виїхало 5,8 млн людей, із яких близько 3 млн — трудові мігранти, а після 2014-го ще 1,6 млн емігрували всередині країни?


Що означає історичний досвід мобільності для українців (у позитивному сенсі передусім) і як ми могли б його переосмислити сьогодні, у новому контексті глобалізації, що, звичайно, зачіпає й Україну, коли виїзд надовго й далеко може мати безліч смислів (і наслідків) і для самої людини, і для її оточення, а не бути тільки втечею, зрадою або стратегією крайнього фізичного виживання? Якими типами культурних і соціальних капіталів обмінюються сьогодні мандрівники й хто залишається чекати на них в Україні? Скільки в нас діаспор і з ким загалом ми маємо справу по той бік кордону? І де сьогодні «той бік»?

 

Під впливом колективної пам’яті


Перше, що видається мені надзвичайно цікавим, — це те, що масова міграція стала найшвидшою добровільною реакцією спільноти на економічну та соціальну кризу 1990-х. Майже відразу після колапсу СРСР на заробітки подалося дуже багато людей, які швидко змобілізувалися, самостійно знайшовши ресурси, способи й країни зі сприятливим ринком праці (і це в роки, коли масового інтернету ще не було). Спочатку то була «човникова» міграція з перепродажем цигарок і перетином кордону кілька разів на день, пізніше збирання ягід у літні місяці в сусідніх країнах. Після Східної Європи українці відкрили для себе ринок праці Південної та Західної Європи (за винятком країн Скандинавії, де масової трудової міграції з-поза ЄС немає), куди вони почали їхати вже на роки. Саме ця довготермінова міграція, у якій зберігаються дуже тісні контакти з родичами, що залишилися в Україні, постійні приїзди в Україну у відпустку, зведення двоповерхових будинків «на старість» — це принципово новий тип міграцій, новий тип соціальних відносин «через кордон» і нові типи ідентичностей, які об’єктивно впливають та впливатимуть на розвиток України в майбутньому. 

 

Читайте також: Біля розбитого казана


Першопрохідці перетинали кордони країн, де ніко­ли не було української діаспори (і російськомовних пострадянських діаспор, на які подекуди розраховують українські мігранти як на «наших», не було також), а відповідно новоприбулі не могли сподіватися навіть на ліжко в першу ніч. У місцях, куди їх ніхто особливо не кликав, буквально за лічені роки вони зайняли позиції на ринку праці поруч із мігрантами, які працювали там уже в третьому-четвертому поколіннях (наприклад, українська спільнота в Італії стала першою за кількістю жінок-емігранток, випередивши філіппінок і мешканок африканських країн, які почали емігрували до Італії понад 50 років тому). Швидкість, з якою утворилася велика українська спільнота в Португалії, Італії, Іспанії, Греції, ризикну припустити, є досить унікальним феноменом. Принаймні я не натрапляла на подібні кейси в дослідженнях інших міграцій світу. 


Один із найцитованіших сьогодні міграціологів Пол Кольєр (і не тільки він) вважає наявність старої діаспори одним із трьох ключових чинників розвитку міграційних потоків до цієї країни і суттєвим фактором динаміки інтеграції новоприбулих (як це, наприклад, було у випадку масової польської міграції після 2004-го, зокрема до Британії та Скандинавії, де на них чекали вже старі польські діаспорні структури, а додатковим, суттєво полегшувальним фактором були членство в ЄС і відповідно вільний доступ до ринку праці). Дослідник також наголошує на тому, що переміщення нових мігрантів в економічно бідних країнах зазвичай забезпечують банки, спеціальні організації, які фінансують подорож, або діаспора з країни призначення. Жоден із цих чинників не спрацював колективно у випадку української міграції після 1991 року. 

 

Далекий тил. Українська діаспора після 2014 року активно включилася в громадське життя Батьківщини


Українська міграція бачиться тут винятком, який може поставити під питання консенсуси в західних міграційних теоріях. У який спосіб розвинулися ці транснаціональні міграції в дуже короткий термін, без посередників, і яким чином ті, хто наважився на виїзд, змогли так швидко організуватися без допомоги соціальних інститутів як в Україні, так і в європейських країнах призначення? (Єдиним таким інститутом виступила церква: римо-католицька через структури «Карітасу» в Південній Європі й греко-католицька через швидку організацію парафій на нових поселеннях; вони підтримували українських мігрантів із християнської перспективи). Ось ця самоорганізація людей із суспільства з дуже низьким рівнем соціальної довіри й нечастим досвідом щоденних низових громадянських активностей (принаймні до осені 2013-го) сам по собі виразний феноменом у пострадянській українській реальності поряд з обома революціями і теперішнім волонтерським рухом. 


Моєю гіпотезою (що ґрунтується на інтерв’ю з мігрантами, але все ж таки це гіпотеза, а не дослідницький висновок; жодних реальних досліджень цього явища не проводилося ні в Україні, ні за її межами), спробою пояснити такий феномен є те, що ці міграції відбулися під впливом колективної пам’яті. Більшість моїх співрозмовниць, які сьогодні працюють у ЄС як трудові мігрантки, мали в родинах мігрантів (переважно з першої і другої хвиль), що свого часу виїхали на заробітки. Вони читали їхні листи й здебільшого знають їхні життєві траєкторії.


У країні, де дідусі та батьки так багато й масово рухалися через кордони в минулому і, перефразовуючи Роджерса Брубейкера, де кордони рухалися через людей, мобільність могла стати чи не найважливішою колективною рисою і досвідом спільноти, який, може, і справді передається через повітря та гени як основний спосіб заробляння на хліб, особливо тоді, коли поля для пророщування того хліба вже теж не існує. Мати власне поле з пророщеною пшеницею (символізм згаданого образу можна множити до нескінченності), як і можливість бути собою, повернути собі в такий спосіб власну суб’єктність, — чи не це основні причини великого виїзду, що почався давно й триває дотепер? 

 

Соціальний контракт на паузі


Звичайно, люди, які наважуються емігрувати, їдуть не тільки для того, щоб звести новий будинок, і навіть не для того, щоб оплатити освіту дітям. Виїзд із країни часто є також призупиненням соціального контракту з державою або, у найрадикальніших випадках, його розірванням. Це голосування ногами, відкритий меседж про незгоду, протест і в деяких випадках навіть приватна війна проти чинного уряду. Ті, хто залишається, здебільшого критично ставляться до тих, хто емігрує, хоча фізичне переміщення в просторі не означає (і ніколи не означало) імпліцитної відмови від боротьби, а часто, навпаки, свідчить про її посилення. Виїзд як протест (незалежно від того, чи саме так артикулюється причина міграції) інколи буває реакцією на недостатню опірність проти несправедливості всередині суспільства.


Але те саме може бути релевантним і для тих, хто залишається. Залишатися може також означати боротьбу, і приватну війну проти несправедливості, і протестну незгоду з суспільними нормами та цінностями. Про це майже нічого невідомо, бо зміни в країнах походження під впливом масових еміграцій значно менше цікаві західним університетам і фондам, які схильні займатися мігрантами у власних країнах, і це при тому, що немігрантів у світі значно більше (97% людей на планеті живуть у тих країнах, де вони народилися). 

 

Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема


Між цими двома групами — тих, хто їде, і тих, хто залишається, — завжди існуватиме прихований конфлікт (і він досить яскраво проявляється в публічному дискурсі), тому що мобільність стала новим символічним капіталом. Але ще й тому, що травматична пам’ять життя в соціалістичному таборі, чиї уявні колючі паркани, може, навіть сильніші за реальні, ще дуже жива. Проте окрім свободи руху існує й свобода не рухатися, не їхати, не виїжджати і не покидати. І обидва вибори, цінності й ідентичності, на яких вони стоять, можуть бути ресурсом для країни за умови, звичайно, що їхні носії наважаться на партнерську співпрацю, тобто спочатку  на повагу до чужого вибору. 


Після стількох різноманітних міграцій, які українці пережили в минулому столітті, сьогодні в Україні, здається, знову дуже мало сімей, які не мають досвіду подорожування (або в статусі трудових мігрантів, або в статусі тих, кого наша урядова бюрократія назвала внутрішньо переміщеними особами). Це означає, що ми маємо справу з мільйонами людей, які з вільного вибору або ні перебувають поза звичною, усталеною матрицею і патернами спілкування та поведінки і намагаються себе віднайти на новий лад. Скільки в цьому новаторства, скільки соціальної травми і чого більше?


За браком досліджень і ширших міркувань про це ми здебільшого і далі говоримо про міграцію в тих самих категоріях та інтонаціях, у яких ішлося про міграції перших хвиль, попри те що теперішні транснаціональні переміщення — це зовсім інший міграційний досвід і більшість із них не трактуються самими мігрантами як покидання України назавжди.  


Мігранти, які виїхали до ЄС, повертаються в Україну постійно, щороку чи навіть кілька разів на рік, повсякчас інвестуючи у свої родини, і готуються в Україні доживати віку, зводячи великі будинки, які наразі стоять порожніми. Вони дуже прив’язані до батьківщини, більшість із них, я думаю, повернеться до України остаточно. Щоправда, це повернення станеться тоді, коли вони зможуть витримати шок і велику внутрішню тривогу, вирішивши конфлікт між пам’яттю про простір, із якого виїхали, і зануренням у той, у який повернулися через кілька десятків років, бо, як відомо, двічі в одну річку нікому ще не вдалося увійти. Але наразі саме вони могли б бути нашими найкращими культурними дипломатами, якби були впевнені в тому, що це буде оцінено і владою, і українським суспільством. 

 

Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція

 

Потреба «розгерметизації» 


Окрім мільйонів тих, хто виїхав до Європи й Штатів, в українському суспільстві сьогодні мільйон власних «мігрантів» — людей, які перемістилися в межах своєї країни і, попри збереження клімату, мови й загального культурного досвіду, змушені освоювати знайомий у загальних рисах, але все ж таки зовсім інший соціальний простір. Тому окрім звичних закордонних діаспор, про які ми постійно згадуємо, українське суспільство сьогодні має справу з «діаспорами» всередині країни після «руху кордонів через людей», яких Брубейкер називає «випадковими діаспорами» (accidental diasporas) і до яких щонайменше мали б належати всі ті, хто ідентифікує себе (відкрито чи мовчазно) з політичним українським національним проектом (і навіть відіграє в його творенні особливу роль, як киримли), але перебуває на «не підконтрольних Україні територіях», за лінією щойно накресленого кордону. Ці групи потребують особливого типу політики з Києвом та особливого типу приватності у спробах зрозуміти їхню внутрішню історію.    


Цих питань дуже багато: про подальші взаємозв’язки між діаспорами та «материком» і про те, чи справді корисними для суспільства є мільярдні фінансові трансфери, які пересилаються мігрантами з-за кордону і які, можливо, почасти стримують соціальний протест проти корумпованих систем, що неминуче настав би без таких фінансових подушок. Ще важливішою здається дискусія про циркуляцію культурних капіталів: чим може бути корисним для нас спілкування з тими, хто прожив на Заході багато років, і наскільки часто відбувається зміна цінностей саме в міграційному проекті? Чи змогло б українське суспільство прийняти назад ті кілька мільйонів українців, які виїхали впродовж останніх 30 років, і що від цього змінилося б?


Відповіді, напевно, варто шукати в «розгерметизації» цих складних колективних досвідів, тобто в припиненні осмислення сучасних переміщень людей у категоріях «потоків» і «мас» та зосередженні на палітрах живих людських досвідів з інтересом до іншого, хто не є нами. Досвід мобільності може бути нашою черговою скринькою Пандори, але навряд чи нам вдалося б її не відкрити. 

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...