Культура 2019-02-21 13:00 Барабаш Катерина

Єврейське щастя

Ізраїльський фільм «Синоніми» став переможцем 69-го Берлінського фестивалю

Скептичні посмішки на адресу 69-го Берлінале можна було побачити задовго до його початку, тільки-но оголосили програму. З 16 конкурсних стрічок (а загалом, нагадаємо, у різних програмах взяло участь близько 700) сім зняті жінками. Майже половина. Дві з них отримали важливі нагороди. Хто скаже, що це випадковість, сам скоро посміється. Берлінале, що має репутацію політично чутливого фестивалю, справді завжди першим реагує на вимоги часу. А іноді, як і належить великим культурним подіям, сам їх породжує і потім пильнує, щоб світ не забував іти за трендами. Берлінський фестиваль — головний захисник скривджених, чи то буде іранський в’язень Джохар Панахі, чи український режисер Олег Сенцов. До речі, чергова маніфестація з вимогою звільнити українського режисера, всупереч докорам, що, мовляв, колеги про нього вже забули, все ж таки відбулася. Нині когорту скривджених представляють жінки й, очевидно, представлятимуть найближчим часом. Тому Берлінале першим відгукнувся на рух #meetoo суворо дозованим відбором на конкурс за статевою ознакою.

 

Ознаки переможця 


Водночас говорити про якусь насильну фемінізацію не випадає: так зване жіноче кіно, якого, власне кажучи, і не існує, дедалі впевненіше вторгається в «чоловічий» світ. Режисура, як і багато інших професій, уже давно втратила статеві ознаки. Фемінізація цивілізованої частини планети відбувається незалежно від рішень фестивальних журі.


Утім, міжнародне журі на чолі з Жульєтт Бінош не стало педалювати гендерну складову конкурсу, розподіливши призи, скажімо так, зрозуміло. 

 

Читайте також: «Людина з табуретом» готується до мандрівки українськими кінотеатрами


Після показу фільму ізраїльського режисера Надава Лапіда «Синоніми» всі сказали: «Найімовірніше, це він». Коли довго їздиш на фестивалі, то не лише вчишся сприймати фільм із погляду його художніх якостей, а й починаєш бачити весь комплекс причин, із яких він стане переможцем чи точно не стане. Тут і актуальність порушених проблем, і особа президента журі, і загальний контекст. Скажімо, якщо попередній фестиваль нагородив золотом стрічку про одностатеву любов, навряд чи це повториться й наступного разу. Принаймні для того потрібні дуже вагомі підстави.

 


Словом, «Синоніми» стали саме тим фільмом, якому «Золотий ведмідь» стовідсотково пасував, і це було зрозуміло одразу. Надзвичайно м’який, сповнений розумного гумору (що для нинішнього Берлінале чомусь велика рідкість — тут за всіма фільмами тягнувся шлейф чавунної серйозності), легкий, але водночас зі спробами вирішити вкрай серйозну проблему самоідентифікації сучасної людини. За сюжетом головний герой Йоав, який щойно демобілізувався з ізраїльської армії (прекрасний дебютант Том Мерсьє), вирушає до Парижа, щоб струсити із себе Ізраїль і стати повноцінним французом. Його перипетії в найкрасивішому та найвелелюбнішому місті світу, відчайдушні спроби забути рідну мову — чи не ці проблеми сьогодні такі болючі для Європи? Режисер зізнався, що «Синоніми» багато в чому автобіографічний фільм: 20 років тому він сам покинув рідний Ізраїль у пошуках нового себе. Чим загрожує людству, культурі, економіці друге велике переселення народів, належить дізнатися нашим нащадкам. Але думати доводиться нам.

Рішучість Аґнешки Голланд взятися за тему Голодомору й показати при цьому очевидний геноцид нації та абсолютно байдуже ставлення до цього європейських урядів — навіть в Україні подібної стрічки поки що не зняли


Цікаво, як відреагував Ізраїль на перемогу вітчизняного фільму. Міністерство культури виступило з офіційною заявою: «Ми вітаємо Надава Лапіда з престижною нагородою Берлінського фестивалю. Це ще одне свідчення успіху ізраїльського кінематографа, його престижності в усьому світі. Водночас ніхто з працівників міністерства стрічку не бачив, і в нас немає даних про те, чи порушуються в ній теми, які можуть завдати шкоди державі Ізраїль, її символам та цінностям. Сподіваємося, навіть якщо у фільмі є критика, він не порушує норм ізраїльського законодавства». Словом, місцевий Мінкульт про всяк випадок розкланявся перед усіма, елегантно відхрестившись від можливої крамоли («нічого не бачили, нічого не знаємо»), але завуальовано все ж таки застеріг, аби не дуже раділи завчасно, мовляв, антиізраїльських кульбітів не потерпимо. Думається, режисерові ще належить розбиратися з пильними охоронцями духовних скріп. 

 

Європейські трофеї 


Один із найкращих європейських режисерів Франсуа Озон — яка радість! — нарешті отримав солідну нагороду. Його фільм «Божою милістю» став володарем Гран-прі — другого за важливістю призу Берлінале. Озон — улюбленець фестивалів, публіки та критиків, але через якийсь недобрий збіг обставин він завжди їхав із великих кіно­оглядів без нагород. Максимум, що йому дісталося від фестивалів рівня Канни — Венеція — Берлін, — це приз «Тедді», який спеціальне журі вручає за найкращий фільм про проблеми сексуальних меншин. Озон — відкритий гей, і практично жодна з його робіт не обійшлася без теми одностатевої любові. У новій стрічці, втім, гей-кохання немає, зате є реальна проблема, яку довго й ретельно приховували, а вона однаково вилізла назовні. В основі стрічки «Божою милістю» лежить реальна історія, яка сталася у Франції й досі ще навіть не закінчилася. Католицький священик Прейна, якому нині вже дуже багато років, упродовж дуже довгого часу домагався хлопчаків у скаутських таборах, де виконував функції вихователя (от уже ж насмішка так насмішка). Як це зазвичай і буває, діти приховували цей, як їм здавалося, ганебний факт своєї біографії, коли нарешті через 30 років одна з колишніх жертв (він же й головний герой фільму) наважується оприлюднити факт домагання. На його превеликий жах, Прейна все ще не тільки служить, а й «виховує» нове покоління. І, що ще страшніше, про це прекрасно знає його начальник кардинал Барберен (який тепер виступає на суді як свідок), але навіть не думає бодай відсторонити Прейна від служби та спілкування з дітьми. 

 

Читайте також: Рим і Скорсезе: близькі контакти першого ступеня


«Початкове значення слова «педофіл» — «той, хто любить дітей», — глузливо відповідає він героєві на його здивування цинізмом кардинала. Герой знаходить друзів по коледжу, таких самих жертв домагань, і вони разом розпочинають кампанію з розголосу та притягнення Прейна до відповідальності. 


«Божою милістю» один із тих фільмів, які прийнято називати «потрібними» й «важливими». А насправді це найневдаліша стрічка майстерного Озона, найбільш непоказна з погляду кіномови. Що й не дивно, адже режисер поставив на чільне місце суспільну безпеку, а це вже Ідея. А ідеї, як відомо, погано вміють керувати мистецтвом.


Творці італійської стрічки «Піраньї Неаполя» — відомий і шанований не лише в Італії письменник Роберто Савіано та його співавтори режисер Клаудіо Джованезі й сценарист Мауріціо Браучі — стали володарями «Срібного ведмедя» за найкращий сценарій. На щось інше ніхто, власне, і не сподівався, враховуючи загальний пієтет перед борцем із корупцією Савіано. У себе в Італії він живе під постійним захистом спецслужб — мафія давно засудила Савіано до смерті. Оператор неймовірно красивої північної драми Ганса Петтера Молланда «Викрадаючи коней» Расмус Відебек поїхав із призом «за видатні художні досягнення». Як то кажуть, і нехай. Хоча норвезькі пейзажі з фіордами, засніженими рівнинами, дрімучими лісами, на тлі яких відбуваються таємничі й убивчі події, самі по собі просто неймовірні. Але фільм, незважаючи на чарівного Стеллана Скаршґорда в головній ролі, нестерпно тягучий та похмурий. На завершальну прес-конференцію переможців творці цієї краси прийшли в стані такого собі алкогольного зачудування, і ніхто так і не зрозумів, чи від радості за оператора, чи від досади, що пролетіли з великим призом.

 


Вияв поваги до господарів фестивалю — неписане правило будь-якого кіноогляду. Щоправда, торік німцям не дісталося жодного призу, але особливо й давати не було за що. Цього разу команда Жульєтт Бінош, ніби вибачаючись, обдарувала двома значущими нагородами одразу дві німецькі стрічки. Обидві, до речі, вийшли «з-під пера» жінок. «Срібного ведмедя» за режисуру отримала 56-річна Анґела Шанелек за фільм із дивною назвою «Я був удома, але». На перший погляд, сімейна драма про жінку, яка лишилася після смерті чоловіка з двома дітьми, один із яких — хрестоматійний «важкий підліток» — претендує лише на дослідження причин конфліктів між поколіннями. Але що далі, то глибше автори проникають у потаємні течії стосунків і, здається, самі дивуються, наскільки ці течії не підвладні людському мозку та яку роль у взаєминах між людьми неочікувано здатне відіграти мистецтво з усіма його умовностями. Анґела Шанелек є однією з найулюбленіших режисерок у себе в країні, але на великі фестивалі її досі не запрошували. Як бачимо, пізній дебют виявився вдалим. Інша німецька режисерка Нора Фінґшайдт за свій дебютний (у прямому сенсі слова) фільм «Руйнівниця системи» раптом здобула приз Альфреда Бауера, який вручається за пошуки нових шляхів у кінематографі, тобто за молоде новаторство. Нового в стрічці немає абсолютно нічого. Це доволі звичайна драма з життя дівчинки, яку рідна мати здала в інтернат, бо не може дати їй ради. 


Таким чином, німецьке кіно не просто прозвучало, а й успішно виступило в командному заліку, виставивши важкою артилерією два покоління жінок-режисерок і не прогадавши.

 

«Із технічних причин»


Інтрига трапилася з акторськими призами. Комусь вона здалася дотепною, а хтось не на жарт розізлився. Берлінале дуже чекав на стрічку Чжана Імоу «Одна секунда», що мала піти поза конкурсом. Але за два дні до події оголосили, що світова прем’єра скасовується з технічних причин. У це ніхто не повірив — у Чжана Імоу технічних накладок не буває. А фільм, як відомо, про події «культурної революції». Ні в кого не лишалося сумнівів: Чжан Імоу став жертвою цензури. І це доволі дивно, враховуючи його офіційне визнання на батьківщині: достатньо сказати, що саме йому доручили постановку церемоній відкриття та закриття Олімпіади в Пекіні. Щоправда, заздалегідь було оголошено, що класик вирішив повернутися до авторського кіно, з якого колись починав, і тему для свого повернення обрав доволі слизьку. 

 

Читайте також: Подолати «Гравітацію»


Фестиваль, звісно, образився на китайську владу й дав зрозуміти, що ні на секунду не повірив у технічні проблеми. Бінош зачитала зі сцени розлогу заяву журі, у якій прямо не говорилося, що ми, мовляв, усі зрозуміли про цензуру, але читалося: майте на увазі, ви в нас під прицілом. Після чого акторам, які виконали головні ролі у фільмі іншого відомого китайця Вань Сяошуая «Прощавай, сину!», дісталися обидві нагороди. Майже тригодинна сага про життя двох сімей у часи «культурної революції», їхні втрати, драми, примирення, та й Ван Цзиньчунь і Юн Мей, зірки китайського кіно, які зіграли подружню пару, — усе це справді добре, хоча китайці люблять і вміють знімати ось такі фільми-саги. Словом, явний демарш журі. Бажання захистити Чжана Імоу, який раптом став опальним, похвальне, але на фестивалі було так багато хороших акторських робіт, а нагород так мало…


Непоміченим лишився найкращий фільм нинішнього Берлінале «Яйце» китайця Вань Цюаньяня, знятий у Монголії та про Монголію. Герої стрічки — самотня кочівниця з безкрайнього степу, її залицяльник із найближчої (якісь там двадцять кілометрів) юрти та молоденький міліціонер, якого поставлено стерегти незрозумілий труп до приїзду оперативників. І розкішний двогорбий верблюд, супутник, помічник і єдиний друг героїні, спокійний, як сфінкс, і вірний, як Мухтар. Ще є величезне степове зоряне небо над головою — таке саме вічне, як моральний закон усередині нас. Через захопливу розповідь про дивні стосунки дивних людей, про їхній, поза сумнівом, дуже міцний зв’язок із космосом і степом як його обов’язковою частиною проривається невеселе зіставлення вічної сили природи й слабкості цивілізації, яка намагається її підім’яти під себе. Історія розказана такою свіжою, такою незвичною та образною мовою, що досада через неувагу до фільму здається цілком закономірною.

 

Незручна тема 


Фільм Аґнешки Голланд «Містер Джонс» зібрав максимум негативних відгуків. Традиційна, дещо нафталінова манера режисури сьогодні справді здається позавчорашнім днем. Але міркування моди в мистецтві не актуальні, адже колись і «олдскульне» нині кіно здавалося новаторським. Сюжет про поїздку англійського журналіста Ґарета Джонса до Радянського Союзу на початку 1930-х і його доповідь, незважаючи на погрози сталінських спецслужб, про побачений Голодомор разом зі своєю і справді скучнуватою традиційністю виявився багато в чому актуальнішим за всі конкурсні стрічки цьогорічного Берлінале. Головною темою «Містера Джонса» є навіть не жахіття Голодомору, який тут, відверто кажучи, показаний із чималою часткою вимислу, а ганебне плазування Європи перед Сталіним, її небажання йти на конфронтацію з небезпечним сусідом, який тим часом уже розпочав свої смертельні експерименти з країною. 


Великий терор, який ще, втім, не досягнув своєї кульмінації, уже «крокував країною», усі дороги були перекриті військами, села вимирали цілком, а західна преса жваво розписувала переваги радянського життя. Голланд, звісно, багато в чому пережимає, намагаючись донести до глядача розбещеність системи «фейкньюс» і людей, які її підтримують. Скажімо, абсолютною вампукою бачиться сцена оргії іноземних журналістів у Москві. Голі розгнуздані орки, запрошені повії, по закутках садо-мазо, гуртовий гріх, усі, певна річ, п’яні й під кокаїном. На запитання спантеличених журналістів, мовляв, як таке могло бути в Москві у 1930-х, сценаристка фільму загадково й упевнено відповіла, що вона вивчила історію й що тоді в Москві бувало й таке, що показана у фільмі вечірка здаватиметься дитячим ранком у садочку. Такою самою вампукою бачиться й сцена канібалізму в селі, коли на вигляд доволі вгодовані діти з’їдають свого брата й пригощають ним журналіста, який нічого навіть не запідозрив.


У своєму щоденному рейтингу критики понаставляли Голланд одиниць, і якщо відірватися від контексту, це було б навіть справедливо. Але відриватися від контексту має право хто завгодно, тільки не журналісти. Рішучість Аґнешки взятися за тему Голодомору й показати при цьому очевидний геноцид нації та абсолютно байдуже ставлення до цього європейських урядів — навіть в Україні подібної стрічки поки що не зняли. Немає жодного художнього фільму про Голодомор. І про продажність західних країн, які кинули Україну напризволяще, залишивши її голодувати та гинути в муках, і все заради того, щоб не зіпсувати вигідних економічних відносин із Радянським Союзом, теж ніхто знімати не хоче. Повторю ще раз: зокрема, і в Україні. З-поміж європейців поки що наважилася тільки немолода польська режисерка. Щоправда, серед країн — виробників «Містера Джонса» числиться й Україна. Афіші з портретом Ґарета Джонса прикрашали український стенд на берлінському кіноринку, який відбувався паралельно з фестивалем. Більше українському стенду пишатися особливо було нічим.


Голланд показує, що сьогоднішня ситуація з міжнародним ставленням до Росії, яка розв’язала у світі не одну війну, не випадковість, а закономірне продовження західної політики. Якщо хтось захоче заперечити, що, мовляв, мистецтво й політика не повинні йти пліч-о-пліч, рішуче заявляємо: вони не тільки йдуть — вони зобов’язані йти пліч-о-пліч, понад те, не можуть одне без одного. І спроби не помічати цього здаються байдужим снобізмом.


З наступного року Берлінале поч­не змінюватися. У який бік, поки що незрозуміло, але те, що зміни будуть, очевидно. Нинішній 69-й фестиваль став останнім у кар’єрі його директора Дітера Коссліка, який пробув на посаді 18 років. Це неймовірно довго, і Берлінале, поза сумнівом, потребує свіжих вливань. Чи збереже він свою соціально-політичну пасіонарність? Чи лишиться за ним репутація найбільш політизованого кіноогляду? У яких стосунках він буде з мейнстримом? Не забуваймо, що не тільки кіно диктує фестивалям свої умови, а й великі фестивалі можуть висувати власні вимоги до кінематографа. Нехай комусь це і не подобається, але відмахнутися від цього, як і від зустрічного руху мистецтва та політики, неможливо. А все разом породжує величезну фреску, творцем якої в кінцевому підсумку є кожен, хто вміє тримати в руках камеру й знає, навіщо він це робить.