Приватна урбаністика 2019-02-08 14:42 Єва Райська

Борислав. Храм на «чорному золоті»

Коли заїжджаєш у це місто з південнішої частини Дрогобича, то замість звичних гострих конусних шпилів чи круглих бань церков бачиш високі нафтові вежі, які чорним блиском променяться на золотих смугах грудневого сонця.

Монументальна скульптура, що нібито зображає прототип (чи то пак стереотип) української жінки, яка тримає в руках хліб-сіль, великими літерами промовисто сповіщає: «БОРИСЛАВ». Напевно, у руках ця монументальна жінка мала б тримати не хліб, а, наприклад, глек із нафтою. Нафта в цьому місті могла б слугувати релігією. Єдиним виявом твердої впевненості у світлому майбутньому свого існування, у тому, що жити в Бориславі — це чи не найбільша людська радість. Так могло б бути, але так, мабуть, не є.

 

 

 

Найкраще до Борислава приїхати, коли його поля світяться сріблом, гілки дерев осиротіло звисають, а холодне сонце виблискує на чорно-білому тлі. Тоді місто здається не таким однотонним та брудним. І сміття в такий час майже не побачиш. І облізлий асфальт теж не надто муляє око. На деяких вулицях із-під дірявого покриття навіть просвічується фрагмент австрійської бруківки. А отже, не все так погано?

 

 

 

Це місто, у якому я народилася, але не прожила тут жодного дня. Тобто це моє, але водночас і не моє місто, куди приїжджаю лише вряди-годи. Цього разу мені пощастило сісти в комфортний, просторий і теплий автобус, де на табличці написано: «Дрогобич — Борислав». Зазвичай до Борислава курсували чи не найгірші автобуси. Взимку взагалі була суцільна драма з маршрутками: холодні, напхом напхані, дико тісні та майже темні. Але цього разу все набагато перспективніше. Принаймні автобус вселяє надію, що твій маршрут не такий уже й безнадійний.

 

Читайте також: Сімферополь. Віддалення міста

 

На цьому великому й теплому транспорті французькою зазначено: «L'Île-de-France». Списаний французький автобус здається майже ідеальним після нестерпних українських «Богданів». І ти собі отак майже реалістично уявляєш, що в ньому справді можна доїхати аж до L'Île-de-France, але ні, їдеш до Борислава. До так званої «Галицької Каліфорнії», або «Галицького Лас-Вегаса». «Лас-Вегасом» його називали навіть мешканці та гості Трускавця, адже Борислав усуціль був освітлений, світилися його нафтові вежі, газо- й нафтопереробні заводи та півтори тисячі свердловин. Історик Олег Микулич пише, що в 1827 році трускавецькі курортники купували білет на кабріолет, яким їхали до «Лас-Вегаса», тобто Борислава.

 

 

Колись тут діяла залізниця. Першу станцію відкрито у 1872-му. І за світлих часів Австро-Угорщини з Дрогобича до Борислава курсував потяг. Так було аж до 50-х років ХХ століття. У 1990-х його рух знову відновили, тоді в Дрогобичі можна було гонорово сісти собі в потяг із двох вагонів. І я дуже шкодую, що не встигла скористатися цією нагодою. Сьогодні залізницею тут курсують лише вантажні поїзди.

 

Борислав міститься в передгір’ї Карпат — Східних Бескидів, у самому центрі якого протікає річка Тисмениця. Тут колись був знаний Барабський міст — важливе місце для локальної історії Борислава. Бараб означає безробітний, і саме тут наймали на короткочасну роботу на свердловинах.

 

Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку

 

Його фрагмент є і досі, розфарбований у жовто-блакитний колір, внизу якого відчайдушно б’ються об камінь сильні потоки води — тієї самої Тисмениці. Фрагмент сьогоднішнього Барабського мосту ніби нагадує про дві сторони міста: минулу та нинішню, ніби намагається з’єднати все, що залишилося від іншої, світлішої епохи Борислава. 

 

 

 

А вивіска «Барабський міст» вказує сьогодні людям на ресторацію, що за кілька метрів від води. Кава в цій кнайпі добра, чорна, ніби її варять на «чорному золоті», з якоїсь фантастичної води. Отак сидиш собі, п’єш каву з «нафти», споглядаєш річку, що видніється з вікна «Барабського мосту», і думаєш про те, яким було місто 100 років тому.

 

Звісно, що столітня історія Борислава, золотий час 30-х років ХХ століття, нафтова промисловість, озокеритні та газові родовища, пишні торги та закордонні купці, візит самого імператора Австро-Угорської імперії Франца-Йосифа змушують думати, що сьогодні це місто-утопія, химера чи найгірша форма руйнації міста людиною. Тут періодично трапляються якісь екологічні катастрофи, люди змушені жити від години до години, щоб устигнути набрати про запас води у свої скляні бутлі, бо воду тут подають за якимось ідіотським графіком або, що ще гірше, її тут може просто не бути протягом кількох днів. Напади на ромів, містечковий кримінал — найчастіші медійні приводи для журналістів.

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

Зазвичай у Бориславі я бувала проїздом, коли їхала до Східниці чи ще кудись далі в бік Карпат, а тому жодного разу не мала справжньої нагоди зупинитися в місті та відчути його трохи по-іншому. Сьогодні я нарешті тут. Дуже вітряно, і вітер аж ніяк не збудник інфекцій, а виразник якогось особливого настрою тут. Помічаю, що чи не на кожному подвір’ї (багатоповерхівки чи приватного будинку) люди розвішали випраний одяг і вітер розгойдує його врізнобіч.

 

На будинках можна побачити металеві вивіски «Ремонт одягу» та «Ремонт телевізорів». (Щодо телевізорів, то я ще не бачила жодного виставленого на подвір’я чи викинутого на смітник.) А ще оголошення на кшталт «Продається квартира, будинок, земельна ділянка, офіс». Населення тут помітно зменшується, а статистика запевняє, що найчастіше мешканці Борислава виїжджають на заробітки до близької Польщі чи трохи далі — до Чехії. У вікнах будинків бачу котів, що визирають з-під мереживного тюлю.

 

Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке

 

Борислав — це наче одна суцільна довга вулиця, їдеш чи йдеш собі весь час прямо — однаково дійдеш туди, куди хочеш: на базар чи до головної пошти. Остання в Бориславі дещо нагадує стиль німецької архітектури: якийсь час вона була найвищою будівлею, не враховуючи висоток спального району. Взагалі висоток тут не надто багато. Зате зусібіч бачиш Карпати, і це справжня розкіш.

 

Мешканців Борислава можна називати бориславцями та бориславками, проте Анджей Хцюк у своїх текстах називав їх куди красивіше, більш літературно: малахи (є кілька версій походження цього слова, але одна з найімовірніших — «князі» чи «царьки» мовою їдиш).

 

 

Якщо йдеться про тих, хто творив міську історію Борислава, то картина схожа на інші типові галицькі містечка: до війни тут мешкали українці, поляки та євреї. Більшу частину населення становили саме євреї, а після війни лишилися здебільшого українці. Сьогодні в Бориславі також мешкають роми. Поки роблю променад вулицею Адама Міцкевича, бачу, як худий ром тарабанить за собою на возику якісь мішки. У місті є парк, на вході якого все ще збереглася стара арка колишньої епохи.

У самому парку старі атракціони, що вже не працюють, але є й територія, де відновили дитячий майданчик. Найцікавіше, що тут багато старих свердловин-гойдалок, якими викачують із-під землі нафту, вони неустанно працюють багато років, таким чином нагадуючи людям про своє світле минуле. Колись тут функціонувало 118 бурових гойдалок.

 

 

(Цікава бориславська історія нафтової промисловості пов’язана зі свердловиною компанії «Ойл-Сіті», яку бурили тут у 1907 році. Її глибина була 900 м, а в 1908-му сягнула 1016 м, стався викид нафти з газом.)

 

Читайте також: Львів. Місто-чоловік

 

У міському парку невеликий пам’ятник Адамові Міцкевичу.

 

 

 

Польську історію як мінімум увіковічнили в золотому бюсті польського поета. А от про єврейську спадщину міста тут уже майже нічого не нагадує. Колись у нафтовій промисловості працювало багато євреїв, а сьогодні єврейська спільнота в Бориславі вельми нечисленна. Товариство «Відродження єврейської культури» розташувалося в непримітній будівлі, не особливо афішуючи про своє існування. Досі запитуєш себе: чому так? Чому ті, хто колись був повноцінним мешканцем міста, розбудовуючи й творячи його, сьогодні стали його тінню?

 

 

Чимало євреїв виїхало з Борислава, як і з багатьох інших міст, назавжди. Тут немає жодної синагоги. Є лише єврейське кладовище на Гуковій горі. Колись був іще один єврейський цвинтар, нині на цьому місці базар. Зрештою, все зроблено в «найкращих традиціях совка».

 

Щоразу, коли я проїжджала через Борислав, мій погляд зупинявся на вивісці «Кафе у Джозефа». Це теж, мабуть, один з останніх епізодів єврейського життя минулого Борислава. Можливо, у цій кнайпі колись смачно готували хумус, шакшуку чи запікали рибу. Можливо, тут грали клезмерську музику й весело співали «Шалом». Але то лише моє уявлення. А нині на цьому місці звичайнісінький продуктовий магазин, по інший бік приміщення таки є ресторан, де на стінах кольорові «гуси-лебеді» та дівчата в українських строях.

 

Читайте також: Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу

 

Ринок у Бориславі не надто колоритний. Без густих рядів овочів-фруктів та без пишногрудих продавчинь, які виделкою наколюють рибу, кладучи її в целофановий пакет. На бориславському ринку скромно розташувалися кіоски з продуктами та іншими речами: «Штори-Тюлі», «Тюлька», «Риба», «Гриби», ну й усе в цьому дусі. А ще тут пахне нафтою.

 

Не так давно в Бориславі відбувався театральний фестиваль «Румбамбар». І тут досі діє театр «КАНТ», який заснував актор із Борислава Іван Шаран.

 

 

Борислав наче стара синагога, облуплена й закинута, як суцільне розвалище людських прохань, молитов, радощів чи сліз, куди приходять туристи, щоб зафіксувати її фрагментарність як останньої пам’ятки історії, що сама ледве животіє. Храм, який звели на «чорному золоті» й де донині з-під глибоких ям усе ще витікає нафта. Синагога, яку все ще можна реставрувати та зберегти, а відтак розпочати новий відлік її життя.

Іван Якович мав рацію: Борислав сміється. Щоправда, сміється він усмішкою стоматологічної клініки «Перлина», що на центральній площі одразу біля пам’ятника Франкові, гротескно натякаючи нам на приховані сенси літературних творів.

 

 

Новини RedTram

Loading...